Добавить в Избранное   Сделать Стартовой  
 
   
Главная     |     Новости     |     Справка     |     Форум     |     Обратная связь     |     RSS 2.0
Реклама
Личный кабинет
Логин :
Пароль :

» Регистрация
» Напомнить пароль?
Навигация по сайту
Опрос посетителей
По Вашему мнению взяточничество больше распостранено?

В прокуратуре
В суде
В налоговой
В МЧС
В милиции

Архив новостей
Июнь 2015 (3)
Май 2015 (15)
Апрель 2015 (1)
Декабрь 2014 (1)
Октябрь 2014 (3)
Июль 2014 (5)
Приговор суда инфо » Юридические рефераты » Дипломна робота на тему: Право на пред`явлення позову та умови його реалізації

 

Дипломна робота на тему: Право на пред`явлення позову та умови його реалізації

в разделе: Юридические рефераты Просмотров: 3386

Дипломна робота на тему:
ПРАВО НА ПРЕД‘ЯВЛЕННЯ ПОЗОВУ ТА УМОВИ ЙОГО РЕАЛІЗАЦІЇ


ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Позов - процесуальний засіб реалізації права на відкриття провадження у цивільній справі у суді

1.1 Позов, його поняття та сутність.

1.2 Елементи позову.

1.3 Види позовів

Розділ 2. Право на пред’явлення позову і процесуальний порядок його реалізації.

2.1 Поняття права на позов

2.2 Передумови права на пред'явлення позову

2.3 Умови реалізації права на пред'явлення позову

Висновки

Список використовуваної літератури


Вступ

Одним із найважливіших завдань в Україні на сьогодні є будівництво правової, соціальної, демократичної держави, головними принципами якої повинні бути верховенство закону та дотримання прав і свобод людини. Події останніх років, корінні зміни у політичному, економічному та соціальному житті України, обумовили переоцінку пріоритетів та цінностей у нашому суспільстві. На перший план висуваються такі цінності як людина, її права і свободи.

Демократичне суспільство характеризується широким спектром особистих та майнових прав і свобод. Але чого варті права та свободи без закріплення їх у вищому державному правовому акті - Конституції, без їх правового забезпечення, а також забезпечення їх дотримання і захисту від порушення.В Україні на сучасному етапі її розвитку проходить вдосконалення правової бази, якою закріплено правове становище громадян і організацій і встановлені гарантії реалізації і захисту їх прав і свобод, визначених Конституцією та іншими законами України. Конституційні норми, в яких закріплені ці права і інтереси, виступають основою для деталізації їх в галузевому законодавстві, регулювання всіх аспектів їх дії і для визначення юридичних гарантій реалізації, а також для встановлення процесуального порядку захисту суб'єктивних майнових та особистих немайнових (цивільних) прав, охоронюваних законом інтересів і свобод, в тому числі також засобами цивільного процесуального права. Зокрема ст. 55 Конституції України говорить: Права і свободи людини захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб Кожен має право звернутись за захистом своїх прав до Уповноваженого при Верховній Раді України по правам людини. Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту - звертатись за захистом своїх прав і свобод у відповідні міжнародні судові інститути або у відповідні органи міжнародних організацій, членом чи учасником яких являється Україна. Кожен має право будь-якими засобами які не заборонені законом захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань .

Конституція України й ЦПК України закріплюють право кожного громадянина на судовий захист. У випадку порушення права будь-яка зацікавлена особа має право звернутися в суд з вимогою про захист його прав. Основною формою такого захисту виступає позовна форма захисту права.

Основна кількість цивільних справ у судах загальної юрисдикції розглядається в порядку позовного провадження - це справи, що виникають із цивільних, трудових, сімейних й інших правовідносин. Таким чином, позовне провадження - основний вид цивільного судочинства, що встановлює найбільш загальні правила судового розгляду.

Позов як засіб судового захисту суб'єктивних прав і законних інтересів відноситься до числа фундаментальних категорій української правової системи. Разом з тим, напевно, у процесуальній теорії не існує більш дискусійної проблеми, ніж поняття позову. Все це говорить про безумовну актуальність обраної теми дипломної роботи.

До сьогодні вже склалися основні підходи до поняття позову. Різні дослідники виділяють п'ять елементів позову. Це говорить про те, що навчання про позов є й досі одним із самих спірних питань у науці цивільного процесуального права України. Аналіз, поставлених питань у дипломній роботі дозволить не тільки охарактеризувати основні погляди на позов, але й намітити тенденції розвитку розуміння про позов у науці цивільного процесуального права України.

Метою даною дипломною роботою є розгляд сутності, природи такої цивільно-процесуальної категорії як «право на пред'явлення позову». Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступні завдання:

- досліджувати поняття позову і його елементи;

- проаналізувати сучасні класифікації й види позовів;

- розглянути зміст дефініції «право на позов»;

- проаналізувати поняття право на задоволення позову;

- визначити основні умови для здійснення права на пред'явлення позову й на задоволення позову.

- проаналізувати умови реалізації права на пред'явлення позову.

Дипломна робота скла дається із вступу, 2 розділів, висновку та списку використаних джерел.


Розділ 1. Позов - процесуальний засіб реалізації права на відкриття провадження у цивільній справі у суді

1.1 Позов, його поняття та сутність.

Будь-яка заінтересована особа вправі в порядку, встановленому законом, звернутись до суду за захистом порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу, а також для вжиття передбачених ЦПК України заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відмова від права на звернення до суду недійсна. Ці положення закріплені частинами 1 та 3 ст. 3 Цивільного процесуального Кодексу України. Що означає, що кожен має право звернутися до суду з вимогами про захист своїх прав та охоронюваних законом інтересів. Але, не всяка вимога про захист прав буде являтися позовом. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні Інтереси. Цивільним процесуальним засобом, яким забезпечується реалізація права на звернення до суду з метою здійснення правосуддя у справах, що виникають у спорах з цивільних, сімейних, трудових, кооперативних, авторських та інших правовідносин (ст.. 3, 15, 118 ЦПК України) є позов.

У літературі в якості засобу захисту права, позов розглядається як вченими-процесуалістами, так і вченими-цивілістами . Ця обставина обумовлює появу різних підходів до визначення терміну „позов”. Інститут позову є суміжним інститутом двох галузей права - права процесуального й права матеріального.

Так, у теорії цивільного процесуального права існують різні погляди на відповідні процедури розгляду пред'явленого позову й самого суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист якого просить позивач.

Найбільш поширеним являється поняття позову як матеріально-правової вимоги до відповідача, зверненої до суду. Визначення позову як матеріально-правової вимоги позивача до відповідача, зверненої до суду, не відповідає вимогам єдності і універсальності.

Деякі вчені дотримуються позиції, відповідно до якої позов складається з двох самостійних частин: поняття позову в матеріально-правовому і процесуальному значеннях. Під позовом в матеріально-правовому значенні розуміється вимога позивача до відповідача і в цій якості позов виступає як інститут матеріального права. Під позовом в процесуальному значенні розуміється звернення позивача до суду за захистом права і в цій якості позов виступає як інститут процесуального права.

Друга група вчених, а їх більшість, дотримуються точки зору, що позов є єдине поняття, яке має дві сторони; процесуальну та матеріально-правову.

Вимога до суду про захист права містить процесуальну сторону позову, а вимога позивача до відповідача - матеріально-правову сторону позову. В єдиному понятті позову акцент ставиться на матеріально-правовій стороні позову. Сутність будь-якого позову як засобу захисту права міститься в тому, що суд повинен перевірити законність і обґрунтованість матеріально-правової вимоги позивача до відповідача Лише наявністю матеріально-правової сторони позову, тобто правової вимоги позивача до відповідача, можна роз'яснити наявність таких інститутів процесу, як визнання позову, відмова від позову, мирова угода та інше. Отже, матеріально-правова сторона позову - це невід'ємна ознака для визначення сутності любого позову"

Вимога до суду про захист права становить процесуальну сторону позову, а вимога позивача до відповідача - матеріально-правову сторону позову. На думку цих вчених, суд має справу тільки з одним поняттям позову і дає у своєму рішенні по справі одну відповідь за заявленим позовом. Даючи відповідь на матеріально-правову вимогу позивача до відповідача, суд тим самим дає відповідь на звернення до суду про захист його права.

Порушене або оскаржене право, претензія або вимога - це ще не позов . Позов - це засіб захисту матеріального права, і саме тому не можна позов ототожнювати з матеріальним правом, що підлягає захисту. У цьому випадку засіб захисту нерозривно пов'язаний з об'єктом захисту, органічно з нього випливає і тому утворює єдине поняття - позов. Більшість різних матеріально-правових вимог здійснюються в добровільному або добровільно-претензійному порядку, тому не можна говорити, що претензія й позов - це поняття тотожні. Позов з'являється тільки тоді, коли для захисту права потрібне певне втручання з боку держави або суспільства, і коли спірна вимога підлягає розгляду в певному процесуальному порядку. Однак, говорячи про позов, А. А. Добровольський виділяє матеріально-правову вимогу до відповідача як головний елемент позову. Пред'являючи позов у суді, зацікавлена особа тим самим дає хід своїй матеріально-правовій вимозі до відповідача, що у випадку прийняття позовної заяви буде підлягати розгляду й дозволу в судовому засіданні. Отже, звернення до суду - це тільки одна сторона такого складного поняття, яким є позов. Без спірної матеріально-правової вимоги позивача до відповідача немає позову, звернення до суду буде безпредметним.

Ряд вчених об'єднують матеріально-правову та процесуальну сторони позову, але на перший план ставлять процесуальний елемент. Так, М.О, Гурвич на відміну від Добровольського А.А., Чечота Д. М., Авдієнко М. І. та інших, змінивши свою точку зору, об'єднуючи поняття, на перше місце ставить процесуальний елемент („звернення до суду"), на друге - матеріально-правовий („право вимоги позивача до відповідача").

Позиція авторів, які є прихильниками точки зору про два самостійних поняття позову не відповідає вимогам єдності та універсальності позову, як основного засобу захисту прав і законних інтересів. Воно протиставляє двом самостійним категоріям суб'єктів, які мають по закону право на звернення до суду з вимогою про захист. Так, для осіб, які захищають „чуже" право або охоронюваний законом інтерес, позов як самостійна категорія буде існувати лише в процесуальному значенні. Для осіб, які .захищають своє право чи охоронюваний законом інтерес, позов як самостійна категорія буде існувати в двох своїх різновидностях: як інститут процесуального права та як інститут матеріального права.

Сам термін „позов" походить від слова „пошук". Заінтересована особа шукає захисту своїх прав, свобод чи інтересів. Через суд, у випадку задоволення позову відповідач або добровільно або в не добровільному порядку повинен буде виконати судове рішення. Якщо відповідач до розгляду справи добровільно виконає свій обов'язок, то або позивач відмовиться від вимоги, або сам юрисдикційний орган відмовить у захисті, так як немає і не від кого буде захищати. А якщо позивач або відповідач буде не згоден з рішенням суду, то вони будуть оскаржувати дії суду, а не протилежної сторони.

Визначення позову через єдність процесуальних і матеріально-правових вимог дає можливість більш правильно дати поняття позову, як вимоги про захист порушеного чи оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу.

Серед вчених-юристів поширеною є думка, що поняття позову - це звернення заінтересованої особи до суду за захистом (К.І. Комісаров, В.М. Семенов, К. С. Юдельсон) . Таке поняття позову зводить його лише до стадії відкриття провадження у справі. Позов не вичерпується зверненням до суду.

Звернення є першою ланкою в реалізації позову як вимоги про захист порушеного чи оспорюваного права чи охороняємого законом інтересу яке існує до виконання судового рішення. Таке поняття призводить до помилкових висновків, зведення позову до юридичного факту, як процесуальної дії. Не сам позов, а його звернення є юридичним фактом, який зароджує процесуальні правовідносини. Така трактовка не дає змогу пояснити такі позовні категорії, як право на пред'явлення позову, право на задоволення позову, зміна позову, відмова та визнання позову.

Потреба єдиного і універсального поняття позову обумовлена єдністю кінцевої мети, яку мають особи звертаючись з вимогою про захист. Мета позову як у випадку пред'явлення вимоги особою яка захищає своє право чи інтерес, так і у випадку, коли захищають „чуже" право чи інтерес, міститься у захисті порушеного чи оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу. Мета позову може бути реалізована за умови, що особа незалежно від того, чиє право вона просить захистити, приведе окрему сукупність юридичних фактів, які підтверджують наявність самого права чи інтересу, які підлягають захисту, так і порушення чи оспорювання цього права чи інтересу. Ця сукупність фактів не змінюється від того, захищає заінтересована особа своє чи „чуже" право.

Аналіз різноманітних точок зору, стосовно поняття „позову” в цивільному процесі, дає підстави говорити, що необхідна розробка єдиного наукового визначення позову, яке б задовольняло вимозі єдності й універсальності термінології.

Найбільш прийнятним для сучасної науки цивільного процесу є поняття позову, яке відображає всі сторони цієї категорії, відповідно до якого позов – це вимога позивача до відповідача, звернена через суд про захист порушеного чи оспорюваного суб'єктивного права чи охоронюваного законом інтересу.

З вищезазначеного поняття позову можна виділити три основних компоненти, які в сукупності складають єдине та універсальне поняття позову. Позов є, по-перше, вимога; по-друге, позов є вимога про захист суб'єктивного права чи охоронюваного законом інтересу. Звідси метою позову є захист, а позовні справи по характеру являються спірними. Втретє, оскільки захист цивільних прав здійснюється судом, то є спеціальний порядок здійснення цього захисту, який закріплений законом, і його недотримання, призведе до негативних наслідків для позивача.

Професор Зайцев І. М. стверджує, що позов як елемент системи судового захисту прав й охоронюваних інтересів громадян й організацій тісно пов'язаний з іншими засобами процесуального й матеріального права і активно взаємодіє з ними. Зацікавлені особи при порушенні або заперечуванні їх прав формують свої претензії у вигляді позовних вимог. Відповідно до заявленого позову суд починає позовне провадження, у якому і відбувається розгляд і дозвіл спору про право цивільного. У цьому зв'язку можна розрізняти кілька процесуальних функцій позову, як щодо самостійних напрямків його впливу на правові засоби судового захисту. При цьому вій виділяє такі функції:, як передача спору про право на розгляд суду; установлення найважливіших рис цивільного судочинства: складу його учасників, предмету і спрямованості доказування; розмірів судових витрат та ін.; вплив на результати судової юстиції.

Зазначені функції реалізуються в судочинстві, причому не тільки у цивільному, але й в будь-якому позовному процесі. Вони визначають юридичну значимість правової конструкції позову і її роль у механізмі судового захисту суб'єктивних прав громадян й організацій, становлять сутнісну характеристику позову.

Розгляд спору в суді про право має певні переваги. По-перше, суд - це спеціальний орган, створений для розгляду юридичних конфліктів. По-друге, розгляд спору відбувається у встановленому законом порядку, у цивільній процесуальній формі, а його розгляд - на основі застосування відповідних норм цивільного, сімейного, трудового права. По-третє, беруть участь сторони, яким така форма судочинства забезпечує належну процесуальну активність. У результаті позовний процес забезпечений належними гарантіями правильного і своєчасного усунення спору, ефективністю в захисті порушених або оскаржених суб'єктивних прав і – що є важливим - переконливістю підсумків судової юрисдикції. Передати спір про право у провадження суду можна через позов. Тільки позовом можна порушити позовне провадження.

Одним із сутнісних ознак поняття позову служить його зв'язок Із спором про право. Без такого зв'язку або поза його позов просто не потрібний у системі засобів судового захисту. І лише через позов (точніше, через позовну заяву) спір про право може стати об'єктом судового розгляд.

У співвідношенні аналізованих правових понять позов представляє собою процесуально-правову конструкцію юридичного спору, що у свою чергу утворює змістовну сторону обігу зацікавленої особи в суд із проханням про захист суб'єктивних прав. У судочинстві обидві конструкції не можуть існувати автономно один від одного, у діалектичній єдності вони визначають сутність і зміст позовного процесу.

Відзначений зв'язок позову і спору про право можливий тому, що їх структура і зміст однотипні, а складові частини (елементи) - однакові. Як спір про право, так і позов ґрунтуються на певних юридичне значимих обставинах, взаєминах сторін, що сперечаються (підстава спору про право й позову).

Сюди входять факти:

а) спірні правовідносини, які безпосередньо породжують (укладання договору, заподіяння шкоди, відкриття спадщини й т.п.):

б) характерна поведінка контрагентів в конфлікті (своєчасне й належне виконання позивачем своїх обов'язків і невиконання або неналежне виконання іншою стороною своїх обов'язків). Дана група фактів "прив'язує" позивача й відповідача до заявленої вимоги.

в) привід до позову, те, що змушує зацікавлену особу шукати захист своїх прав у суді (невизнання відповідачем неправомірності свого поводження, його відмова добровільно й вчасно відшкодувати збиток, відхилення від вимог, що заявляються позивачем). Сукупністю перерахованих фактів позивач обґрунтовує свої вимоги, тему в підставу спору й позову повинні включатися тільки факти, які можуть породжувати, змінювати або припиняти спірні правовідносини, іншими словами, підставу спору й позову становлять юридичні факти, названі в диспозиції й гіпотезі підлягаючому застосуванню тюрми права. У випадку, коли позивач буде будувати свого вимогу на недоречних в правовому відношенні фактах, його звернення до суду не досягне бажаної мети - суд не задовольнить подібний позов. І в цьому випадку наступає правовий результат - відмова в задоволенні заявленої вимоги,

У сукупності предмет і підстава утворюють зміст, як спору про право, так і позову. Їх правильне встановлення забезпечує законне й обґрунтоване здійснення правосуддя по конкретній справі.

Наступна функція позову реалізується безпосередньо в судочинстві й досить повно вивчена в теорії цивільного процесу. Суть її полягає в тому, що позов впливає на найважливіші компоненти судочинства, встановлюючи тим самим позовну форму захисту права.

Насамперед з обліком заявлених позовних вимог суд формує склад учасників справи. Основні суб'єкти спору про право стають позивачем і відповідачем.

Зміст позову, обставини конкретних справ, встановлюють потребу в показаннях свідків чи експертних висновків.

Факти підстави позову підлягають з'ясуванню і аналізу в певному законом порядку. Обставини, які були повідомлені сторонам утворюють своєрідні межі для пізнавальної діяльності суду, який, в свою чергу, зобов'язаний за загальним правилом досліджувати й оцінювати той фактичний матеріал, який надали йому сторони.

Відповідно до правил допустимості ті або інші обставини справи підлягають доведенню певними засобами . Отже, факти підстави позовної вимоги визначають ті засоби, за допомогою яких вони можуть бути пізнані. Так, акти громадянського стану в позовному провадженні встановлюються офіційними документами певного зразка (свідоцтвами) . Вартість будов й автомашин оцінюють експерти й фахівці і ін.

Третя процесуальна функція позову - це його вплив на результати судової юрисдикції. Після розгляду спору про право позов, виконавши своє призначення, втрачає зміст, стає непотрібним у цивільному процесі. Одночасно припиняють існування й всі засоби позовного провадження. Отже, позов визначає сам факт захисту судом прав громадян організацій, і він же має вирішальне значення для вибору процесуально-правової форми, у якій можливий судовий захист.

Крім того, позов визначає вид захисту, що представляє судом. У відповідності до чинного законодавства він може складатися з:

1) визнання права;

2) визнання правочину недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

5) примусове виконання обов'язку в натурі;

6) зміна правовідносин;

7) припинення правовідносин;

8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди. І щодо цього, захист повністю відповідає виду позовів.

9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

У цивільній процесуальній теорії вимоги, що заявляють у суд, підрозділяються на позови правовстановлюючі (позитивні й негативні) і позови з виконавчою ознакою. В основі такої класифікації закладена думка, що заперечування суб'єктивних прав можна усунути тільки судовим визнанням якихось прав (відповідно й обов'язків) або встановленням їхньої відсутності. Для захисту порушених прав недостатньо тільки визнання, необхідно їх відновити, а якщо це неможливо за якимись причинами, то компенсувати збитки стягненням певної грошової суми.

Застосування судом того або іншого виду захисту цілком залежить від виду пред'явленого позову. Тільки зацікавлена особа вправі вибирати, яким шляхом суд повинен захищати його права. Суд за загальним правилом не може за власною Ініціативою змінювати вид захисту, який просять, бо Інакше його рішення буде незаконним і підлягає скасуванню. Тому між видом позову, що розглядають, і відповідним судовим рішенням існує причинно-наслідковий зв'язок. При задоволенні позовної вимоги вид рішення залежить від виду позову.

Таким чином, функціонально позов визначає порушення провадження за розглядом спору про право, встановлення цивільного судочинства і його завершення при розгляді спору про право.

Можна зробити деякі висновки. При визначенні поняття позову слід брати до уваги, що в суді вирішується не спір, а цивільна справа, яка відкривається впровадженням у справі відповідно до ст. 122 ЦПК України. Автори, які визначають позов, як вимогу позивача до відповідача про захист права, звернену через суд, відводять суду не властиву йому роль посередника та не враховують, що позивач і відповідач як суб’єкти процесу з’являються після прийняття судом позову до розгляду. При визначенні позову як процесуального засобу захисту права спрощується існуючий зв’язок позову з його пред’явленням, розглядом і вирішенням судом. Крім того, органом захисту цивільних прав і законних інтересів є суд, тому і процесуальним засобом захисту прав та інтересів буде процесуальний акт суду – його рішення. Позов є тільки засобом порушення судової діяльності на захист права, здійснення правосуддя у цивільних справах, тобто процесуальним засобом реалізації права на судовий захист.

При визначенні позову як засобу звернення до суду з вимогою про захист права, що є юридичною дією в цілому, він ототожнюється з процесуальними діями, що не відповідає нормам ЦПК України, які розрізняють поняття позов та пред’явлення позову, відповідно до ст. 109-144 та ст. 118 ЦПК України.

Крім того, процесуальні дії самі по собі не виникають, а є засобом реалізації прав і обов’язків, які виражаються у процесуальних формах – вимогах, клопотаннях та заявах.

При визначенні позову як вимоги про усунення порушення права, пред’явленої однією особою до другої у суді, не враховується те, що вона властива не тільки позову, а й досудовим вимогам заінтересованих осіб. Позовними вони стають тоді, коли спрямовуються на порушення діяльності компетентного органу, на який покладено здійснення захисту права, тобто не тому, що вони пред’явлені однією особою до іншої для примусового здійснення через суд, а тому, що вони заявлені до суду з метою відкриття провадження у судовій діяльності на захист її прав. Ця властивість позову відображення у ст. 3 ЦПК України, за якою кожна особа має право у порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом порушеного визнаного або оспорюваного права чи охоронюваного закон - інтересу. Таке право на звернення до суду за захистом реалізується заявами осіб, визначених у цій статті. Отже, необхідність у позові виникає тоді, коли настає потреба у вирішенні правового спору між заінтересованими особами з метою захисту порушеного, невизнаного чи оспорюваного права громадян, підприємств і організацій. А сама вимога до суду про захист права і охоронюваного інтересу у спорі позовного провадження у ЦПК України названа позовом чи позовною заявою (статті 118-122).

Відкрите позовом судове провадження щодо розгляду вирішення конкретної цивільної справи спрямоване як на захист суб'єктивного права і охоронюваного законом інтересу громадян, підприємств і організацій, так і на охорону законності і правопорядку, а також на захист державного і громадського інтересу.

Отже, позов втілює у собі право заінтересованої особи на відкриття провадження цивільної справи у суді і судової діяльності на захист порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу, державних і суспільних інтересів. Позов у цивільному судочинстві — це вимога заінтересованої особи до суду про здійснення правосуддя у цивільних справах на захист прав та інтересів, порушених чи оспорюваних іншою особою. У такій вимозі до суду вміщується також вимога до відповідача, тому у теорії цивільного процесу позов розглядається по-різному: як єдиного поняття для матеріального і процесуального права (позов має дві складові — матеріально-правову і процесуально-правову) тільки як інститут процесуального права; як юридична категорія, що властива самостійно матеріальному і процесуальному праву.

Суть позову може бути визначена правильно лише з урахуванням його матеріально-правової і процесуально-правової складових, які співвідносяться між собою як названі галузі права, нормами яких ці складові позову врегульовані. Вимога позивача до відповідача (матеріально-правова складова позо-ну), хоч і має допроцесуальний характер, виникає ще до відкриття провадження у справі, але тільки з відкриттям справи у суді набуває цивільно-процесуального характеру. Це свідчить про те, що позов є цивільною процесуальною формою, яка забезпечує реалізацію матеріального закону, його примусове здійснення за допомогою держави у особі його органу, тобто суду. Процесуально-правова складова позову — це вміщена у ньому вимога до суду про захист права зі спірних правовідносин.

1.2 Елементи позову.

У цивільному процесуальному праві для характеристики внутрішньої структури позову, тобто його змісту, використовується термін «елементи позову».

Під елементами позову розуміються такі складові частини, які в сукупності визначають його зміст, обумовлюють самостійність та індивідуальну визначеність позову.

У юридичній літературі й на практиці прийнято оперувати терміном «елементи позову» і лише іноді використовують термін «склад позову» . Elementum – у буквальному перекладі з латинського: стихія, первісна речовина – поняття, що означає первинні частки, з комбінації яких складається все різноманіття предметів й явищ матеріального світу. Воно відображає рівень людських знань про будову предметів й явищ, а будь-яка будова припускає структуру або склад. Деякі вчені вважать, що якщо елементи позову – це його складові частини, то більш правильно, логічно говорити про склад позову, але ніяк не про «структуру» або, тим більше, про «зміст». Необхідність охопити весь комплекс правових явищ, пов'язаних із взаємодією елементів позову, їх логічними зв'язками й розмежуваннями й потребувала введення в понятійний апарат такої категорії, як склад позову. Основний зміст введення такої категорії полягає в тому, щоб по-перше, привівши всі можливі елементи позову в систему, визначити місце й роль кожного з них і виконувані ними функції; по-друге, виявити ієрархічну роль цих елементів, а також послідовність закономірних зв'язків між ними.

О. В. Ісаєнкова висловила точку зору, що говорить, що якщо опираючись на визначення поняття «елемент», спробувати з'ясувати співвідношення предмета, підстави, змісту й сторін як елементів (складових частин) позову з позовом у цілому, стане очевидним порушення законів логіки. На основі чого було запропоновано відмовитися від терміна «елементи позову» на користь іншого «характерні риси». Говорячи про необхідність відмовитися від категорії «елемент позову» М. А. Вікут також вказує, що термін «елемент позову» невідомий закону. Це так, але й термін «характерні риси позову» також не вживається законодавцем. Крім того, досить спірною є заміна одного устояного терміна «елемент позову» на інший «характерна риса позову».

В дипломній роботі я буду використовувати термін «елементи позову», який, на мою думку, є найбільш прийнятним та більш вживаним в українській цивілістичній науці. Елементи позову мають значення для визначення обсягу позовного захисту на пред'явлену вимогу. Вони ж установлюють напрямок, хід й особливості судового розгляду по кожному процесу. Крім того, за допомогою елементів позову є можливість відрізнити один позов від іншого, оскільки вони індивідуалізують позов.

Визначення елементів позову має не тільки теоретичне, але й практичне значення, оскільки елементи позову сприяють визначенню предмету доказування в справі, полегшують відповідачеві можливість захищатися проти пред'явленого до нього позову, допомагають суду визначити обсяг судового дослідження, допустимість тих або інших видів засобів доказування в справі.

В науці цивільного процесуального права розгляд елементів позову є одним із самих дискусійних, як про кількісний склад, так і про якісну визначеність елементів позову. Так, сформувалися такі точки зору: одні автори виділяють три елементи позову: предмет, підставу і зміст або сторони, інші виділяють у структурі позову тільки предмет і підставу.

І науці існує також структура з чотирьох елементів позову. До таких відносять:

1) предмет - вимога позивача до суду або до відповідача (залежно від того до якому із трьох перерахованих вище підходів ставиться автор).

2) підстава -обставини, які обгрутовують вимогу позивача;

3) зміст - вид захисту про яке просить позивач у суду;

4) суб'єкти позову -позивач, відповідач і третя особа.

Останній елемент виділяють в основному процесуалісти, які дотримуються третього підходу до визначення позову (вимога до суду і відповідача). Інші автори або взагалі нічого не говорять про даний елемент, або критикують прихильників його виділення. Адже саме при визначенні позову як одночасної вимоги й до суду й до відповідача дозволяє доповнити елементи позову "суб'єктами позову" оскільки друга вимога адресована відповідачеві. Така можливість відпадає якщо визначати позов тільки як вимогу винятково до суду. У цьому випадку для "суб'єктів позову" у вихідному визначенні місця вже нема, інакше прийдеться визнати, що вихідне визначення було невірним. Осокіна виділяє суб'єктів (вона їх називає сторонами) як елемент позову.
Однак, якщо визнати суб'єктів складовою частиною позову, то необхідно вказати на них у визначенні позову.

Ціле складається із сукупності елементів і має якості, властивими кожному з елементів. Виходячи із цього кожне з якостей цілого повинне проявлятися в якому-небудь елементі. Розбиваючи структуру позову на предмет, підставу, зміст і сторони ми тим самим розбиваємо ціле на елементи. Отже, кожна з характерних рис позову повинна проявлятися в якому-небудь елементі.

Визначенням позову як єдиного або двоєдиного поняття визначається і його наступна логічна структура. У першому випадку в структурі позову необхідна наявність тільки одного елемента утримуючого в собі ознаку вимоги (позивача до суду). У другому випадку в структурі позову необхідна наявність двох елементів, що містять у собі дану ознаку (вимога до суду й вимога до відповідача), або ж дана ознака повинна якимсь чином сполучатися (вимоги до суду й до відповідача повинні зливатися в одному елементі). Позиція М. А. Рожкової є найбільш логічною у даному випадку, тому, що вона вважає, що предмет позову характеризує матеріально-правову сторону даного поняття (вимога позивача до відповідача), а зміст - сторону процесуальну (вимога позивача до суду).

А. А. Добровольский розглядаючи позов як двоєдине поняття визначають, який з його елементів відповідає за вимогу позивача до суду . На даний недолік звертає увагу і сам основоположник даної теорії: теоретично можна було б виділити й третій елемент позову, оскільки крім вимоги позивача до відповідача в позові є й вимога позивача до суду, але на наш погляд у цьому немає ніякої необхідності ні в теоретичному плані, ні в практичному" такої позиції взагалі незрозуміле навіщо розглядати позов як двоєдине поняття. Якщо вимога позивача до суду не має значення ні в теоретичному, ні в практичному плані, то може бути його взагалі варто виключити з поняття позову.

А. А. Добровольский у визначенні позову вказував тільки цю матеріальну вимогу. Незважаючи на те, що зміст позову виражає процесуальну сторону даного інституту, його виділення логічно обґрунтовано й при підході до позову як до вимоги винятково до суду . Такі автори, як Е. В. Васьковский та М. А. Гурвич визначають предмет позову як право або правовідносини - а отже, виключають ознаку вимоги із цього елемента і "переносять" його в зміст.

Якби зазначені автори не виділяли б зміст як елемент позову, то їхній позов був би позбавлений своєї головної ознаки - вимоги.

Осокіна Г. Л. вважає, що оскільки захист завжди здійснює суд, то спеціальна вказівка на нього у визначенні позову зайва. Крім того, виходячи з того, що на сьогодні існує спір із приводу того до кого звернений позов (до відповідача чи до суду або тільки до суду), то така вказівка буде необхідною доти поки є ці спори.

Тобто, поняття позову є необхідною й визначальною передумовою для вивчення й обґрунтування наступних категорій теорії позову. Саме виходячи з його визначення варто формулювати наступні категорії розглянутої проблеми.

Виділення елементів позову дозволяє індивідуалізувати позов. Порівнюючи елементи позову, суд з'ясовує чи був спір, переданий на його розгляд, вже розглянутий раніше і не заявлений чи даний позов повторно.

Крім того, вивчення елементів позову допомагає правильно визначити коло фактів, які повинні бути досліджені судом при розгляді справи, що дає змогу уточнити вимоги позивача, які повинні мати завжди правовий характер.

Таким чином, можна виділити три елемента: предмет, підставу та зміст позову. Неможливо змішувати предмет позову з тим матеріальним предметом, у визначенні якого заявлені позовні вимоги. Визначаючи предмет (це - сама вимога), позивач повинен вказати конкретно до чого ці вимоги зводяться.

Термін „предмет позову" в офіційній юридичній літературі з'явився у 1888 році, а до цього вживалися такі терміни , як „об'єкт вимоги", „об'єкт позову", за якими і визначалася тотожність позовів. Пізніше, більш чітке поняття предмету позову дав Васьковський Є. В. На його думку, предмет позову - це те. відносно чого позивач домагається судового рішення. Існувала також точка зору, що предмет позову - це зазначене позивачем суб'єктивне цивільне право і відповідний йому обов'язок або цивільні правовідносини в цілому. До предмету позову також слід включати способи захисту цивільних прав і охоронюваних законом Інтересів. Проте найбільш близьким до змісту цього поняття є визначення предмету позову Гурвича М. А. Він вважає, що у всіх випадках предметом позову є правовідносини. Проте треба уточнити, предметом позову є лише один елемент з правовідносин, а саме: право уповноваженої особи, яке порушується або оспорюється зобов'язаною особою.

На думку Тимченка Г. П. під предметом позову слід розуміти конкретне суб'єктивне право або охоронюваний законом інтерес особи яка звернулася до суду і вважає, що потребує захисту. Адже таке визначення предмета позову дає можливість розпоряджатися цим правом, використовуючи інститут зміни позову; правильно визначити спосіб захисту права, тобто правильно сформулювати зміст позову; має важливе значення щодо встановлення фактів підстави позову та їх перевірки.

Протягом розгляду справи позивач має право змінити предмет позову. Предмет змінюється в рамках спірних правовідносин. Право позивача змінити предмет позову входить до змісту диспозитивності цивільного взагалі чи вважає вона необхідним її виділення. Суди не мають повноваження по зміні підстави позову за власною ініціативою — це право належить тільки позивачеві. Дане право цілком ґрунтується на диспозитивності позову. Отже, якщо ототожнювати правову й фактичну підстави позову, у тих випадках, коли позивач обґрунтовує свої вимоги не підлягаючому застосуванню нормою права, суд, не маючи право змінити підставу позову, повинен відмовити в задоволенні позовної вимоги. Однак, згідно чинного законодавства суди не зв'язані доводами позивача і запереченнями відповідача по питанню про тім якими нормами права вони повинні керуватися при винесенні рішення.

Як відзначав Е. В. Васьковский, позивач не зобов'язаний вказувати суду юридичні норми, що підтверджують його вимогу. Суд сам зобов'язаний знати їх і застосовувати ті, які підходять до даного випадку, хоча б позивач зовсім на них не послався або вказав не стосовні до даного випадку норми.

Позивач повинен тільки викласти фактичні обставини справи, дати суду тільки меншу посилку для силогізму; відшукати ж відповідні закони і побудувати з них більшу посилку становить завдання суду. Крім того, що громадяни не зобов'язані знати закон, контраргументом виділення «правової підстави» позову є й те, що при такому виділенні не враховуються багато аспектів визначення так званої «зовнішньої тотожності» позовів, яка необхідна при рішенні питання про те, розглядався заявлений позов у суді раніше. Зокрема, спірною (виходячи з даної позиції) представляється «тотожність позовів» у випадках коли позивач заявляє позов проти відповідача ґрунтуючись на одній статті закону, а після відмови в даному позові заявляє інший позов з аналогічним предметом і вказуючи в «фактичній підставі» позову ті ж фактичні обставини, але при цьому посилаючись на інші норми закону. Якщо розглядати «правову підставу» як частину підстави позову, то виходить у цьому випадку немає «зовнішньої тотожності» . Тобто, одна особа може заявляти проти іншої необмежену кількість позовів змінюючи при цьому тільки норму права на яку вона посилається. Якщо ж «правова підстава» не має значення для визначення «зовнішньої тотожності», то виникає питання в практичній доцільності її виділення. Практично безперечним у літературі є питання про «фактичну» підставу позову, якими є юридичні факти.

Юридичні факти - це певні життєві обставини (умови, ситуації), з якими норми права зв'язують виникнення, припинення або зміну правовідносин. Життєві факти самі по собі не мають якусь іманентну властивість бути або не бути юридичними фактами. Вони стають юридичними фактами тільки тоді, коли їм таке значення надається нормами права. Таким чином, вказівка на те, що в підставі позову повинні вказуватися юридичні факти заздалегідь орієнтує на те, що позивач зобов'язаний знати закон, оскільки тільки знаючи закон він може знати чи вказує цей самий закон на дані фактичні обставини як на юридичні факти для даної вимоги. Очевидно, що таке положення не може бути прийнято. Право на судовий захист є конституційним правом громадян України яке не повинно штучним чином ускладнюватися . Довести, що підставами позову є юридичні факти - означає теоретично обґрунтувати можливість відмови в правосудді громадянам, які не володіють знанням закону. Якщо виходити із зазначеної позиції, то судам варто залишати позовну заяву без руху щораз, коли позивачі в обґрунтування предмету позову приводять фактичні обставини не є для нього значимими. Проте, Верховний Суд указав, що необґрунтованість позову не є підставою для відмови в прийнятті заяви. Виходячи з даної позиції варто говорити про те, що в подібних випадках позову як такого немає, оскільки відсутній його важливий елемент - підстава. З погляду права дана позовна заява буде рівнозначно позовній заяві в якому зазначені тільки дані позивача, відповідача і саму вимогу.

Г. Л. Осокіна вважає, що зміна підстави позову шляхом заміни одних юридичних фактів іншими можлива тільки в позовах з альтернативною підставою. Але при такому підході не враховується, що позивач у ході судового розгляду може виявити, що вказав у підставі позову зовсім непотрібні факти.
Отже, не норми права, не юридичні факти не можуть бути підставою позову. Представляється, що підставою позову варто вважати фактичні обставини, які, на думку позивача, обґрунтовують предмет позову. У зв'язку із цим необхідно чітко вказати межу між фактичними обставинами й доказами, що підтверджують дані обставини.

Одна й та обставина може бути підтверджена різними доказами (показання свідків, письмові докази й т.д.) у той же час один й той же доказ може підтверджувати різні обставини.

Таким чином, підстава позову - це фактичні обставини, на які посилається позивач. Підстава позову представляє собою ряд фактів: за яких виникає право, та які встановлюють зв'язок між позивачем та вимогою, між і відповідачем та обов'язком.

Не слід змішувати з нормами права підставу позову, а також з документами, які є доказами, юридичних фактів.

Позивач має право протягом усього часу розгляду справи змінити підставу позову, відповідно до ст. 31 ЦПК України.

Зміст позову - це вказана позивачем форма судового захисту. Поряд з підставою й предметом позову деякі автори виділяють зміст позову як його елемент. Як вважає М. А. Гурвич, зміст позову становить процесуальна форма, що вказується позивачем, судового захисту. Проф. А. Ф. Клейнман розглядає зміст позову як дія суду, якого домагається позивач . Н. Й. Авдєєнко вважає, що зміст позову є прохання до суду про присудження або про призначення. Тобто, розбіжностей у розумінні третього елемента в названих авторів немає.

Третій елемент позову виділяє також В. К. Пучинський. Визнаючи термін «зміст позову» невдалим, він вважає третім елементом спосіб захисту, що обов'язково повинен бути зазначений у позовній заяві. Але захист права або інтересу зазначеним у законі способом є метою процесу з цивільних справ, тим, чого домагається позивач, а тому представляє предмет позову. Іноді наявність цього елементу заперечують. Проте у змісті проявляється його процесуально-правова сторона. Позивач може просити суд або присудити якусь річ; або визнати наявність чи відсутність суб'єктивних прав; або змінити, зупинити правовідносини.

Як правило, виділення змісту необхідно для визначення підвідомчості справи, для класифікації позовів за процесуальною ознакою, для встановлення межі дослідження справи.

Виділення того чи іншого елемента має практичне значення, наприклад, визначення предмету позову допомагає при класифікації позовів, при визначенні сутті вимог. Підстава та предмет позову мають велике значення для індивідуалізації позовів. Зміст позову та його визначення вказує на дії суду, за якими звертається позивач, також допомагає встановити межі дослідження справи. Таким чином, виділення елементів позову має не тільки теоретичне значення, але й практичне.

Таким чином, в український правовій науці та практиці, у здійсненні цивільного процесу та у відповідності до діючого законодавства України можна виділити такі елементи: предмет, підстава, зміст.

Предметом позову є та його частина, яка характеризує Матеріально-правову вимогу позивача до відповідача, щодо якої він просить ухвалити судове рішення (зміст позовних вимог — п. З ч. 2 ст. 119 ЦПК України). Вона опосередковується спірними правовідносинами — суб'єктивним правом обов'язком позивача і відповідача. У позовах, спрямованих На присудження відповідача до здійснення ним певних дій, на виконання обов'язку перед позивачем, предметом позову е спірна матеріально-правова вимога позивача до відповідача. У позовах про визнання у наявності чи відсутності правовідносин предмет складають такі правовідносини: визнання їх наявності чи відсутності. Отже, предмет позову повинен мати правовий характер і випливати з певних матеріально-правових відносин. Предмет позову характеризується певним змістом, а в багатьох випадках — і окремим об'єктом. Тому необхідно відрізняти предмет позову в його безпосередньому розумінні від матеріального об'єкта або матеріального предмета позову. Наприклад, предметом позову про виселення громадянина будуть спірні правовідносини — право позивача зайняти жиле приміщення і обов'язок відповідача його звільнити, об'єкт — жиле приміщення.

Підставу позову складають обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (п. 5 ч. 2 ст. 119 ЦПК України): юридичні факти матеріально-правового характеру, що визначаються нормами матеріального права, які врегульовують спірні правовідносини, їх виникнення, зміну, припинення; доказові факти, що тісно пов'язані з фактами матеріально-правового характеру, на підставі яких можна зробити висновок про їх наявність чи відсутність (у справах про встановлення батьківства, факти ведення спільного господарства тощо). Від них відрізняються цивільно-процесуальні факти, які підтверджують наявність обставин, необхідних для реалізації права на пред'явлення позову, заходів щодо забезпечення позову, зупинення провадження у справі тощо.
Підстави позову, які підтверджують, що спірне право належить позивачу, а на відповідача покладено певні обов'язки, складають активну підставу. Вони можуть бути правостворюючі, правозамінюючі, правоприпиняючі. До їх складу належать факти, які обґрунтовують, що позивач і відповідач є суб'єктами прав і обов'язків спірних матеріальних правовідносин.

Пасивну підставу позову складають факти, які свідчать, що відповідач виконав дії, спрямовані на заперечення права позивача або утвердження за собою права, яке йому не належить. Це факти з приводу подання позову, які покликані обґрунтувати необхідність захисту прав чи інтересів позивача. Вони свідчать, що право позивача порушене чи оспорене, є загроза в його порушенні чи необхідність у зміні існуючих між сторонами правовідносин.
Змістом позову є звернена до суду вимога позивача про здійснення судом певних дій із зазначенням способу судового захисту. Наприклад, у позові про виселення за неможливістю спільного проживання, предметом позову є спірні правовідносини — право дострокового припинення договору житлового найму; підставою позову — факти поведінки відповідача, що створюють неможливість спільного проживання; зміст — вимога про ухвалення рішення щодо виселення відповідача.

Питання про наявність змісту як самостійного елемента позову у теорії цивільного процесу спірне. Окремі автори (як вже було сказано), виділяючи у позові два елементи, стверджують, що предметом є певні правові вимоги позивача до відповідача, а підставою — фактичні обставини і суб'єктивне право, що породжує вимогу позивача до відповідача. Водночас, на їхню думку, позов містить вимогу до суду про захист права та вимогу позивача до відповідача. З порівняння зазначених положень випливає, що процесуальний бік позову — вимога до суду про захист права — не відображена ними у складових позову. А це означає, що вимога позивача до суду про захист права складає третій елемент позову — його зміст.

Позов без зазначення процесуальних наслідків, на які він спрямований, без тих вимог до суду, які намагається одержати позивач, буде неповноцінним.

Зміст позову має практичне значення — за ним провадиться класифікація позовів, що полегшує визначення межі дослідження справи у судовому засіданні, ухвалення конкретного, повного і зрозумілого рішення, яке є основою для швидкого і правильного поновлення порушеного права.

Спірність змісту позову зумовило у теорії цивільного процесу різний підхід до визначення поняття решти двох елементів — предмета і підстави.

Вважається, що предмет позову становлять дії і бездіяльність відповідача, яких домагається позивач шляхом ухвалення судового рішення, а також матеріальний предмет. Він властивий не для всіх позовів (захист честі і гідності), а якщо є, то об'єктом спору, а не позову. Існує думка, що предметом позову є вимога позивача до суду про задоволення матеріально-правової вимоги до відповідача. За цією концепцією всі позови про присудження мають один і той самий предмет, що суперечить дійсності. З іншого погляду, предмет позову складає захист порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом Інтересу, дії суду щодо захисту шляхом визнання права, поновлення становища, яке існувало до порушення права тощо. Але захист порушеного чи оспорюваного права — це функція суду. Тому визначений так предмет позову має спрямовуватися до суду, насправді ж він характеризується спрямованістю до відповідача. Ним є матеріально-правова вимога, яка пред'являється позивачем до відповідача, з приводу якої суд має ухвалити рішення у справі, а не спірне суб'єктивне право і обов'язок правовідношення2, які внаслідок неординарного розвитку правовідносин, складають тільки базу для виникнення матеріально-правової вимоги.

Щодо підстави позову була висловлена і підтримана думка, що позов має не тільки фактичну, а й правову основу. Обґрунтовується це тим, що юридичні факти, які складають підставу позову, визначаються нормами цивільного й інших галузей права. Справді, наявність у особи конкретного суб'єктивного цивільного права, на якому ґрунтується позов, може бути встановлена з певних фактичних обставин і норм права, що передбачають такі обставини і пов'язують з ними виникнення конкретного права. Але цивільне процесуальне право не зобов'язує позивача підтверджувати наявність суб'єктивного цивільного права вказівкою на закон (ст. 119 ЦПК України). Позивачі мають зробити лише посилання на фактичні обставини справи, а підвести їх під норми закону і встановити наявність суб'єктивного права та обов'язку, який кореспондує такому праву, — завдання суду. Ось чому підставу позову складають лише фактичні обставини, з яких випливає вимога позивача. Норми права є базою, з якої визначається сукупність належних фактичних обставин.

Не випадково значна увага у юридичній літературі приділяється елементам позову та їх співвідношенню. Вони мають значення для всіх стадій процесу, починаючи з відкриття справи і закінчуючи виконанням судового рішення.

Елементи індивідуалізують позов, допомагають встановити його тотожність з іншими, що має вирішальне значення для відкриття цивільної справи у суді і розвитку цивільного процесу (пункти 2,3ч.2ст.122 ЦПК України). Вони визначають зміст процесуальної діяльності щодо захисту цивільного прана. Виділення елементів позову необхідно для реалізації позивачем права на зміну предмета або підстави позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог (ст. 31 ЦПК України).

Предмет і підстава позову сприяють з'ясуванню наявності І характеру спірних правовідносин між сторонами, виявленню всіх заінтересованих осіб у справі, а також застосуванню необхідного способу для підтвердження наявності у них конкретного цивільного права і обов'язку. На їх основі визначається обсяг і напрямок дослідження справи у судовому засіданні, підстави і види забезпечення позову (статті 151,152 ЦПК України). Предмет і зміст позову дають змогу вирішувати питання про оголошення розшуку відповідача (ст. 78 ЦПК України). У стадії розгляду і вирішення справи елементи позову є основою, з приводу якої здійснюється вся процесуальна діяльність осіб, які беруть участь у справі. Визначення елементів позову необхідне: для пред'явлення вимоги і ухвалення додаткового рішення з підстав пунктів 1, 2 ч. 1 ст. 220 ЦПК України; з'ясування змісту рішення шляхом його роз'яснення (ст. 221 ЦПК України). Без них неможливе вирішення питань про негайне виконання рішення (ст. 367 ЦПК України), закриття провадження у справі (ст. 205 ЦПК України), залишення позову без розгляду (ст. 207 ЦПК України) тощо. Необхідність визначення елементів позову виникає при перевірці у апеляційному і касаційному порядках обґрунтованості та законності судового рішення. Його повнота може бути правильно встановлена при зіставленні з предметом і змістом, а обґрунтованість — з підставою позову.

Одержавши відображення у рішенні, яке стало підставою для виконавчого документа і виконання, елементи позову дають змогу пізнати правові джерела, що визначають мету і суть виконавчих дій, спрямованих на реалізацію захисту права. Неуважне ставлення до виділення елементів позову, як правило, призводить до неповного дослідження справи, до ухвалення незаконного і необґрунтованого рішення. Так, у справі за позовом О. до М. і ЖБК про поділ паю, суд ухвалив рішення про стягнення на користь позивачки 46 850 грн. Це рішення було скасовано тому, що у даному випадку йдеться про виділення у користування кожному з подружжя жилої площі в кооперативному будинку, оскільки тільки для цього вони вносили гроші. Суд же фактично поділив лише грошові кошти, не вирішивши спір між сторонами. Помилка суду стала можливою тому, що він не з'ясовував предмет і зміст позову у цій справі. Предметом позову є матеріально-правова вимога про поділ майна подружжя, а не тільки грошових сум. Змістом — ухвалення рішення про виділ на користь позивача частини жилої площі кооперативної квартири.

Елементи позову тісно взаємопов'язані. Певні юридичні факти, які підтверджують суб'єктивне матеріальне право і визначають підставу позову, вказують на юридичну природу спірних вимог і правовідносин, що складають предмет позову. Водночас правова вимога і правовідносини, що підлягають захисту, зумовлюють і процесуальний засіб такого захисту — зміст позову.

Тобто, можна сказати, що значення елементів позову полягає в тому, що кожний з них є необхідним, а разом, вони достатні для індивідуалізації позову, тобто визначення його тотожності; рішення питання про можливості зміни позову в процесі його судового розгляду; визначення предмета доведення в справі; визначення складу осіб, що беруть участь у справі; визначення можливості об'єднання декількох позовів в одному виробництві. Основне значення елементів полягає в тому, що вони в сукупності утворюють позов. Термін «склад позову» має право на існування, тому що існує об'єктивно. Без кожного з елементів немає позову, або навпаки - позов у цілому може існувати при закінченості його складу, тобто лише при наявності всіх необхідних елементів і зв'язків між ними.

На підставі викладеного можна зробити наступні висновки:

1) Позов є складною юридичною конструкцією, що складається з певного числа елементів.

2) Між елементами позову існує тісний взаємозв'язок: підстава позову є таким тільки у відношенні до предмета позову, і навпаки - предмет позову є таким тільки в тих випадках, коли він підкріплений підставою. Тобто, проста наявність елементів ще не є позов. Лише наявність закінченого складу (у який входять також зв'язки й розмежування між елементами) утворює сам позов. Саме сукупність взаємозалежних елементів утворює склад (структуру) позову. При відсутності одного з них не може бути й позову.

3) Склад позову не може існувати сам по собі. Для свого існування він повинен бути оформлений у формі позовної заяви. Варто погодитися з тими авторами, які розглядають співвідношення позову й позовної заяви як співвідношення змісту й форми.

Представляється необхідною розробка в рамках теорії цивільного процесу поняття складу позову. Поки що можна обмежитися виділенням елементів, присутність яких необхідна в складі позову. Такими є:

1. Елемент, що містить вимогу до суду

2. Елемент, що містить вимогу до відповідача

3. Необхідність виділення сторін/суб'єктів як елементів позову.

4. Елемент, який обґрунтовує вимогу/вимоги – підстава, яка є необхідною в будь-якій концепції.

Крім зазначених елементів у позові можна виділити й елемент, що вказує на захист чого спрямований позов. Даний елемент у літературі звичайно називається матеріальним об'єктом суперечки, деякі автори включають його в предмет позову. Крім того, представляється, що таким об'єктом можуть бути й нематеріальні явища.

1.3 Види позовів

Сьогодні існує багато видів позову, адже поділення на види можна класифікувати в залежності від різних підстав. Це пов'язано з різноманітністю цивільних правовідносин, з широкою регламентацією прав осіб, які захищають свої права.

Досить популярним в цивілістичній науці є поділ всіх позовів на три види: про визнання, про присудження, про перетворення. Виділення перших двох видів позовів було у процесуальній науці безперечним, що стосується позовів про перетворення, то безперечність їх існування у процесуальній літературі стала визнаватися відносно недавно. Заслуга виділення даних позовів і розробка даної теорії належить М. А. Гурвичу, що визначав їх як позови, які спрямовані на зміну або припинення правовідносин . Існування позовів даного виду протягом багатьох років заперечувалось А. А. Добровольским і його послідовниками. А. А. Добровольский вважав, що якщо взяти ті приклади, на яких побудовані міркування про перетворювальні позови, то легко розглядати, що перетворювальні рішення або, як і рішення про присудження, служать підставою для примусового виконання й ніякого акту виконання самі по собі не містять, або вони підлягають виконанню по тим же підставам, що й рішення позові про визнання. Таким чином, на думку зазначених авторів, так названі перетворювальні позови насправді є або позовами про визнання, або позовами про присудження.

Проблемним для сучасної цивільно процесуальної науки є питання яке стосується теорії зустрічного позову. Як відомо зустрічний позов є лише різновидом позову й по своїй суті нічим від первісного не відрізняється. Виходячи із цього було б логічним формулювати поняття зустрічного позову виходячи з сутності самого позову. Так, А. А. Добровольский говорить, що зустрічний позов являє собою зустрічну вимогу відповідача до позивача, що може заявлятися як для захисту проти первісного позову, так і для задоволення самостійних вимог відповідача . Але, тут виникає чимало запитань. Так, наприклад, Н. Й. Маслєннікова визначає позов як вимогу до суду (через процесуальну сторону), а зустрічний позов як самостійну вимогу відповідача до позивача, пред'явлену в суд для одночасного спільного розгляду в справі за позовом позивача (тобто через матеріально-правову сторону).

Класифікація позовів на: позови про присудження (виконавчі); позови про визнання (установчі); перетворювальні позови (конститутивні), як було сказано проводиться за змістом (процесуальна). Ця класифікація охоплює усі види судового захисту і має найбільше значення в теорії цивільного процесу.

Першу групу позовів складають позови, спрямовані на примусове здійснення вимог позивача до відповідача: зробити визначену дію чи утриматися від її здійснення. Вони називаються позовами про присудження. Прикладами позовів про присудження є позови про стягнення боргу за договором позики, про стягнення аліментів тощо. М. А. Гурвич вважає, що виконавчий позов це судове рішення лише здійснює примусову чинність цивільного права, підстава якої лежить у нормі об'єктивного права. Воно не створює у вигляді наказу нового матеріального права, не доповнює й не заміняє існуючого, воно не має матеріально-правової конститутивної дії . Отже, рішенням по такому позові суд не тільки підтверджує наявність спірних правовідносин сторін, але й примушує відповідача до виконання його обов'язків стосовно позивача, тобто до певного поводження. Тобто, відповідача понукають до активних дій на користь позивача. Тут необхідно виконавче провадження, оскільки рішення з боку відповідача може бути добровільно не виконано. Таким чином, позови про присудження понукають відповідача до здійснення або нездійснення певних дій.

Предметом позову про присудження є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, спрямована на те, щоб відповідач здійснив визначені дії (утримався від них), не порушуючи тим самим право позивача.

Підстава позову про присудження складається з правостворюючих фактів, з якими пов'язане виникнення суб'єктивного цивільного права, і фактів, з якими пов'язане виникнення права вимоги. Зміст позову про присудження виражається у вимозі позивача до суду про примус відповідача до здійснення визначених дій або стримування від них.

Позовом про визнання є позов, спрямований на підтвердження судом наявності чи відсутності визначених правовідносин між сторонами (визнання угоди недійсною, встановлення батьківства, встановлення прав авторства тощо).

Позови про визнання можна поділити на два види: позитивні позови щодо визнання, які містять вимогу підтвердити визначені правовідносини, і позови негативні, що характеризуються проханням підтвердити відсутність визначених правовідносин.

Предметом позову про визнання є самі матеріально-правові відносини між сторонами. Закон допускає позови про визнання, де предметом є правовідносини між співвідповідачами. На думку А. А. Добровольского, у всіх позовах про визнання незалежно від характеру цих позовів предметом судового захисту є суб'єктивне право . Протилежного погляду дотримується М. А. Гурвич, який вважає, що в позовах про визнання предметом судового захисту виступає не суб'єктивне право, а інтерес у визначеності права. Підставою позитивних позовів про визнання служать правостворюючі факти, підставою негативного позову про визнання є правоприпиняючи факти. У підставу позову про визнання, на відміну від позову про присудження, не входять факти, з якими пов'язується можливість примусового здійснення права, тому що позовом про визнання позивач не вимагає примусового здійснення своєї цивільно-правової вимоги, а вимагає підтвердити існування чи відсутність правовідносин.

Зміст позову про визнання — це вимога до суду про встановлення в судовому рішенні наявності чи відсутності правовідносин, зазначених позивачем.
Таким чином, позови про присудження і позови про визнання відрізняються один від одного з усіх елементів: предмета, підстави, змісту. Загальною рисою для них є те, що обидва позови спрямовані на підтвердження прав і обов'язків у судовому порядку в тому вигляді та змісті, у якому вони існували до процесу і незалежно від нього. Судове рішення не вносить змін в існуючі правовідносини, які після судового рішення залишаються такими ж, якими вони були до процесу.

Суть теорії перетворювальних позовів в тому, що під перетворювальним позовом розуміється позов, який спрямований на зміну або припинення правовідносин за допомогою судового рішення, що здійснює законний й обґрунтований перетворювальний правочин позивача. Ця теорія була піддана критиці з боку А. Ф. Клейнмана, А. А. Добровольского, С. А. Іванової й інших вчених . На думку Г, Л. Осокіной, основна теза обвинувачення полягає в тому, що теорія перетворювальних позовів нібито виходить із наявності у суду правотворчих функцій, тоді як такі функції не властиві суду, завдання якого не в створенні прав й обов'язків, а в їхньому захисті . Тут слід зазначити, неможливо змішувати випадки, коли суд своїм рішенням припиняє або змінює правовідносини, з тими, коли суд лише констатує вже до процесу припинені або змінені правовідносини.

Таким чином, заперечувати наявність перетворювальних позовів як самостійний вид позовів є теоретично і практично невірним. Адже необхідність перетворення правовідносин спеціальним органом обумовлена неможливістю створення, зміни або припинення конкретних правовідносин волевиявленням самих сторін.

Перетворення судом правовідносин може здійснюватися трьома способами, а відповідно можна виділити три підвиди перетворюючих позовів:

- про встановлення правовідносин - позивач може просити, щоб суд на основі правовідносин, які існували раніше, встановив нові правовідносини.

- зміну правовідносин - позивач може просити суд змінити існуюче між ним і відповідачем матеріальне правовідносини. Так, наприклад, якщо між учасниками спільної дольової власності не досягнуто згоди щодо способу виділення частки кожного, а майно не можна розділити без значних збитків його господарчого призначення, суд за позовом власника, який виділяється, може призначити йому грошову компенсацію.

- припинення правовідносин - позови містять прохання до суду припинити існуючі між позивачем і відповідачем правовідносини. Так, наприклад, виносячи рішення про розірвання шлюбу, суд припиняє шлюбно-сімейні правовідносини між подружжям.

Предметом перетворювального позову є ті матеріально-правові відносини, що підлягають судовому перетворенню, зміні за рішенням суду.

Підставою перетворювальних позовів, спрямованих на створення прав, є правоутворюючі факти, підставою правозмінюючих позовів є правозмінюючи та право припиняючи факти, підставою позовів щодо припинення прав є правоприпиняючи факти. Змістом перетворювального позову є вимога до суду про припинення, зміну чи встановлення нових правовідносин.

Можливість існування в українському цивільному процесі даного виду позовів обґрунтовано наявністю норми закону (ст.16 Цивільного Кодексу). Крім того, законодавство встановлює конкретні випадки захисту прав шляхом зміни, припинення і формування нових правовідносин.

Матеріально-правова класифікація позовів заснована на матеріально-правовій ознаці — за матеріально-правовою належністю правовідносин.

Ґрунтуючись на зазначеній ознаці, позови поділяють на цивільні, трудові, сімейні, земельні, з адміністративно-правових відносин тощо. Такий поділ з урахуванням особливостей їх розгляду в судовому процесі має практичне значення при узагальненні судової практики. На цій основі побудовані постанови Пленуму Верховного суду України. Матеріально-правова класифікація позовів дозволяє правильно визначити напрямок й обсяг судового захисту, підвідомчість суперечки і його суб'єктний склад, а також виявити специфіку процесуальних особливостей даної суперечки. Таким чином, матеріально-правова класифікація позовів обумовлює її важливе практичне й теоретичне значення. Однак, для науки цивільного процесу процесуальна класифікація позовів, що охоплює всі види судового захисту, що аналізує розходження елементів позовів різних видів, має найбільше значення. Підставою процесуальної класифікації позовів на види виступає процесуальна мета.

Треушніков М. наводить таку класифікацію позовів, яку встановили цивілісти. Так, вони розрізняють позови речові, особові, змішані, петіторні, поссесорні, віндікаційні, негаторні та інші. Наприклад, речові позови захищають речові права, особові охороняють зобов'язальні права; петіторні -це позови про право і його підставах, поссесорні - це про володіння; віндікаційні, направлені на захист права власності, а саме повернення речі з чужого володіння, негаторні - направлення на усунення порушень володіння з боку інших осіб.

Ще одним із видів позову як вже відмічалось є зустрічний позов - це самостійна вимога відповідача до позивача. Зустрічний позов приймається до спільного розгляду з первісним позовом, якщо обидва позови взаємопов'язані і спільний їх розгляд є доцільним, зокрема, коли вони виникають з одних правовідносин, або коли вимоги за позовами можуть зараховуватися, або коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову. Вимоги за зустрічним позовом ухвалою суду об'єднуються в одне провадження з первісним позовом.

Зустрічна позовна заява, яка подається з додержанням загальних правил пред'явлення позову, повинна відповідати всі тим вимогам, які вимагає Цивільний процесуальний кодекс до позовної заяви.

Аналіз судової практики дозволяє зробити висновок, що назріла необхідність ввести в правову реальність інститут групових позовів, що істотно відрізняється від конструкції процесуальної співучасті і позовів у захист прав й інтересів невизначеного кола осіб. Зараз групових позовів стає усе більше. Це, приміром, позови обманутих вкладників до різних інвестиційних компаній, акціонерним товариствам і комерційним банкам. Однак вони не передбачені ні теорією, ні чинним законодавством, у зв'язку із чим виникає ряд проблем з їхнім пред'явленням і розглядом у судах загальної юрисдикції.
З юридичної точки зору позови даного типу являють собою процесуальну співучасть у чистому виді. Однак, якщо в одній справі об'єднані сотні або навіть тисяча суб'єктів зі спільними інтересами, використати конструкцію процесуальної співучасті представляється недоцільним. Якщо об'єднати вимоги всіх зацікавлених наприкінці справи осіб в один процес, це буде сприяти економії часу й коштів, а також істотно полегшить процес збору доказів.
У таких випадках, коли група занадто велика й не представляється можливим залучити всіх членів групи до участі в процесі, доцільно пред'явити позов у захист невизначеного кола осіб. Однак через визначеність групи суди не приймають подібні позови. Наші суди вирішують це питання, пропонуючи кожному члену групи пред'явити самостійний позов і самому захищати свої права й інтереси. Тому, на думку Батаєвой Н. явно назріла необхідність у законодавчому закріпленні даної категорії позовів. Причому не тільки в процесуальних, але й у спеціальних матеріальних нормах.

Таким чином, можна зробити висновок, що існує багато різновидів класифікацій позовів, незважаючи на суперечки між процесуалістами щодо цього питання, це свідчить про різноманітність цивільних правовідносин. Види позовів. У вимозі до суду про порушення його діяльності на захист права визначається і спосіб бажаного захисту, як результат, на досягнення якого спрямовується така діяльність. За способом процесуального захисту, який відображається у змісті позову, вони поділяються: на позови про присудження (виконавчі), визнання (установчі), перетворювальні (про конститутивне рішення).

Позови про присудження спрямовуються на поновлення порушеного права і усунення наслідків правопорушення (про стягнення позики, аліментів, відшкодування завданих збитків тощо). Позовами про присудження від суду вимагається поновлення становища, що існувало до порушення права, та припинення дій, які їх порушують: присудження відповідача до виконання обов'язку в натурі і стягнення з нього завданих збитків, передбачених законом або договором, штрафу, пені тощо (ч. 2 ст. 16 ЦК України).

Позови про визнання спрямовуються на усунення спору між сторонами шляхом внесення ясності в існуючі між ними правовідносини. Суд своїм рішенням підтверджує наявність чи відсутність права і обов'язку (визнання права власності, авторства тощо).

Позов про існування певних правовідносин між сторонами буде позитивним, а про визнання відсутності їх — негативним. Позови перетворювальні спрямовані на зміну або припинення правових відносин (пункти 6, 7 ч. 2 ст. 16 ЦК України). Це позови про виділ частки зі спільного майна, припинення договору найму жилого приміщення, розірвання шлюбу тощо. В юридичній літературі цей вид позовів називається ще конститутивним і до їх складу належать: перетворювальні, які спрямовуються на здійснення через суд перетворювальних повноважень; позови про рішення, які замінюють волевиявлення обох сторін у спорі або тільки боржника; позови, в яких конститутивні дії є елементом рішення1.

Заперечуючи наявність перетворювальних позовів, оскільки закон не наділяє суд нормотворчою діяльністю, одні автори допускають їх існування не як самостійного виду, а складової (підвиду) позовів про визнання. На думку інших, вони можуть бути підвидом позовів про присудження, наприклад, позови про зміну періодичних платежів (ч. 4 ст. 223 ЦПК України). Позови про виключення майна з опису спрямовані не на перетворення правовідносин, а на визнання за особою права на певне майно і виключення його з опису. Отож поділяючи спільне майно, суд не виконує перетворювальних дій, а визнає право за конкретною особою на певне майно і присуджує відповідача передати його позивачу. Отже, позови, які в юридичній літературі називаються перетворювальними, можуть бути віднесені до позовів про визнання або присудження і тому немає потреби виділяти їх в самостійний вид. Питання це суто теоретичне і для практики не має значення. Але деякі позови, що належать до цієї групи, мають істотну вагу для порушення судової діяльності на захист прав громадян і організацій. Це позови про розірвання договорів підряду, оренди, купівлі-продажу тощо.

Класифікація позовів на види не завжди розкриває особливості всіх позовів, у зв'язку з чим вони можуть бути класифіковані залежно від характеру спірних відносин та у складі окремих правовідносин. Така систематизація допомагає виявити причини спорів і ефективність забезпечення правового регулювання в окремих галузях суспільних відносин, необхідність його зміни і вдосконалення.

Розділ 2. Право на пред’явлення позову і процесуальний порядок його реалізації.

2.1 Поняття права на позов

У цивілістичній літературі по цивільному процесуальному праву висловлені різні точки зору про поняття права на позов. Поняття права на позов нерозривно пов'язане з поняттям позову як засіб захисту порушених або оскаржених прав або охоронюваних законом інтересів.

У науці цивільного процесуального права одним з найбільш спірних питань є питання про право на позов. У зв'язку з різним підходом до аналізу цього поняття у нього вкладається найрізноманітніший зміст. Одні вчені розглядають право на позов як єдине поняття, але розрізняють в ньому матеріально-правову і процесуальну сторони. Навіть у межах цієї групи вчених немає єдиної думки з приводу співвідношення цих двох сторін позову. Одні (проф. Вільнянський С. І.) поняття на позов зводили лише до матеріально-правової вимоги позивача до відповідача .Другі (проф. Юдельсон К. С.) вирішальну ознаку права на позов вбачають у його процесуальному значенні .Нарешті, треті (проф. А. О. Добровольський, О. П. Клейнман) у поняття права на позов вкладають як матеріально-правові, так і процесуальні можливості захисту права. Цьому загальноприйнятому єдиному поняттю права на позов протистоїть ще одна точка зору, згідно з якою слід розрізняти право на позов у матеріальному значенні і право на позов у процесуальному значенні. На мою думку, більш чітко це питання розв'язане в роботах А. О. Добровольського. А. О. Добровольський вважає, що позов має дві сторони, відносно самостійні. Отже, і право на позов слід розглядати і вивчати у двох аспектах: з процесуального боку і матеріально-правового.У процесуальному значенні право на позов — це право на порушення судової діяльності. У матеріально-правовому значенні—це право на задоволення позову. Дія цивілістів позов важливий як засіб здійснення права. Для процесуалістів як засіб порушення процесу . Чітке розуміння поняття права на позов дозволяє нам уявити і побудувати конструкцію захисту відповідача проти пред'явленого до нього позову.Відомо, що захист проти позову може здійснюватися у вигляді заперечення, шляхом пред'явлення зустрічного позову. Заперечення як засіб захисту полягає в тому, що відповідач просто не визнає, заперечує заявлену до нього вимогу позивача. При запереченні позовних вимог обов'язок доказу обгрунтованості позову лежить на позивачі . Якщо ж відповідач, не обмежуючись простим запереченням позову, наводить мотиви свого заперечення, то це вже буде заперечення проти позову. У своїх запереченнях відповідач може посилатися на фактичні обставини, які підтверджують відсутність у позивача спірного права. Він також може заперечувати проти своєї відповідальності за позовом, посилаючись на юридичні обставини. Обов'язковість доказу цих обставин покладається на відповідача . Отже, заперечення проти позову — це пояснення відповідача з приводу правомірності виникнення і розвитку процесу, проти заявлених вимог позивача по суті Як вже відзначалося вище, право на позов включає у себе дві сторони: право на пред'явлення позову і право на задоволення позову. З врахуванням цього слід розрізняти: процесуальні заперечення відповідача і заперечення матеріально-правові.На думку К. С. Юдельсона право на позов здійснюється у формі пред'явлення позову в суд до відповідача, тому його можна вважати й називати правом на пред'явлення позову. У свою чергу, наявність і здійснення права на позов обумовлено рядом передумов . Цієї точки зору дотримуються, як правило, ті цивілісти-процесуалісти, які визначають позов як звернення до суду за захистом права або охоронюваного законом інтересу.

Такі автори як В. П. Чапурский, та С. Н. Абрамов на основі двосторонього розуміння категорії «права на позов» вважають, що варто розрізняти:

- процесуальне право на позов як правомочність на обіг за судовим захистом або інакше право на пред'явлення позову,

- матеріальне право на позов як правомочність на примусове здійснення цивільного права через суд або інакше право вимагати судом виконання відповідачем його обов'язку перед позивачем.

Таким чином, можна виділити два поняття права на позов:

1. право на позов у процесуальному змісті,

2. право на позов у матеріальному змісті.

М. А. Гурвич вважає, що процес - це впорядковане судочинство, порушення й здійснення якого відбувається за певними правилами, які встановлюють, зокрема, ті умови, необхідні й обов'язкові передумови, при наявності яких до суду із цивільним позовом за конкретної справи може звернутися будь-яка особа . Тобто, якщо під правом звернення до суду по цивільній суперечці розуміти широку, відповідну загальній функції держави по правосуддю по цивільних справах можливість, представлену громадянам, користуватися правосуддям, звертатися за ним, то під правом на пред'явлення позову (правом на позов у процесуальному значенні) слід вважати відкриття впровадження у цивільній справі в суді та підтримка судового розгляду даної конкретної цивільно-правової суперечки з метою вирішення, т.б. право на правосуддя по конкретній цивільній справі.

Таким чином, Гурвич М.А., вважає, що право на пред'явлення позову не є єдиною формою, у якій проявляється можливість користуватися правосуддям, що має назву «правом звернення до суду». До таких форм належить поряд із правом на пред'явлення позову також право на відповідь по позові, право на участь у процесі, право на забезпечення позову, право оскаржити рішення, право на застосування засобів примусового виконання. Всі ці форми права звернення до суду являють собою фази його розвитку і розкриття в процесі руху справи. Перша з них - це право на позов, у процесуальному розумінні (право на пред'явлення позову). Право на пред'явлення позову спрямовано на одержання рішення суду стосовно цивільного спору. Одержання судового рішення, незалежно від його змісту й характеру - сприятливого або несприятливого для позивача, становить предмет і кінцеву мету права на пред'явлення позову.

Правом на позов у матеріальному розумінні з точки зору М. А. Гурвича, є цивільне суб'єктивне право, яке має можливість застосування примусового виконання відносно зобов'язаної особи. При цьому здатність бути здійсненим у порядку примусу, на його думку, є істотним, а тому невід'ємною властивістю цивільного суб'єктивного права. Особливість цієї ознаки в тому, що вона проявляється при відомих умовах, до настання яких право має ненапружений, неактивізований, непозовний характер. І тільки коли, такі умови виникнуть, може проявитися здатність права до примусового виконання відносно зобов'язаної особи. Тобто, на думку М. А. Гурвича, здатність бути здійсненим у порядку примусу властива суб'єктивному праву, яке прийшло в позовний стан з моменту його порушення. В основі цього лежить заперечення обов'язку суду, яке відносилося б до праву зацікавленої особи.

Ототожнюючи право на позов із суб'єктивним правом, М. А. Гурвич пропонує усунути насамперед багатозначність терміну «право на позов», зберігши його в законах єдино в матеріальному змісті, у значенні суб'єктивного цивільного права, у стані здатності до примусового здійснення, рівнозначному домаганню.

А. А. Добровольский з цьому приводу вважає, що шляхом виконавчого напису здійснюються тільки безперечні вимоги. У випадку ж виникнення суперечки вимоги можуть бути здійснені тільки в позовному порядку, тобто через суд . Отже, вимогу, яка здійснена шляхом виконавчого напису нотаріуса, законодавець не розглядає як позовну, оскільки вона стає позовною тільки в тому випадку, якщо здійснюється в процесуальному порядку (позовному) через суд.

Проблему права на позов у процесуальному значенні, розглядає В. Н. Щеглов. Він вважає, що це право являє собою забезпечену обов'язком суду можливість позивача обґрунтувати з використанням наданих законом засобів правомірність пред'явленого позову. Це право активно вести процес, право на рішення суду відносно позову, право домагатися скасування винесеного судом рішення й визначень, право на участь у виконавчому впровадженні з метою своєчасного й реального захисту порушеного права. Таке суб'єктивне право виникає з моменту порушення цивільної справи суддею. В його основі лежить право на пред'явлення позову як правомочність зацікавленої особи звернутися до суду з вимогою про захист порушеного або оскарженого права або охоронюваного законом інтересу. Юридичними фактами, що породжують право на позов, у процесуальному змісті, є звернення до суду з дотриманням вимог до позовної заяви і інших умов і визначення судді про прийняття заяви до розгляду. В.Н.Щєглов так говорить, що на відміну від права на пред'явлення позову (на обіг за захистом), що є правочином, право на позов у процесуальному змісті є суб'єктивним правом. Право на пред'явлення позову може бути використано зацікавленою особою шляхом зверненням до суду або іншому юрисдикційному органу за захистом. Реалізація такого права залежить тільки від дій самої зацікавленої особи, тоді як здійснення права на позов у процесуальному змісті із власними діями позивача не пов'язано. Позивач може й не скористатися з можливості активно вести процес, підтримувати свій позов, але суд у відповідності зі своїм обов'язком повинен розглянути справу й винести рішення. Саме в чинність кореспондуючого обов'язку суду винести рішення право на позов у процесуальному змісті є суб'єктивним правом.

В. Н. Щеглов виділяє таку правомочність цього права як право на власні дії позивача й називає виділу правомочність правом на пред'явлення позову. Тим самим суб'єктивне право інтерпретується як сукупність тільки двох інших його правомочностей - права вимоги (права на чужі дії) і права на захист. Таку ж направленість застосовує В.Н.Щєглов відносно права на задоволення позову. Він вважає, що це прав є суб'єктивним правом, оскільки йому відповідає обов'язок суду й судового виконавця. Зазначене право він відрізняє від правочину на захист, якому нічий обов'язок не відповідає подібно правомочності на пред'явлення позову., що в свою чергу утворюється в особі при наявності ряду передумов, але якому не відповідає обов'язок судді або іншого юрисдикційного органу порушити цивільну справу.

З цього приводу П. М. Філіппов зазначає, що реалізація права на судовий захист у порядку цивільного процесу тісно пов'язана з правом на звернення до суду й з порядком порушення судової діяльності. Тобто, лише звернення до суду з дотриманням передбачених законом умов породжує в судді обов'язок прийняти позовну заяву. Теж відбувається і з правомочністю на задоволення позову. Вона виникає з моменту порушення суб'єктивного цивільного права - факт цивільного правопорушення породжує правочин на судовий або інший захист. Але в момент порушення права ще передчасно говорити про обов'язок суду задовольнити позов. На даному етапі формування права на задоволення позову можна вести мову тільки про конституційний обов'язок держави на основі законності забезпечувати охорону правопорядку, інтересів суспільства. Тому спочатку виникає правомочність одержати захист без обов'язку іншої особи, тому що задоволення звернення до суду залежить від наявності двох моментів: особистої зацікавленості (суб'єктивного) і існування спеціальних правил, установлених законом (об'єктивного).

Відповідно до принципу диспозитивності позовна заява подається зацікавленою особою. Юридичний факт подачі заяви особою, що має право на пред'явлення позову, і визначення судді про порушення цивільної справи найважливішою передумовою для виникнення права на задоволення позову як суб'єктивного права.

Право на позов у двох самостійних аспектах розглядає Г. Л. Осокіна. Вона виділяє право на пред'явлення позову (процесуальний аспект) і право на задоволення позову (матеріально-правовий аспект). Вона вважає, що право на позов у процесуальному розумінні відрізняється від права на позов у матеріально-правовому змісті за підставою виникнення, реалізації зазначених правомочностей, а також по тим наслідкам, які наступають у випадку відсутності або неналежної реалізації тієї або іншої правомочності. Виникнення й реалізація права на пред'явлення позову залежать від фактів процесуально-правового характеру.

Виникнення й реалізації права на задоволення позову обумовлені як матеріально-правовими, так і процесуальними фактами. Відсутність права на пред'явлення позову або його неналежна реалізація залежно від часу виявлення тягнуть відмову в прийнятті позовної заяви в стадії порушення цивільної справи, припинення провадження в справі або залишення позову без розгляду в стадії судового розгляду. Відсутність права на задоволення позову тягне винесення рішення про відмову в позові . Г. Л. Осокіна розглядає право на позов у процесуальному змісті як право на звернення з вимогою про захист, право на процес незалежно від його результату, то право на задоволення позову - це право на одержання захисту, право на позитивний результат процесу.

Право на задоволення позову, як і право на пред'явлення позову має свої передумови. В сучасній цивільній процесуальній науці з цього приводу існує досить багато різних підходів.

А. Добровольський відносить до передумов права на задоволення позову такі:

– право на пред'явлення позову;

– правову обґрунтованість позову, яка свідчить про наявність матеріального закону, на підставі якого заявлений позов;

– фактичну обґрунтованість позову, яка свідчить про доказаність фактів, які є підставою правової вимоги позивача до відповідача;

– дотримання строків позовної давності;

– настання строків виконання обов'язків.

Тут слід зазначити, що необхідно розрізняти передумовами права на задоволення права і умовами його реалізації. Така система передумов права на задоволення позову містить деякі заперечення. Так, наприклад, дотримання строків позовної давності та настання строків виконання обов'язку є компонентами категорії фактичного обґрунтування позову. Крім того, правову обґрунтованість позову та фактичну обґрунтованість позову, як передумову права на задоволення позову необхідно відрізняти від доказаності правового та фактичного обґрунтування позову.

Не слід відносити недотримання позовної давності до фактичного обґрунтування позову, адже це самостійна категорія права, яка не залежить від фактичних обставин, які були підставою для обґрунтування позову, щоб він міг бути задоволений. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Позовна давність - це термін, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін, проте, позовна давність, встановлена законом, не може бути скорочена за домовленістю сторін. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність - скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Кодексом також встановлені випадки на які не поширюється позовна давність, список яких не є вичерпним (стаття 268 ЦК).

Е. А. Крашенінніков, В. А. Носов, та В. В. Бутнєв розробили теорію охоронного цивільного правовідношення. Так, Е. А. Крашенінніков вважає, що судовий захист регулятивних цивільних прав й охоронюваних законом інтересів, здійснений в порядку позовного провадження, являє собою форму реалізації позовних прав . Право на позов, або на домагання це охоронна цивільна правомочність вимоги, надана особі законом. Вона пов'язана із примусом, але не включає його у свій зміст. Фігуруючи в якості особливого, самостійного початку й займаючи зовні стосовно позовного права положення, примус, по даній теорії, визначає право на позов не з боку змісту, а з боку форми здійснення. Позовне право в свою чергу є, не правом на примус, а правом, що може здійснюватися в примусовому порядку. Інакше кажучи, примус - один з можливих способів реалізації позовних домагань. При цьому, кожному позовному праву властиво опиратися у своєму здійсненні на примусову чинність державного апарата. Однак уповноважений може скористатися даною властивістю тільки в межах встановлених законом строків. По їхньому закінченні здатність позовного права до примусової реалізації зникає. Таким чином, позовна давність є не що інше, як час, у межах якого допускається примусове здійснення права на позов за допомогою юрисдикційного органу.

Під підставою позовного права розуміється те, що породжує його буття. Підстава будь-якого суб'єктивного цивільного права вичерпується умовами, взаємодія яких приводить до його виникнення. До числа таких умов відноситься норма права, правоздатність і юридичний факт. Тому, не становлячи виключення із загального правила, позовне право має своєю підставою охоронну цивільно-правову норму, правоздатність й юридичний факт, передбачений гіпотезою зазначеної норми. І з настанням всіх перерахованих умов, що фактично спостерігається в момент появи відповідного юридичного факту (наприклад, правопорушення), стає можливим їхня взаємодія, що викликає виникнення права на позов. Цивільне охоронне правовідношення ґрунтується тільки на нормах цивільного права й на фактах, що викликають виникнення, зміну й припинення цивільних правовідносин, їхня специфіка складається не в змішанні матеріальних і процесуальних норм, а в участі суду або іншого юрисдикційного органу, зобов'язаного здійснювати захист порушеного або оскарженого права або охоронюваного законом інтересу. На відміну від регулятивного суб'єктивного цивільного права охоронне суб'єктивне матеріальне право (право на позов) має здатність як до добровільного, так і до примусового здійснення юрисдикційним органом. Остання, існує лише в межах певного строку. У зв'язку із цим закінчення позовної давності, не зачіпаючи існування охоронного суб'єктивного права, погашає лише його можливість до примусового здійснення за допомогою судових органів. Виходить, що право на позов як право на одержання захисту продовжує існувати незалежно від закінчення позовної давності, незалежно від можливості одержати захист від юрисдикційного органу. Іншими словами, допускається можливість існування позовних відносин між учасниками цивільного процесу, крім суду й інші юрисдикційні органи . У результаті такого допущення відбувається підміна понять, оскільки позов ототожнюється із претензією, тоді як це зовсім різні правові категорії, тому що кожна має свою власну підставу, зміст і суб'єктивний склад.

Тобто, охоронне суб'єктивне цивільне право, що втратило здатність до примусового здійснення через юрисдикційний орган, виявляється приблизно в такому ж положенні, що й порушене або оскаржене суб'єктивне право, оскільки реалізація охоронної правомочності, як і відновлення порушеного регулятивного права, повністю залежить від розсуду зобов'язаної особи.

А. Ф. Клейнман, Д. М. Чечот та А. А. Добровольский розглядають право на позов як єдине поняття, що відповідає єдиному поняттю позову. Оскільки позов як єдине поняття має дві сторони: - процесуальну й матеріально-правову, остільки й поняття права на позов теж має дві сторони: - процесуальну й матеріально-правову . Таким чином, право на позов як єдине поняття органічно з'єднує в собі дві правомочності - право на пред'явлення позову (процесуальна) і право на задоволення позову (матеріально-правова). З точки зору цих авторів, немає права на позов у матеріальному змісті без перевірки вимоги про примусове здійснення суб'єктивного права в певному процесуальному порядку, тобто без певних правових гарантій як для позивача, так і для відповідача, і немає права на позов у процесуальному змісті без матеріально-правової вимоги позивача до відповідача. Названі права можуть існувати тільки як дві сторони єдиного поняття, єдиного права на позов. Ці правомочності в складі права на позов є в деякій мері самостійними, тому що в деяких випадках у позивача буде право на задоволення свого домагання, але не буде права на пред'явлення позову. В інших випадках у зацікавленої особи буде право на пред'явлення позову, але буде відсутнє право на задоволення позову. При цьому право на позов – це самостійне суб'єктивне право. І як будь-яке суб'єктивне право, право на позов є не у всіх осіб, а лише в конкретних осіб, по конкретних справах при наявності певних умов (передумов). Право на пред'явлення позову й право на задоволення позову - це дві правомочності, що входять до складу права на позов.

Отже, можна виділити такі основні питання, які виникають при розгляді поняття права на позов в теорії цивільного процесуального права - проблема юридичної природи даного поняття та розуміння поняття права на позов. Право на позов тісно пов'язано із загальнотеоретичною проблемою суб'єктивного права, його внутрішньою структурою, що у правовій науці ставиться до теоретичних проблем. Деякі автори визначають суб'єктивне право як сукупність таких правомочностей - право на позитивні дії (право на власне поводження); права вимоги (права на чужі дії); права на захист, тобто можливість звернутися в необхідних випадках до державного примусу. Інша група авторів розглядає третю правомочність як самостійне суб'єктивне право.

З моєї точки зору, необхідно розглядати суб'єктивне право саме як сукупність трьох правомочностей. Саме наявність третьої правомочності - права на захист, а точніше можливість звернутися в необхідних випадках до державного примусу, обумовлює наявність другої правомочності - прав вимоги.
Таким чином, можна сказати, що право на позов - один із засобів реалізації права на захист. У зв'язку із цим, проблему поняття права на позов (зокрема його змісту), представляється більш вірним розглядати право на позов як єдине поняття, що має дві сторони: процесуальну й матеріально-правову. Дві правомочності: право на пред'явлення позову (процесуальна сторона) і право на задоволення позову (матеріально-правова сторона), є самостійними, тому що в одних випадках у позивача буде право на задоволення свого домагання, але не буде права на пред'явлення позову. В інших випадках у зацікавленої особи буде право на пред'явлення позову, але буде відсутнє право на задоволення позову (наприклад, при закінченні строку позовної давності). Право на пред'явлення позову й право на задоволення позову необхідно розглядати як дві самостійні правомочності, що органічно входять у поняття права на позов. Обидві правомочності тісно взаємозалежні між собою, але не поглинають один одного. Якщо в позивача одночасно є право на пред'явлення позову й право на задоволення позову, то його порушене або оскаржене право або охоронюваний законом інтерес одержить судовий захист, оскільки в нього є право на позов.

Можна зробити висновок, що право на позов – це гарантована державою можливість юридично зацікавленого суб'єкта звернутися в певному процесуальному порядку до суду, із проханням (вимогою) про захист порушеного або оспорюванного права, або охоронюваного законом інтересу. Право громадян на захист прав і свобод від порушень та протиправних посягань (ст. 55 Конституції України) в цивільному судочинстві у справах позовного провадження трансформовано у право на позов. За своєю структурою право на позов, як право на судовий захист, складається з права на пред'явлення позову і права на його задоволення. У юридичній літературі ці повноваження регулюються неоднозначне: як нерозривна, органічна єдність права на позові; як два самостійні поняття — право на позов у матеріальному і процесуальному розумінні; тільки як право на звернення за судовим захистом, право на пред'явлення позову.

Концепція права на позов як нерозривна єдність двох повноважень — права на пред'явлення позову і права на його задоволення — суперечить чинному законодавству і практиці його застосування. Право на пред'явлення і право на задоволення позову взаємопов'язані, але цілком самостійні, такі, що не збігаються за своїм змістом, категорії. Право на пред'явлення позову — це право на звернення з вимогою до суду за захистом, право на порушення його діяльності щодо здійснення правосуддя у цивільних справах. Право на задоволення позову — це право на одержання захисту, право на позитивне вирішення справи. Отже, право на позов у процесуальному розумінні відрізняється від права на позов у матеріальному розумінні за підставами виникнення і реалізації зазначених повноважень.

2.2 Передумови права на пред'явлення позову

Здійснити на практиці право на позов можливо лише за наявності деяких передумов. Правом на позов, як суб'єктивним правом, володіють не всі особи, а лише конкретні особи, за окремою справою та за наявності окремих передумов. До таких передумов належать процесуальна правоздатність заінтересованих осіб (ст. 28 ЦПК України); процесуальна заінтересованість особи (ст. 3 ЦПК України), яка звертається до суду; підвідомчість справи суду (нині цивільна юрисдикція ст. 15, 16, 17 ЦПК України) та відсутність у законі прямої заборони на судовий захист (наприклад, позовна давність).
Необхідно розрізняти передумови права на позов з умовами здійснення права на пред'явлення позову . При відсутності передумов права відсутнє саме право, відмова у прийнятті позовної заяви з цих обставин не дозволяє звернутися з таким позовом у майбутньому. Якщо ж не дотриманні самі умови здійснення права на позов, тоді можливе повторне звернення до суду з таким позовом.

Здатність володіти в Україні процесуальними правами та обов'язками є невідчужуваною. Цивільна процесуальна правоздатність в Україні визначається цивільним процесуальним законодавством України. Право на позов у фізичних осіб, як спосіб захисту, з'являється одночасно з появленням цивільної процесуальної правоздатності, тобто з моменту народження, і ніхто не може позбавити їх цього права. Процесуальна правоздатність організацій залежить від того, чи є вона юридичною особою чи ні. Згідно статті 28 ЦПК України здатність мати цивільні процесуальні права та обов'язки заявника мають усі фізичні і юридичні особи. Так, як згідно з нормами ЦК України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, то її правоздатність, а також право на позов, виникає з моменту реєстрації. Юридична особа наділена цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Що ж стосується процесуальної заінтересованості, то згідно статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Тобто, до суду може звернутися не будь-яка особа, а особа яка вважає, що саме її права були порушені, невизнані або оспорюються. Тому у позові завжди повинна бути вказана заінтересованість особи у справі.

Відповідно до ст. 122 ІЩК України суддя відмовляє в прийнятті заяви, якщо заява не підлягає розглядові в судах, якщо заява непідвідомча суду або в законі встановлена заборона приймати заяву до розгляду судом. Також необхідно відмітити загальні передумови права громадян на звернення до суду, з відсутністю яких виникає таке право (загальні негативні передумови).

За законодавством України цими передумовами є відсутність рішення суду, що набрало законної сили між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав; відсутність ухвали суду про прийняття відмови заінтересованої особи від заявленої вимоги; відсутність у провадженні іншого суду тотожної справи. Стосовно передумови права громадян на звернення до суду в Україні як відсутність у провадженні іншого суду тотожної справи п.2 ст. 122 ЦПК України, слід вказати, що законодавство України не повністю регулює питання паралельного провадження в кількох судах.

Стосовно окремих видів провадження існують спеціальні передумови права громадян на звернення до суду. До них належать наявність спору про право або про факт; відсутність ухвали суду про затвердження мирової угоди між сторонами; відсутність укладеного між сторонами договору про передачу спору на розгляд третейського суду п. 4 ст. 122 ЦПК України неможливість здійснення суб'єктивних прав без встановлення певних обставин. Особливість спору про право у деяких справах виявляється у можливості попереднього позасудового порядку його вирішення. У зв'язку з прийняттям Конституції дотримання такого порядку сьогодні не є обов'язковим при зверненні до суду України.

До спеціальних передумов також відносяться наявність умови, яка обумовлює, що захист вимоги не забороняється законом.
Характеризуючи умову - відсутність ухвали суду про затвердження мирової угоди між сторонами зазначається, що мирова угода може бути укладена як на території України, так і на території іноземної держави..

Досліджуючи передумову - відсутність укладеного між сторонами договору про передачу спору на розгляд третейського суду в науці пропонується у зв'язку з оновленням законодавства та розширенням диспозитивних засад у регулюванні цивільно-правових відносин переглянути нормативно-правовий акт України, який регламентує діяльність третейських судів. А саме, розширити перелік спорів, які можуть бути предметом третейського розгляду; врегулювати спосіб оформлення третейського запису, який би охоплював використання засобів швидкого та моментального зв'язку. Крім того, слід законодавчо вирішити питання правових наслідків недодержання письмової форми третейського запису. Наприклад. Можливо передбачити таку норму, яка б закріплювала положення про те, що недодержання письмової форми договору про передачу спору на розгляд третейського суду тягне за собою недійсність цього договору. Третейський запис може бути укладено як на території України, так і на території іноземної держави.

Дослідження даного питання було б неповним якщо не торкнутися питання зловживання правом на пред'явлення позову. Норми ЦПК України не містять прямої вираженої заборони зловживання правом на пред'явлення позову (правом на судовий захист). Дана обставина в ряді випадків давала б судовим інстанціям підставу для висновку, що зловживання правом на позов неможливо.

Так, наприклад, зі справи про банкротство суд першої інстанції розцінюєтся як зловживання правом кількаразовий обіг одного із кредиторів зі скаргами про порушення при проведенні зборів кредиторів і відстороненні конкурсного керуючого, відхиленими всіма судами. Однак, даний висновок суду є помилковим, тому що відповідно до Конституції України кожному гарантується судовий захист його прав і свобод. Виходить, звернення до суду не може бути кваліфіковано як зловживання правом.

Відносно поняття «зловживання правом на захист» існує цілий ряд висловлень зарубіжних й українських вчених. Так, французький цивіліст Е. Годеме відносить до випадків шикани «пред'явлення позову або заперечення проти нього без серйозного в тім інтересу, з метою спонукати свого супротивника до зайвих турбот і витрат».

Англійське право (Звід Э. Дженкса) містить інститут «зловмисного судового Переслідування» (malicious prosecution), під яким розуміється початок або продовження безуспішного процесу без розумних і ймовірних підстав (§ 986). Розумною і ймовірною підставою «вважається розумна впевненість у провині й відповідальності позивача, заснована на сумлінному й розумному переконанні в наявності фактів, які, якби вони дійсно існували, давали б розумну підставу для початку або продовження процесу» (§ 989). Також маються на увазі сумлінні дії в чинність юридичної ради, отриманого на підставі ясного й чіткого викладу фактів (§ 992).

Суддя Джеральд Фріцморіс у п. 15 Особливої думки до рішення Європейського Суду від 21.02,75 у справі Голдер (Golder) проти З'єднаного Королівства помітив: «У всіх нормальних правових системах....є процедури, за допомогою яких вже на ранній стадії справа може бути (використовуючи англійську термінологію) вилучені як дріб'язкові, сутяжницькі... — підстави, аналогічні за змістом зловживанню правом на подачу скарги або явно необґрунтованій скарзі, якщо використати термінологію справ про порушення прав людини. Це робиться звичайно задовго до розгляду справи по першій інстанції, але в кожному разі це робиться судовими органами з дотриманням судової процедури».

Однак найбільш обґрунтованою представляється концепція М. А. Гурвича, що у своїх міркуваннях взяв за основу позицію Е. В. Васьковского щодо сутності зловживання процесуальними правами, під яким, на думку останнього, варто розуміти «здійснення їх сторонами для досягнення цілей, незгодних з метою процесу — правильним і швидким вирішенням справ». Розділяючи це визначення з уточненням щодо мети радянського цивільного процесу (розкрити дійсні правовідносини й зробити швидкий захист існуючому праву), М. А. Гурвич визнає, що «у ряді випадків пред'явлення позову може розходитися із цією метою».

Під зловживанням правом на пред'явлення позову М. А. Гурвич розуміє пред'явлення позову у випадках, коли поводження боржника не дає приводу для його пред'явлення (наприклад, пред'явлення позову про стягнення грошей за договором позики після закінчення строку платежу без попереднього звертання до боржника із проханням про платіж).

В зв'язку з викладеними теоретичними поглядами становить інтерес рішення Європейського Суду по правах людини від 16.09.96 у справі Акдивар (Akdivar) і інші проти Туреччини. Заявники по даній справі посилалися у своїй скарзі на незаконне знищення їхньої власності військовими силами Туреччини й вимагали справедливої компенсації.

Одне із заперечень Уряду Туреччини полягало в тому, що в згідно ч. 1 ст. 35 Європейської конвенції (шкода, від 06.11.90) суд може приймати справу до розгляду тільки після того, як [заявником] були вичерпані весь внутрішні засоби правового захисту, як це передбачено загальновизнаними нормами міжнародного права. Тим часом дані засоби заявниками до кінця вичерпані не були.

У цьому Уряд Туреччини вбачало один із проявів загальної політики Курдської робочої партії (КРП), спрямованої на те, щоб очорнити Туреччину і її судові органи й тим самим представити в легітимному світлі [свої] терористичні акти. Як частина цієї стратегії КРП необхідно довести, що турецька судова система в цілому неефективна, не здатна мати справа з подібного роду скаргами й служить цілям відчуження населення південно-східної Туреччини від інститутів Республіки й, зокрема, від правосуддя. Таким чином, небажання заявників у справі використати всі внутрішні засоби правового захисту переслідує явно політичні цілі. Отже, скарга заявників є зловживанням правом на подачу скарг.

Викладені доводи були відхилені Судом з посиланням на те, що при розгляді справи встановлений факт знищення власності заявників.
Суддя Гелькюклю в Особливій думці заперечив таку позицію, вказавши наступне: «Заявники, навіть не намагаючись вичерпати всі ці засоби, направили свої скарги через міжнародну організацію з метою антитурецької пропаганди й із твердим наміром вивести справу на міжнародний рівень, спотворивши його зміст і суть, у той час як розгляд справи повиний здійснюватися відповідно до правових критеріїв у рамках процедури, установленою Європейською конвенцією про захист прав людини... Саме це і є зловживання правом оскарження».

Ця позиція представляється обґрунтованою. Заявники по цій справі зверталися зі скаргою не з метою одержати судове рішення на свою користь (хоча їхня скарга й була задоволена), а з іншими цілями, розкритими у відкликанні Уряду Туреччини. На наш погляд, з боку заявників мало місце зловживання правом на подачу скарги. Схожий і досить показовий з погляду зловживання правом на пред'явлення позову випадок описаний у повідомленні інформаційного агентства в Кайа Сгоир»: «Податковий суд США може почати застосовувати штрафні санкції до тих, хто зловживає правом оскаржити в суді процедури збору податків з метою призупинити їхню сплату. Це відбувається у зв'язку з тим, що при оскарженні дій працівників податкової інспекції у суді останні втрачають можливості стягнути недоїмку в примусовому порядку. Тепер же для тих, хто вживає подібні дії винятково з метою затримати примусове стягнення, передбачать штрафи».

Таким чином, можна зробити деякі висновки.

Відсутність права на пред'явлення позову є підставою для відмови у прийнятті позовної заяви, а якщо справа прийнята до провадження суду — закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду. Такі дії суду оформлюються ухвалою.

Відсутність права на позов у матеріальному розумінні веде до ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову. Тлумачення права на позов тільки у процесуальному розумінні — права на пред'явлення позову — знецінює значення позову і права на позов. Право на звернення до суду самостійно не спроможне гарантувати захист, якщо у позивача немає суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу чи обставин, які свідчать про їх порушення. Право на позов у матеріально-правовому розумінні, його виникнення, здійснення, припинення, весь правовий режим існування регулюється нормами цивільного, трудового, сімейно-шлюбного та інших галузей матеріального права. Право на пред'явлення позову, на позов у процесуальному розумінні є інститутом цивільного процесуального права. Отже, право на пред'явлення позову — це надана і забезпечена заінтересованим особам можливість звернутися до суду першої інстанції з вимогою про розгляд і вирішення цивільно-правового спору з метою захисту суб'єктивних майнових та особистих немайнових прав і охоронюваних законом інтересів.

У теорії цивільного процесу право на пред'явлення позову і право на позов у процесуальному розумінні розглядаються також як нерівнозначні поняття. Право на пред'явлення позову включається у зміст права на позов у процесуальному розумінні. Це — право обґрунтувати з використанням наданих законом засобів правомірність пред'явлення позову, активно вести процес/ право на рішення суду по суті позову, домагатися скасування ухвалених судом рішень і ухвал, право на участь і активну діяльність у стадії судового виконання з метою своєчасного і реального захисту порушеного права1. Таке розкриття змісту права на позов у процесуальному розумінні фактично ототожнюється з правами позивача у процесі, якщо воно є тільки елементом його цивільної процесуальної правосуб'єктності.

Правом на пред'явлення позову наділені всі громадяни, підприємства, установи, організації (ст. 28 ЦПК України), а також іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні підприємства і організації (ст. 410 ЦПК України). Усі вони можуть звернутися до суду з позовом на захист свого суб'єктивного права або охоронюваного законом інтересу. Прокурор має право на пред'явлення позову на захист прав і законних інтересів громадян та державних інтересів. Таким правом, у передбачених законом випадках, наділені органи держави, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації і громадяни (статті 3, 45 ЦПК України). Всі вони відповідно до ст. 26 ЦПК України є особами, які беруть участь у справі.

Юридична природа права на пред'явлення позову, права на позов у процесуальному розумінні у теорії процесу розглядається по-різному: як суб'єктивне право громадян і юридичних осіб, яке безпосередньо випливає із закону; як правоздатність або її елемент; як правомочність, що виникла на основі правосуб'єктності, але ще не суб'єктивне право, яке з'являється у сторін тільки з порушенням справи у суді; як елемент процесуальної правоздатності і одночасно як суб'єктивне право. Така неоднозначність у визначенні юридичної природи права на пред'явлення позову є наслідком підходу у розкритті змісту правоздатності і суб'єктивного права та їх співвідношення.

Суб'єктивне цивільне процесуальне право характеризується нерозривною єдністю таких можливостей: вид і межа можливої поведінки для суб'єкта права; можливість вимагати певної поведінки від іншої особи, необхідної для реалізації права; можливість включити у дію примусову силу державного апарату для їх здійснення.
Право на пред'явлення позову є складовою передбаченого ст. З ЦПК України права кожної особи на звернення до суду за захистом. Цьому праву відповідає обов'язок суду вирішити питання про прийняття до свого розгляду звернену до нього заяву і відкрити провадження у справі (ст. 122 ЦПК України). Право особи на звернення (на пред'явлення позову) до суду за захистом забезпечується можливістю оскарження ухвали судді про відмову у прийнятті позовної заяви до свого провадження, а також можливістю її скасування судом другої інстанції та покладання обов'язку на суд першої інстанції прийняти позовну заяву до свого провадження. Отже, аналіз прав на звернення до суду за захистом і на пред'явлення позову, які виникають безпосередньо на підставі закону, дає змогу зробити висновок, що такі права також є суб'єктивними.

Необхідно зауважити, що право на звернення до суду за захистом, право на пред'явлення позову є правоздатністю, або її елементом. У теорії права правоздатність (правосуб'єктність) визначається як: сумарне вираження праві, прав і обов'язків, загальних прав, специфічних суб'єктивних прав, сукупність потенційних прав і обов'язків.

Цивільна процесуальна правоздатність, зміст якої розкривається через здатність (право) мати цивільні процесуальні права та обов'язки сторони, третьої особи (ст. 28 ЦПК України), не є передумовою суб'єктивних прав, а належить до їх складу. Отже, поняття «суб'єктивне право» більш широке і складається з права бути суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин (права на звернення до суду за захистом і права бути позивачем у конкретній справі), та права суб'єкта правовідносин (позивача у конкретній справі).

2.3 Умови реалізації права на пред'явлення позову

Для того, щоб право на звернення до суду, на пред'явлення позову було реалізовано у конкретній справі, необхідні у наявності (відсутності) певні обставини, які свідчили б про те, що особа, яка звертається до суду за захистом власних майнових прав, може бути у такій справі позивачем, а друга, яка покликається до відповіді, — відповідачем. У теорії цивільного процесу це питання вирішено інакше — для наявності (набуття) права на пред'явлення позову необхідні певні умови. Але їх аналіз свідчить про те, що вони мають інший правовий характер — є умовами, необхідними для реалізації права на пред'явлення позову.

Реалізація права на пред'явлення позову залежить від обставин процесуально-правового характеру, право на задоволення позову зумовлюється матеріально-правовими і процесуально-правовими обставинами. Наявність права на пред'явлення позову встановлюється одноособове суддею при прийнятті позовної заяви до свого провадження. Наявність права на позов у матеріально-правовому розумінні встановлюється суддею чи судом після розгляду справи у судовому засіданні в процесі ухвалення рішення.

Якщо розглядати юридичну природу права на пред'явлення позову як правоздатність або її елемент, то відповідно до ст. 28 ЦПК України правоздатність визнається за всіма громадянами і юридичними особами і для її наявності будь-яких умов не потрібно. Якщо право на пред'явлення позову є суб'єктивним правом, що виникає безпосередньо на підставі закону, то ним наділені всі (ст. З ЦПК України): громадяни і юридичні особи для захисту свого права, органи державної влади та місцевого самоврядування, прокуратури, підприємства, установи, організації для захисту прав інших осіб і державних інтересів у передбачених законом випадках. Для набуття такого права ЦПК України не встановлює ніяких умов.

Інший правовий режим необхідний для реалізації права на пред'явлення позову. Відповідно до ст. 122 ЦПК України для реалізації права на пред'явлення позову (і прийняття позовної заяви до провадження суду) необхідні передбачені у цій нормі права обставини (в наявності чи відсутності) або умови, а при зверненні до суду необхідно додержуватися порядку, встановленого законом (статті 3, 107-116, 118-122 ЦПК України). Отже, для реалізації права на пред'явлення позову необхідно: а) наявність чи відсутність певних обставин (умов); б) додержання встановленого законом порядку пред'явлення позову.

Дореволюційними процесуалістами наявність відповідних умов пов'язувалася не з набуттям права на пред'явлення позову, а з його реалізацією. Так, Є. В. Васьковський вважав, для того, щоб розпочався процес, необхідні у наявності деякі умови або припущення процесу. А. Гольмстен називав їх приводами та умовами виникнення цивільних процесуальних правовідносин.

Умови, необхідні для реалізації права на пред'явлення позову, поділяються: залежно від кола справ, до яких вони застосовуються, — на абсолютні або загальні (для всіх справ позовного провадження) та відносні або спеціальні (для деяких справ). Загальні, у свою чергу, залежно від їх змісту — на позитивні і негативні, а залежно від їх відношення до спірних сторін і предмета — на суб'єктивні і об'єктивні.

До умов реалізації права на пред'явлення позову належать:

а) визнання особи суб'єктом цивільного процесуального права — наявність цивільної процесуальної правоздатності (тобто здатності мати цивільні процесуальні права і обов'язки), яка визнається за всіма громадянами і юридичними особами, та відповідно до ст. 28 ЦПК України вони можуть бути сторонами у справі.

Наявність цивільної процесуальної правоздатності — необхідна (універсальна) умова для участі в цивільному процесі інших суб'єктів процесуальних правовідносин — третіх осіб, заявників і заінтересованих осіб у справах окремого провадження; представників, свідків, експертів, перекладачів. Щодо участі у процесі прокурора, органів держави, органів місцевого самоврядування та інших, які захищають у процесі права та інтереси інших осіб, державні інтереси, то вони наділяються компетенцією (правами та обов'язками), якою закріплені державні функції, а не правоздатність. Це стосується і суду. Але для них необхідна наявність права і обов'язку брати участь у процесі конкретним суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин і здійснювати закріплену за таким суб'єктом дозволену і обов'язкову поведінку, тобто право-суб'єктності1.

Цивільна процесуальна правоздатність тісно пов'язана з цивільною, трудовою тощо, але має самостійний галузевий характер. На відміну від цивільної правоздатності, яка у певних випадках може бути обмежена за вироком суду, обмеження і позбавлення цивільної процесуальної правоздатності судом не передбачено, і відмова від права на звернення до суду, від права на пред'явлення позову є недійсною (ст. З ЦПК України). Але сторони за взаємною згодою можуть це зробити, передавши розгляд спору на вирішення третейського суду (ст. 17 ЦПК України). Стаття 410 ЦПК України допускає можливість обмеження процесуальної правоздатності іноземних громадян, підприємств і організацій. Обмежується правоздатність недієздатних осіб, суддів, слідчих, прокурорів та інших осіб, які не можуть бути представниками у цивільному процесі (ст. 41 ЦПК України); окремих громадян бути експертом, свідком (статті 21, 22, 50 ЦПК України).

При пред'явленні позову перевірка цивільної процесуальної правоздатності сторін виникає тільки щодо підприємств, установ і організацій шляхом встановлення наявності у них статусу юридичної особи. У разі його відсутності суддя відмовляє у прийнятті позовної заяви до свого провадження з підстав п. 1ч. 2ст. 122 ЦПК України;

б) наявність спору про право цивільне (з цивільних, сімейних, трудових, кооперативних правовідносин — статті 3, 15 ЦПК України). Заперечуючи необхідність цієї умови, окремі автори стверджують, що не всі справи мають спірний характер і суд не може відмовити у прийнятті заяви, якщо очевидно, що відповідач не оспорює вимогу позивача1. Такий висновок ґрунтується на енциклопедичному розумінні спору про право, яке у теорії процесу має дискусійний характер.

Спір про право характеризується наявністю розбіжностей (суперечностей) між суб'єктами правовідносин з приводу їхніх прав і обов'язків та неможливістю їх здійснення без усунення перешкод у судовому порядку. Але спір про право буде мати місце також у випадку, коли на шляху здійснення особою права виникають перешкоди, які можуть бути усунуті за допомогою суду.

Особливість спору про право у деяких справах виявляється у можливості попереднього позасудового порядку його розгляду (претензійного, звернення до КТС тощо). Але додержання попереднього позасудового порядку розгляду спору не є самостійною умовою реалізації права на пред'явлення позову, оскільки за роз'ясненням Верховного Суду України суд відповідно до ст. 124 Конституції України не має права відмовити особі у прийнятті позовної заяви лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті у передбаченому законом досудовому порядку (п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 р. №9);

в) віднесення правової вимоги позивача на розгляд судових органів (п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК України), тобто підвідомчість справи суду. Це означає, що тільки суд, а не інший юрисдикційний орган має право вирішувати спір у конкретній справі. Підвідомчість визначає коло віднесених на розгляд суду справ у спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових, житлових і земельних правовідносин (ст. 15 ЦПК України) і відповідно до ст. 124 Конституції України поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. За загальним положенням підвідомчість справ суду має безумовний характер і тільки за незначним винятком справ вона залежить від певних умов, наприклад, у випадках, передбачених ст. 17 ЦПК України, сторони можуть відмовитися від неї і передати справу на розгляд третейського суду.

У юридичній літературі зафіксована така самостійна умова реалізації права на звернення до суду як наявність у позовній вимозі правового характеру.

Але з'ясування, чи є пред'явлена вимога правовою, — складова правосуддя і встановлюється у судовому засіданні при розгляді справи по суті, а не при прийнятті позовної заяви до провадження. Крім того, наявність правового характеру у вимозі охоплюється підвідомчістю суду справ, є самостійною умовою, оскільки тільки вони відповідно до п. І.ч. 2 ст. 122 ЦПК України підлягають розглядові у судах. Наведені на обґрунтування нормативні положення про заборону прийняття на розгляд суду позову про розірвання шлюбу під час вагітності дружини і протягом року після народження дитини, про заборону приймати до провадження суду позови про визнання права власності на самовільно зведену будівлю характеризують зміст підвідомчості цих справ суду. Зазначеними нормативними положеннями у юридичній літературі обґрунтовується як самостійна вимога також відсутність у законі заборони для суду приймати конкретні позовні вимоги до розгляду, які також охоплюються змістом підвідомчості;

г) відсутність рішення суду, що набрало законної сили, ухваленого у тотожній справі, тобто у спорі між тими самими охоронами, про той самий предмет і з тих самих підстав, чи ухвали суду про прийняття відмови позивача від позову або про ствердження мирової угоди сторін, а також відсутність у провадженні цього чи іншого суду тотожної справи (пункти 2, З ч. 2 ст. 122 ЦПК України);

ґ) відсутність рішення третейського суду, прийнятого у межах його компетенції щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, за винятком випадків, коли суд відмовив у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду або скасував рішення третейського суду і розгляд справи у тому самому третейському суді виявився неможливим (п. 4 ч. 2 ст. 122 ЦПК України);
д) смерть фізичної особи, а також припинення юридичної особи, які є однією зі сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва (п. 5 ч. 2 ст. 122 ЦПК України).

Відсутність однієї із зазначених вище умов свідчить про неможливість реалізації права на пред'явлення позову і веде до відмови у прийнятті позовної заяви та відкритті провадження у справі в суді (ч. 2 ст. 122 ЦПК України).

Зазначений склад умов, необхідних для реалізації права на пред'явлення позову, окремими авторами розширюється за рахунок включення до нього також наявності заінтересованості у особи, яка звертається до суду за захистом. Але юридична заінтересованість осіб, які звертаються до суду на захист своїх суб'єктивних прав і законних інтересів або прав і законних інтересів інших осіб, зумовлена наявністю спірних матеріальних правовідносин сторін у справі та необхідністю їх захисту і може бути встановлена судом у судовому засіданні при розгляді справи по суті, а не реалізації права на пред'явлення позову. Тому самостійного значення ця умова не має.

Реалізація права на пред'явлення позову здійснюється з додержанням встановленого законом процесуального порядку пред'явлення позову, у результаті чого відкривається цивільна справа у суді. До встановленого законом процесуального порядку пред'явлення позову належить:
а) додержання процесуальної форми вираження позову, якою є письмова позовна заява. Відповідно до ч. 1 ст. 118 ЩІК України позов пред'являється шляхом подання позовної заяви. Суддя відкриває провадження у цивільній справі не інакше як на підставі заяви, поданої і оформленої у порядку, встановленому ЦПК України (ч. 1 ст. 122 ЦПК України). За змістом у позовній заяві мають бути зазначені усі елементи позову та інші дані, необхідні для провадження у справі, передбачені ст. 119 ЦПК України.

Позовна заява, до подання якої постановляється ухвала про забезпечення доказів або позову, повинна містити про це відомості.

До позовної заяви, якщо вона подається представником позивача, додається також довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження представника. Позовна заява, яка подається на захист прав інших осіб, повинна містити підстави такого звернення. Отже, позовною заявою визначається коло учасників процесу, обсяг дослідження, належність доказів і допустимість засобів доказування у справі, необхідність забезпечення позову і тим самим здійсненність рішення. Вона полегшує відповідачу підготовку до захисту і здійснення її в процесі, сприяє суб'єктам захисту прав інших осіб в їх процесуальній діяльності.

Швидкість і економне провадження у справі забезпечується п. 2 ч. 2 ст. 119 ЦПК України, який зобов'язує зазначити у позовній заяві назву сторін і представника позивача, а також їх місце проживання чи знаходження, поштовий індекс, номер засобів зв'язку. За цими даними визначається підвідомчість справи, підсудність позову (статті 109-114 ЦПК України) та місце виконання судового рішення. За ними надсилаються виклики і повідомлення (ст.74 ЦПК України), які містять інформацію про зміст, місце і час проведення процесуальних дій, отже, забезпечують можливість участі сторін та інших осіб у їх виконанні.

Повнота позовної заяви залежить від юридичне правильного викладення змісту позовних вимог (п. З ч. 2 ст. 119 ЦПК України) із зазначенням способу судового захисту. Особливість цієї частини заяви визначається характером деяких спірних правовідносин. Так, наприклад, у позовах про відшкодування шкоди, заподіяної псуванням, забрудненням, самовільним використанням, несвоєчасним поверненням із тимчасового користування землі, її розмір визначається на підставі статей 156, 157, 207-209 ЗК України, з урахуванням усіх необхідних витрат по відновленню родючості чи інших якостей землі, що відповідають її призначенню, і неодержаних прибутків, які були б одержані землекористувачем за час до приведення цих земель у стан, придатний для використання за призначенням. Коли за час самовільного використання землі правопорушником одержано прибутки, які перевищують недоодержані землекористувачем, на користь останнього підлягають стягненню з правопорушника фактично одержані прибутки (постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 16 квітня 2004 р. № 7).
Вказівка у позовній заяві на виклад обставин, якими обґрунтовується позовна вимога (п. 5 ч. 2 ст. 119 ЦПК України), складає підставу позову і сприяє встановленню наявності спірних правовідносин та можливості прийняття справи до провадження суду. На думку окремих авторів, позов, обґрунтований неюридичними фактами, не повинен прийматися судом до розгляду.

Але матеріально-правове обґрунтування позову не належить до умов, необхідних для реалізації права на пред'явлення позову, а тому не може бути включено до підстав для відмови у прийнятті заяви, які мають лише процесуальний характер. Обґрунтування позову неюридичними фактами може негативно вплинути на наслідки вирішення вимоги по суті. Відповідно доп.6ч.2ст. 119 ЦПК України у заяві належить зазначити докази, що підтверджують позов. Це правило випливає з обов'язку по доказуванню (ст. 60 ЦПК України) і сприяє суду в установленні у справі об'єктивної істини як необхідної умови для захисту спірних прав. ЦПК України не зобов'язує посилатися у позовній заяві на юридичні норми, що підтверджують вимоги позивача. Але позовні заяви, виконані прокурором, адвокатом, юрисконсультом на підставі їх посадового становища, мають бути кваліфікованими з правового боку. Для забезпечення доказової діяльності позивачу надається можливість у цій частині позовної заяви викласти обставини для звільнення від доказування (ст. 61 ЦПК України).

Для захисту прав позивача важливо зазначити у позовній заяві ціну позову (ст. 80, п. 4 ч. 2 ст. 119 ЦПК України), яка зумовлює розмір державного мита, розподіл судових витрат між сторонами (статті 79, 88 ЦПК України) і навіть можливість порушення судової діяльності на захист права, оскільки неприпустиме пред'явлення позову з ціною менше судових витрат на провадження справи у суді. Ціна позову, відображена у судовому рішенні і перенесена до виконавчого листа, має значення для визначення заходу примусового стягнення на майно чи заробітну плату, інші доходи боржника (статті 4, 50, 63, 67 Закону України «Про виконавче провадження»). Ціна позову визначається за правилами ст. 80 ЦЦК України.
Завершальним реквізитом позовної заяви є перелік документів, що додаються до заяви (п. 7ч. 2ст. 119 ЦПК України), підпис позивача або іншої уповноваженої особи із зазначенням часу подання заяви, яка надає юридичну силу позовній заяві, а без неї — це анонімний проект, який не може бути розглянутий судом. Час подання свідчить про пред'явлення позову у межах строків давності і забезпечує додержання у судочинстві принципу оперативності.

Позовна заява подається із копіями відповідно до кількості відповідачів і третіх осіб та копіями всіх доданих до заяви документів для того, щоб відповідач мав змогу краще підготуватися до захисту своїх прав. Відповідно до ч. 2 ст. 120 ЦПК України зазначене правило не поширюється на позовні заяви у трудових справах і у справах про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, втратою годувальника, а також незаконними рішеннями, діями бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду;

б)оплата позовної заяви державним митом (збором) згідно зі статтями 79, 80 ЦПК України, - Декретом Кабінету Міністрів України «Про державне мито». До позовної заяви додаються документи про сплату державного мита (судового збору) та оплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи (ст. 81 ЦПК України).

Позовна заява, подана без додержання вимог статей 119, 120 ЦПК України або не оплачена державним митом, за ухвалою судді залишається без руху, про що повідомляється позивачеві, і йому надається строк для виправлення її недоліків. При усуненні у зазначений строк недоліків позовної заяви, вона вважається поданою у день первісного її подання до суду. Інакше вона за мотивованою ухвалою судді вважається неподаною і повертається позивачеві (ст. 121 ЦПК України);

в)дієздатність особи, яка подає позовну заяву (ст. 29 ЦПК України). Такою особою має бути суб'єкт порушеного і оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу і суб'єкт захисту прав інших осіб (ст. 45 ЦПК України). В інтересах недієздатних осіб заява може бути подана батьками, усиновителями, піклувальниками або за їх дорученням представниками, а також органами опіки та піклування (статті 29, 39 ЦПК України, статті 42, 165, 240 СК України). Відсутність дієздатності у відповідача не є перешкодою для порушення справи у суді. Його права і обов'язки здійснюють законні представники;

г)наявність повноваження на ведення справи у представника, який пред'являє заяву від імені позивача. Воно посвідчується документами, передбаченими ст. 42 ЦПК України.

У разі відсутності належно оформленого повноваження суддя на підставі ч. 7ст. 119, ч. 1 ст. 121 ЦПК України зобов'язаний відмовити у прийнятті позовної заяви;

ґ) подання позовної заяви з додержанням правил про підсудність, встановлених статтями 107-116 ЦПК України. У випадках: коли позовна заява даному суду непідсудна, останній її не приймає і повертає позивачеві, постановляючи про це ухвалу, у якій зазначає, до якого суду йому слід звернутися. Коли непідсудність справи виявиться після прийняття її до провадження суду, вона передається судом за належною підсудністю (п. 2 ч. 1 ст. 116 ЦПК України).

Процесуальним діям щодо здійснення права на пред'явлення позову кореспондує обов'язок суду розглянути вимогу про прийняття справи до свого провадження і здійснити у ній правосуддя. Процесуально-правовою гарантією законності і обґрунтованості дій суду є встановлення ст. 122 ЦПК України вичерпного переліку підстав відмови у прийнятті заяви до судового розгляду, що не підлягає розширеному тлумаченню, а також право на оскарження ухвали судді про відмову у прийнятті заяви.

До позовної заяви додаються документи, що підтверджують сплату судового збору та оплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. Відповідно до статті 2 Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. № 7-93 (з наступними змінами) державне мито справляється з позовних заяв, скарг і заяв у справах, що виникають із адміністративно-правових відносин, справ окремого провадження та в інших випадках, якщо законом не передбачено звільнення від сплати мита.

Як було зазначено вище, порушення правил підсудності при зверненні до суду тягне відмову в прийнятті позовної заяви суддею. Більша частина порушень правил підсудності цивільних справ, що допускають судами, пов'язана з необґрунтованими відмовами в прийнятті позовних заяв. Наприклад, суддя Маліновського місцевого суду м.Одеси необґрунтовано відмовив у прийнятті позовної заяви у зв'язку з тим, що порахував його непідсудним даному суду. Громадянка Н. звернулася в Маліновський місцевий суд м.Одеси з позовною заявою до Недержавного пенсійного фонду «Гарантія», що є правонаступником АЛЕ «Недержавний Український фонд» про стягнення пенсії по старості. Визначенням місцевого суду в прийнятті позовної заяви Н. відмовлено. Відмова в прийнятті позовної заяви мотивований непідсудністю даної суперечки Маліновському місцевому суду м.Одеси, оскільки АЛЕ «Недержавний Український фонд», правонаступником якого є Недержавний пенсійний фонд «Гарантія», не перебував у Маліновському районі м.Одеси. Однак, некомерційна організація Недержавний пенсійний фонд «Гарантія» є правонаступником АЛЕ «Недержавний Український регіональний фонд» перебуває за адресою: вул. Гайдара 5 у Г.Одесі. При таких обставинах у суду були відсутні законні підстави для відмови в прийомі позовної заяви громадянки Н. Таким чином, у зазначеній справі суддя невірно встановила підсудність і неправомірно відмовив у прийнятті позовної заяви, порушивши норми ЦПК України.

Однією з умов реалізації права на пред'явлення позову є належне оформлення повноважень особи, що звертається в суд із заявою в інтересах іншої особи. Розглянемо наступну справу. Громадянка М. звернулася в місцевий суд м. Одеси з позовом до Локомотивного депо про поновлення на роботі й виплаті заробітної плати. З матеріалів справи треба, що громадянка М., діючи як спадкоємиця за заповітом, звернулася в місцевий суд м. Одеси з позовом до Локомотивного депо. У ньому вона просила встановити факт знаходження її померлого брата в трудових відносинах з Локомотивним депо й стягнути на користь М. (позивачки) з депо неодержану її померлим братом заробітну плату. Визначенням місцевого суду м. Одеси в прийнятті позовної заяви М. відмовлено по підставі. Суддя місцевого суду м. Одеси необґрунтовано відмовив у прийнятті позовної заяви у зв'язку з тим, що порахував, що повноваження особи, що звертається в суд із заявою в інтересах іншої особи, були неналежно оформлені. Як видно з позовної заяви, М звернулася в суд у своїх інтересах як спадкоємиця за заповітом і просила суд не відновити на роботу її померлого брата на роботі, а встановити факт його роботи в організації відповідача й зобов'язати відповідача виплатити їй неодержану їм у зв'язку зі смертю зарплату. Суддя не врахував цих обставин, необґрунтовано відмовивши позивачці в прийнятті позовної заяви. Таким чином, у даній справі суддя невірно порахувала, що заявниця звернулася в суд в інтересах іншої особи, і визнав необхідним надлежаще оформити її повноваження як представника. У цьому випадку заявниця звернулася у своїх інтересах, тобто їй як позивачці не потрібно було оформляти свої повноваження.

Пред'явлення позову і прийняття його судом викликає певні правові наслідки матеріального і процесуального характеру. Процесуального — виникнення цивільних процесуальних правовідносин у конкретній справі, відкриття провадження цивільної справи у суді (ч. 1 ст. 122 ЦПК України). Громадяни і юридичні особи стають сторонами й іншими суб'єктами правовідносин, набувають процесуальних прав і обов'язків таких осіб і можуть їх реалізувати, спрямовуючи свої дії на захист суб'єктивних матеріальних прав і законних інтересів та інтересів держави. З виникненням цивільного процесу припиняється право альтернативної підсудності, а також зупиняється примусове виконання, коли боржник оспорює виконавчий напис нотаріуса чи вимагає виключення майна з опису. Матеріально-правовими наслідками прийняття позову є переривання позовної давності, присудження з дня пред'явлення позову аліментів; добросовісний володілець чужого майна повинен відшкодувати всі прибутки, які він мав або повинен був би мати з дня одержання повістки за позовом власника про повернення майна.

Висновки

Питання судового захисту прав та інтересів фізичних і юридичних осіб, функціонування судової системи є традиційно актуальними. Нагальність удосконалення цивільно-процесуальних відносин обумовлюється також законотворчими процесами, які відбуваються в державі, а саме: реформами адміністративно-політичної, соціально-культурної сфер суспільства. Яскравим прикладом таких перетворень є прийняття від часу набуття Україною незалежності ряду принципово нових нормативно-правових актів, перегляд концепції поділу державної влади, визначення правового статусу органів місцевого самоврядування у системі державної влади. Відбулися зміни і в органах судової влади. Торік набули чинності законодавчі акти, що закріплюють нові правила здійснення судочинства в Україні, зокрема, Верховна Рада України 18 березня 2004 р. прийняла Цивільний процесуальний кодекс України.

Водночас, оновлення цивільного процесуального законодавства обумовило появу нових процесуально-правових проблем, прогалин правового регулювання цивільного судочинства держави.

На снові аналізу, проведеного в дипломній роботі можна зробити наступні висновки:

Отже, позов втілює у собі право заінтересованої особи на відкриття провадження цивільної справи у суді і судової діяльності на захист порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу, державних і суспільних інтересів. Позов у цивільному судочинстві — це вимога заінтересованої особи до суду про здійснення правосуддя у цивільних справах на захист прав та інтересів, порушених чи оспорюваних іншою особою. У такій вимозі до суду вміщується також вимога до відповідача, тому у теорії цивільного процесу позов розглядається по-різному: як єдиного поняття для матеріального і процесуального права (позов має дві складові — матеріально-правову і процесуально-правову) тільки як інститут процесуального права; як юридична категорія, що властива самостійно матеріальному і процесуальному праву.

Право осіб на звернення до суду за захистом по конкретній цивільній справі є суб'єктивним цивільним процесуальним правом, яке виникає у заінтересованої особи за наявності обставин (передумов), зазначених у законі. В теорії цивільного процесуального права існують різні погляди на відповідні процедури розгляду пред'явленого позову й самого суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист якого просить позивач. Цим й обумовлена поява різних точок зору на сутність позову і як слідство цього формування трьох наукових концепцій (напрямків) розуміння позову: процесуальна, матеріально-правова та єдиного поняття позову.

Різні автори виділяють від двох до чотирьох елементів позову. До таких відносять:

 предмет - вимога позивача до суду або до відповідача чи спосіб захисту суб'єктивного права або охоронюваного законом інтересу.
 підстава — обставини, які обґрунтовують вимогу позивача;

 зміст - вид захисту про яке просить позивач у суду;

 суб'єкти позову - позивач, відповідач і третя особа.

Практично безперечним визнається поділ всіх позовів на три види: про визнання, про присудження, про перетворення. Виділення перших двох видів позовів було у вітчизняній процесуальній науці безперечним, що стосується позовів про перетворення, то безперечність їхнього існування у вітчизняній процесуальній літературі стала визнаватися відносно недавно.

Концепція права на позов як нерозривна єдність двох повноважень — права на пред'явлення позову і права на його задоволення — суперечить чинному законодавству і практиці його застосування. Право на пред'явлення і право на задоволення позову взаємопов'язані, але цілком самостійні, такі, що не збігаються за своїм змістом, категорії. Право на пред'явлення позову — це право на звернення з вимогою до суду за захистом, право на порушення його діяльності щодо здійснення правосуддя у цивільних справах. Право на задоволення позову — це право на одержання захисту, право на позитивне вирішення справи. Отже, право на позов у процесуальному розумінні відрізняється від права на позов у матеріальному розумінні за підставами виникнення і реалізації зазначених повноважень.

Для реалізації того чи іншого права необхідні окремі умови, так і для реалізації права на позов потрібні передумови, які поділяються на передумови права на пред'явлення позову та передумови права на задоволення позову:

- загальні передумови права громадян на звернення до суду в Україні, з наявністю яких виникає таке право (загальні позитивні передумови). До таких передумов належать процесуальна правоздатність заінтересованих осіб (ст.100 ЦПК України) процесуальна заінтересованість особи (ст. 4 ЦПК), яка звертається до суду; підвідомчість справи суду (ст. 24 і п. 1 ст. 136 ЦПК) та відсутність у законі прямої заборони на судовий захист;

- загальні передумови права громадян на звернення до суду, з відсутністю яких виникає таке право (загальні негативні передумови). За законодавством України цими передумовами є відсутність рішення суду, що набрало законної сили між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав;

відсутність ухвали суду про прийняття відмови заінтересованої особи від заявленої вимоги; відсутність у провадженні іншого суду тотожної справи.

- спеціальні передумови права громадян на звернення до суду стосуються окремих видів провадження. До них належать: наявність спору про право або про факт; відсутність ухвали суду про затвердження мирової угоди між сторонами; відсутність укладеного між сторонами договору про передачу спору на розгляд третейського суду (п. 6 ст. 136 ЦГЖ); неможливість здійснення суб'єктивних прав без встановлення певних обставин.

Для порушення цивільної справи необхідно не тільки мати право на пред’явлення позову, але й дотриматися умов реалізації права на позов. Це – вимога про підсудність; наявність дієздатності у особи яка є заінтересованою; наявність у особи, яка звернулася за захистом права чи охоронюваного законом інтересу другої особи, певних повноважень на ведення справи та дотримання вимог до змісту та форми позовної заяви.

Таким чином, у теорії цивільного процесу право на пред'явлення позову і право на позов у процесуальному розумінні розглядаються також як нерівнозначні поняття. Право на пред'явлення позову включається у зміст права на позов у процесуальному розумінні. Це — право обґрунтувати з використанням наданих законом засобів правомірність пред'явлення позову, активно вести процес/ право на рішення суду по суті позову, домагатися скасування ухвалених судом рішень і ухвал, право на участь і активну діяльність у стадії судового виконання з метою своєчасного і реального захисту порушеного права. Таке розкриття змісту права на позов у процесуальному розумінні фактично ототожнюється з правами позивача у процесі, якщо воно є тільки елементом його цивільної процесуальної правосуб'єктності.

Правом на пред'явлення позову наділені всі громадяни, підприємства, установи, організації (ст. 28 ЦПК України), а також іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні підприємства і організації (ст. 410 ЦПК України). Усі вони можуть звернутися до суду з позовом на захист свого суб'єктивного права або охоронюваного законом інтересу. Прокурор має право на пред'явлення позову на захист прав і законних інтересів громадян та державних інтересів. Таким правом, у передбачених законом випадках, наділені органи держави, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації і громадяни.


Список використовуваної літератури

Нормативні акти

1. Конституція України: Прийнята на V сесії Верховної Ради України 28.06.1996 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № ЗО.

2. Гражданский процессуальный кодекс Украины: В ред. от 18 марта 2004. - Х.: Одиссей, 2005. - 192 с.

3. Цивільний процесуальний кодекс України. - К.: Магістр - ХХ1 сторіччя, 2005. - 160 с.

4. Про ратифікацію Конвенції про захист прав та основних свобод людини 1950 року. II Відомості Верховної Ради України. - 1997, - № 40.

5. Про судоустрій України. Закон України від 7 лютого 2002 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2002. - N 27-28.

6. Про державне мито. Декрет Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. (№ 7-93).

7. Ухвала судової палати з цивільних справ Верховного Суду України від 7 листопада 2001 р.// Вісник Верховного Суду України. -2001. - № 6.

8. Ухвала судової палати з цивільних справ Верховного Суду України від 22 листопада 2001 р. // Вісник Верховного Суду України. - 2001. -№ 6 .

9. Ухвала судової колегії в цивільних справах Верховного Суду України від 11 червня 1997 р. // Право України. -1998. - № 5.

Спеціальна література

1. Абрамов С. Н. Советский гражданский. процесе. - М.: Юрид. изд. Мин. Юст., 1952.

2. Авдеенко Н.И. Иск и его виды в советском гражданско-процесуальном праве. – Ленинград, 1951.

3. Актуальні проблеми цивільного права і цивільного процесу в Україні: Монографія / Я.М. Шевченко, Ю.Л. Бошицький, А.Ю. Бабаскін, В.М. Венецька, І.М. Кучеренко та ін. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2005. - 456 с.

4. Батаева Н. Необходимо ввести институт группового иска. // Российская юстиция. - 1998. - № 10.

5. Боднар С. Право на звернення до суду як суб'єктивне цивільне процесуальне право // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. - 2002. - № 1.

6. Бородін М. Конституційне право громадянина на звернення до суду за захистом своїх прав // Право України. - 2000. - № 8.

7. Буркацький Л. Складання процесуальних документів на захист прав та інтересів громадян. - К.: Юрінком Інтер., 2002.

8. Васильченко М.М. Заперечення проти позову. – Харків, 1973.

9. Васьковский Е.В, Учебник гражданского процесса. / Под ред. й с предисловием В.А. Томсинова. - М., 2003.

10. Викут М. А., Зайцев І. М. Гражданский процесс России. — М.: Юрист, 1999..

11. Викут М.А. Иск как злемент права на судебную защиту, его юридическая природа и обоснование. / Вопросы теории й практики гражданского процесса. - Вып. 1. - Саратов, 1976.

12. Воложанин В. П. Гражданский процесс / Под редакцией В. В. Яркова. - М.: БЕК, 1999.

13. Голиченко М.М. Иск - категория гражданского процессуального права. // Актуальные проблемы процессуальной цивилистической науки: Материалы научно-практической конференции, посвященной 80-летию профессора М.А. Викут. / Отв. Ред. Н.В. Кузнецов. - Саратов, 2003.

14. Гражданский процесс / Под ред.К.С. Юдельсона. - М.,1972.

15. Гражданский процесс. Учебник для вузов / Под ред. Комиссарова і проф. Ю.К.Осипова.- Москва, 1996.

16. Гражданский процесс / Под ред.. Мусина В.А , Чечиной Н.А., Чечота Д.М. - М.: Гардарика, 1998.

17. Гражданский процесс Украины. Учебное пособие./ Под ред. Червоного Ю. С. - X.: Одиссей, 2003. – 352 с.

18. Гражданский процесе: Учебник. / Под ред. М.К. Треушникова. - М., 2003.

19. Гражданский процесс: Учебник. / Отв. ред. В.В. Ярков. - М., 2004.

20. Гражданское процессуальное право: Учебник. / Под ред. М.С. Шакарян. - М.,2004.

21. Гражданское судопроизводство из курса правоведения по Народной энциклопедии изд. 1911 г. Полутом 2. Общественно-юридические науки // Allpravo.Ru.

22. Грибанов В.П.. Право на захист, як одна з правомочностей суб'єктивного цивільного права. // Вісник МГУ "Право" . - №3.

23. Гурвич М. А. Лекции по советскому гражданскому процессу. - М., 1977.

24. Гурвич М.А. Право на иск. – Москва, 1978..

25. Гурвич М.А. Учение об иске. – Москва, 1981.

26. Гурвич М.А. Право предьявление иска в теории и судебной практике последних лет // Правоведение. 1961. - № 2.

27. Добровольский А.А. Исковая форма защиты права. - М.: МГУ,1965.

28. Добровольский А.А., Иванова С.А. Основные проблемы исковой формы защиты права. - М.: МГУ, 1979.

29. Дульнева Л. О. Предъявление иска в суд. - М.: Юр. лит., 1966.

30. Елисейкин П.Ф. Процесуальное понимание спора о праве и его критика и проблемы защиты субъективных прав и советская критика. – Ярославль,
1974.

31. Зайцев Й. М. Функции иска в судопроизводстве. // Государство й право. - 1996. - № 7.

32. Исаенкова О.В. Иск в гражданском судопроизводстве. - Саратов, 1997.

33. Керимов Д.А. Философские проблеми права. - М., 1972.

34. Кісельов В. К. Поняття позову в цивільному процесуальному праві. Проблеми розвитку держави і права України в сучасних умовах./ Тези
доповідей учасників Всеукраїнської студентської наукової конференції: ЗО -31 березня 2000 року. - Одеса- 2000.

35. Клейман А.Ф. Новейшие течения в науке гражданского процесуального права. – Москва, 1967.

36. Кожухарь А.Н. Право на судебную защиту в исковом производстве. – Кишинев, 1989.

37. Коршунов Н.М., Мареев Ю.Л. Гражданский процесс: Учебник для вузов. - М.,2004 - 285 с.

38. Красицька Л.В. Цивільно-правове регулювання особистих немайнових прав громадян: Моногр. / Донецький ін-т внутр. справ. - Донецьк: ДІВС, 2002. - 164 с.

39. Крашенинников Е.А, Совершенствование исковой формы защиты субьективных прав и охраняемых законом интересов // Проблемы реформи
гражданского процессуального права и практики его применения. -Свердловск, 1990.

40. Крашенинников Е.А. Право на иск / Проблеми совершенствования законодательства о защите субьективных гражданских прав. - Ярославль, 1988.

41. Кройтор В.А. Гражданский процесс: Учеб. пособие. - Х.: Эспада, 2003. - 288 с.

42. Луспеник Д.Д. Застосування новел ЦК і ЦПК України в судовій практиці. - Х.: Харків юридичний, 2005. - 432 с. - (Судова практика)

43. Матиевский М.Д. Юридическая природа правового спора. / ВЮЗИ. -Т. 51.-М., 1977.

44. Ненашев М.М. К вопросу об основании иска. // Арбитражный и гражданский процесс. - 2004. - №8.

45. Ненашев М.М. Некоторые логические ошибки при изучении теории иска. // Арбитражный и гражданский процесс. - 2004. -№7.

46. Осипов Ю.К. Гражданский процесс. - М., 1995.

47. Основи римського приватного права: Курс лекцій / Є.М. Орач, Б.Й. Тищик; Львів, держ. ун-т ім. І.Франка. — К.: Юрінком Інтер, 2000.

48. Осокина Г. Л. Право на защиту в судебном производстве / Под редакцией В. Н. Щеглова. - Томск: Изд. Томского ун-та, 1990.

49. Осокина Г. Л. Проблемы иска и право на иск/ Под редакцией А. С. Грещанова. - Томск: Изд. Томского ун-та, 1989..

50. Осокина Г.Л. Гражданский процесс. Общая часть. - М., 2003. – 450 с.

51. Осокина Г.Л. Иск: теория и практика. - М.: Городец, 2000. – 192 с.

52. Пащук А.Й. Позов в радянському процесуальному праві. – Львів, 1997.

53. Пискарев І. К. Примеры судебных документов. Практическое пособие. - М.: Городец, 2000.

54. Претензии и иски: Практическое пособие. - М.: Издательство г-на Тихомирова М.Ю., 2003. - 271 с.

55. Процессуальное право: Энциклопедический словарь. - М.: Изд-во Норма, 2003. - 608 с.

56. Пучинский В. К. Элементы иска в советском гражданском процессе. -М., 1981.

57. Пушкар Є. Г. Конституційне право на судовий захист: (цивільно-процесуальний аспект): Монографія. - Львів: Вища школа, 1982.

58. Пушкар Є., Наслідки подання позову без належних повноважень // Радянське право. – 1972. - № 2.

59. Рожкова М. К вопросу об иске, изменении его предмета й основания. // Хозяйство й право.- 2002. - № 11.

60. Рожкова М. Разграничение исков по содержанию. // Закон. - 2003. -№6.

61. Рожкова М.А. Предмет и основание иска в судебно-арбитражном процессе.// Вестник ВАС РФ. - 2000. № 9.

62. Роїна О.М. Збірник позовних заяв: Практичний посіб. - К.: КНТ, 2005. - 204 с.

63. Сапсай К. Куди звернутися за захистом своїх порушених прав? // Економіка. Фінанси. Право. - 2000. - № 9.

64. Стартонов В. М. Цивільний позов як основа конституційної гарантії // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. - 2002. - № 4.

65. Сунцов В. В. Цивільне судочинство В Україні. Законодавство та практика застосування. - Харків: Консум, 2001.

66. Тертышников В.И. Гражданский процесс: Конспект лекций. - 2 изд. испр. и доп. - Х.: Фирма "Консум", 2005. - 248 с.

67. Тимченко Г, П. Зміна предмета позову: питання теорії // Бюлетень Міністерства юстиції України. 2004. - № 7. - С. 56 - 61.

68. Усенко В.Ф. Цивільний процес: Навч. посіб. / В.Ф.Усенко, Л.А.Гарбовський, Д.І.Минюк. - Ірпінь: Нац. акад. ДПС України, 2005. - 312 с.

69. Уткина И.В. Заочное решение в гражданском процессе. - М.: ООО "Городец-издат", 2003. - 192 с.

70. Учебник гражданского процесса. Е.В.Васьковский. - Москва, 1917 г. // Allpravo.Ru, 2005 г.

71. Цивільний процес: Навч. посіб. / А.В. Андрушко, Ю.В. Білоусов, Р.О. Стефанчук, О.І. Угриновська та ін.; За ред. Ю.В. Білоусова. - К.: Прецедент,
2005. - 293 с.

72. Цикало В. Правовые последствия истечения исковой давности // Предпринимательство, хозяйство и право. - 2001. - № 8.

73. Чечот Д.М. Иск и исковые формы защитыі права. - Л., 1969.

74. Чорнооченко С.І. Цивільний процес: Навч. посіб. - 2-е вид., перероб. та доп. - К.: Центр навч. літ-ри, 2005. - 472 с.

75. Штефан М.Й. Теория и практика на судебную защиту и ее реализации в гражданском процессе. – Саратов, 1991.

76. Штефан М.Й. Цивільний процес: Підручник. - 2-е вид., перероб. і доп. - К.: Ін Юре, 2001. - 696 с.

77. Щеглов В.Н. Иск о судебной защите гражданского права. – Томск, 1987.

78. Юридическая энциклопедия / Под ред. М.Ю. Тихомирова. - М., 2001

Матеріали судової практики:

1. Архив місцевого суду Маліновського району м.Одеса за 2002-2004 роки.

2. Постанова Пленуму Верховного Суду СРСР від 1 грудня 1983г. № 10 «О применении процессуального законодательства при рассмотрении гражданских дел в суде первой инстанции».



 
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо войти на сайт под своим именем.

Другие новости по теме:




 
 

Информация

Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.
 

Новости партнёров
Эксперты рассказали о рекордном за год оптимизме российских компаний
Российские компании прогнозируют не только положительные условия для ведения своего бизнеса.

В России колбаса может подорожать на 30%
Экспертный совет при правительстве РФ предложил ввести акцизы на продукты переработки красного мяса — колбасу, сосиски, бекон.

В Аргентине опубликовали первые фото затонувшей подлодки
В Аргентине опубликовали первые фотографии подводной лодки Сан-Хуан, которая пропала больше года назад.

Облако тэгов
Популярные статьи
Календарь
«    Ноябрь 2018    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
 
Реклама на сайте
Счётчики
 
"ПРИГОВОР СУДА ИНФО" © 2011-2014. Все права защищены. Копирование материалов сайта возможно только с указанием активной индексируемой гиперссылки на наш сайт.Все материалы сайта предоставляются исключительно для ознакомления. Владелец сайта не несет ответственности за их практическое использование.
Главная     |     Новости     |     Справка     |     Форум     |     Контакты     |     Статистика сайта     |     Карта сайта     |     RSS 2.0