Добавить в Избранное   Сделать Стартовой  
 
   
Главная     |     Новости     |     Справка     |     Форум     |     Обратная связь     |     RSS 2.0
Реклама
Личный кабинет
Логин :
Пароль :

» Регистрация
» Напомнить пароль?
Навигация по сайту
Опрос посетителей
По Вашему мнению взяточничество больше распостранено?

В прокуратуре
В суде
В налоговой
В МЧС
В милиции

Архив новостей
Июнь 2015 (3)
Май 2015 (15)
Апрель 2015 (1)
Декабрь 2014 (1)
Октябрь 2014 (3)
Июль 2014 (5)
Приговор суда инфо » Юридические рефераты » Дипломна робота на тему: Правова держава і громадянське суспільство: співвідношення понять

 

Дипломна робота на тему: Правова держава і громадянське суспільство: співвідношення понять

в разделе: Юридические рефераты Просмотров: 6455

Дипломна робота на тему:

Правова держава і громадянське суспільство:
співвідношення понять.



ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1 ІСТОРИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ВИВЧЕННЯ ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКУ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ ТА ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА.

1.1. Еволюція концепту «громадянське суспільство».

1.2. Історія та теорія розвитку ідеї правової держави.

1.3. Концептуальне осмислення взаємозв’язку правової держави та громадянського суспільства.

РОЗДІЛ 2 ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ ТА ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

2.1. Загальні засади взаємодії правової держави та громадянського суспільства

2.2. Параметри соціокультурної та правової структуризації громадянського суспільства.

2.3. Тенденції формування соціальної, правової держави та громадянського суспільства в Україні

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:


ВСТУП

Питання і проблеми пов'язані з дослідженням сутності громадського суспільства та правової держави останнім часом перебувають у центрі уваги вітчизняних науковців. Перехід від політичних інститутів тоталітарної системи влади до демократії є складним процесом розвитку, в якому модернізація набуває глибинного політичного характеру, проектуючись на всі складові системної трансформації суспільства.

Перехід до створення правової держави та формування громадянського суспільства – досить складний і тривалий цивілізаційний процес. Його початки можна помітити ще в часи полісної демократії та республіканського правління у стародавньому Римі. Більш зрілі прояви та ознаки, що характеризують цей процес пов`язують з такими інституціями, як: виборність органів влади; конкуренцією у боротьбі за владу; багатопартійністю; поділом влади, яким започатковується система стримувань і противаг; функціонуванням самоврядних структур громадянського суспільства; незалежністю судової влади та засобів масової інформації. Однак, як показує практика, це лише необхідні, але недостатні передумови створення правової держави та формування громадянського суспільства.

Наступним етапом виступає конституційна реформа, якою проголошується принцип верховенства права і, у відповідності з якою здійснюється процес реформування системи влади на засадах взаємного контролю її гілок. На цьому етапі особливого значення набуває утворення незалежного судочинства, існування незалежних ЗМІ. Разом з тим, як показує вітчизняна практика і міжнародний досвід, реалізація демократичного потенціалу конституційної реформи вимагає цілої низки законодавчих актів, без яких Основний закон держави не може діяти ефективно. Оскільки за кожним із цих кроків простежуються певні ідеологічні, соціально-групові, корпоративні, партійні тощо інтереси, то процес переходу на „конституційні рейки” може тривати досить тривалий час. Відтак і процес творення правових інститутів демократичної влади, як це добре видно на прикладі України, перетворюється на гостру політичну боротьбу і протистояння. Як відомо, Україна не лише проголосила про свій намір стати правовою державою, а й закріпила положення про відповідний статус у формі конституційної норми.

Досвід показує, що проголосити та закріпити у відповідній нормативній формі положення щодо верховенства права, ще не означає наслідувати їм на практиці. Як відомо, в нашій країні ще не завершено судово-правову реформу, на порядок денний винесено питання реформування політичної системи. Триває процес адміністративної реформи як важливої складової модернізації державного управління. Ці та інші зміни відбуваються на тлі ще не сформованого громадянського суспільства, проблем, що загострилися у сфері інформаційної політики, насамперед у частині забезпечення конституційної норми щодо свободи слова як одного із невід`ємних прав людини.

Враховуючи сказане, проблема становлення і розвитку правової державності та громадянського суспільства на сьогодні в Україні набуває як науково-теоретичної, так і суспільно-практичної ваги. З одного боку, необхідно визначити реальний ступінь присутності праворегулюючої функції у відносинах держави і суспільства, а з другого, - дослідити реальні механізми, процеси і тенденції, які оптимізують шляхи розвитку цих інститутів в нашій країні. Тільки у такий спосіб можна як розв'язати низку нагальних проблем сьогодення у цій сфері, так і уникнути небажаних сценаріїв на шляху будівництва правової держави та громадянського суспільства. Тобто, актуальність теми дипломної роботи обумовлена змінами в українському суспільстві наприкінці ХХ - на початку ХХ1 ст. Активізація громадянського суспільства, формування правової держави - стали потребою становлення державності. Значення громадянського суспільства і правової держави в системних перетвореннях сприяє підвищенню наукового та практичного інтересу до питання співвідношення ідеї, поняття, концепту громадянського суспільства. На сучасному етапі існує потреба окреслення шляхів побудови соціальної правової держави в Україні, зокрема визначення характеру співвідношення між правовою державою та громадянським суспільством, з метою удосконалення чинного законодавства, формулювання конкретних пропозицій (включно законодавчих ініціатив) щодо розвитку суспільства і держави у відповідному напрямі. З'ясування характеру співвідношення соціальної правової держави і громадянського суспільства сприятиме пошукам комплексних підходів у правотворчості відповідного спрямування.

Важливим є і те, що існують певні розбіжності стосовно методів і засобів розбудови правової держави в Україні. До проблем правової держави і громадянського суспільства у своїх публікаціях зверталися вчені-правознавці України: С.В.Бобровнік, О.Л.Богініч, Є.В.Бурлай, В.В.Головченко, П.Б.Євграфов, В.К.Забігайло, Т.І.Ковальчук, М.І.Козюбра, А.М.Колодій, В.В.Копєйчиков, В.В.Медведчук, Є.О.Назаренко, М.М.Онищенко, В.Ф.Опришко, Л.М.Павловська, П.М.Рабінович, В.Ф.Сіренко, О.Ф.Скакун, В.Г.Сокуренко, М.В.Цвік, В.М.Шаповал, Ю.С.Шемшученко та деякі інші. Окремо треба виділити грунтовні монографії А.П.Зайця (Правова держава в контексті новітнього українського досвіду.-К., 1999) і О.В. Скрипнюка (Соціальна, правова держава в Україні: проблеми теорії і практики.-К., 2000).

Проте сьогодні можна говорити про існування потреби в узагальненнях за змістом проблем юридичної теорії і практики, пов'язаних із співвідношенням соціальної правової держави і громадянського суспільства в умовах сучасної України.

Метою дипломної роботи є аналіз проблем співвідношення правової держави і громадянського суспільства, насамперед в умовах сучасної України. Здійснена спроба зробити узагальнення за змістом цих проблем і виробити рекомендації політико-правового характеру. Для досягнення вищезазначених цілей треба було вирішити такі завдання:

- проаналізувати розвиток концептів «правової держави» та громадянського суспільства;

- охарактеризувати сучасний стан теорії щодо правової держави та громадянського суспільства;

- визначити соціально-політичні та політико-правові характеристики соціальної держави і соціальні характеристики правової держави, що наявні в умовах сучасної України;

- розкрити природу сучасної держави як засобу економічного розвитку, який є основою становлення громадянського суспільства в Україні;

- дослідити форми, що існують на сьогодні і спрямовані на побудову правової держави і на становлення громадянського суспільства в Україні.

- дослідити науковий дискурс з питання вибору вірогідної моделі формування громадянського суспільства в Україні;

- розкрити характер, форми та специфіку взаємозалежності держави, громадянського суспільства і особистості в сучасній Україні.

Теоретичною основою при дипломної роботи стали насамперед праці вітчизняних вчених політологів, соціологів, філософів, юристів, психологів. Розробка теми здійснювалась з урахуванням здобутків сучасної науки теорії держави і права, політології, філософії, історії та соціології, а також результатів досліджень у сферах різних галузей права. Не залишилися поза увагою роботи зарубіжних вчених з проблематики правової держави і громадянського суспільства, а також твори класиків філософської, історичної, політичної та юридичної наук. Вагоме місце в роботі відведено усвідомленню праць Конфуція, Платона, Аристотеля, Цицерона, Сенеки, Б.Спінози, Т.Гоббса, Д.Локка, А.Фергюсона, Ж.Руссо, І.Канта, Ф.Гегеля, Г.Зіммеля, Е.Дюркгейма, Ф.Тьонніса, А.Токвіля, Б.Констана, А.Сміта, Б.Мандевіля, Т.Пейна, Дж.Такера, Дж.Міля, В.Гумбольдта, Л.Штейна, Є.Штірнера, К.Маркса, А.Грамши, Р.Арона, Х.Ортега - і - Гассета, К.Поппера, Е.Трьольча та ін., що складають науково-теоретичну спадщину соціально-політичної науки та дозволяють констатувати еволюцію досліджуваних концептів.

Аналіз, проведений в дипломній роботі здійснювався на основі нормативного змісту Конституції України і законів України та інших нормативно-правових актів, зміст яких співвіднесений з обраною темою.

Таким чином, в дипломній роботі основа увага буде зосереджена на вивченні проблем взаємодії держави і суспільства, процесів становлення «громадянського» та «правового» в українському суспільстві та державі. Для України значущим є виявлення співвідношення громадянського та національного відродження в зв'язку із створенням держави та процесами постмодернізації. Мова йде про вибір пріоритетів у формуванні типу громадянського суспільства та процесів становлення правової

РОЗДІЛ 1 ІСТОРИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ВИВЧЕННЯ ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКУ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ ТА ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА.

1.1. Еволюція концепту «громадянське суспільство».

Поняття та концепт підіймаються до найвищого рівня абстракції – ідеї, що володіє об’єктивним смислом та силою саморозвитку. Концепт відображає змістовну єдність індивідуальних концепцій громадянського суспільства та є змістовним ядром ідеї. На відміну від ідеї, концепт формується в процесі диспуту та актуалізує смисл поняття.

Поняття громадянське суспільство сягає античного полісу. Діалектика системи “громадянське суспільство - держава” - історична, тому ідея громадянського суспільства присутня у теоріях про державу. Давньогрецька думка розробила ідею активного індивіда - громадянина, ідею громадянського суспільства. Поліс був зразком “закритого суспільства”, але містив прообраз сучасного громадянського суспільства, який відповідав суспільно-політичним потребам індивіда античної епохи.

Філософи Стародавньої Греції розглядали громадянське суспільство і політичне суспільство, або державу, як синоніми. В античну епоху філософи Сократ, Платон та ін. висунули ідею природного права, тобто ідеальність незалежного від держави права, що випливає з розуму і природи людини.

Перехід до відкритого суспільства продовжили римляни, які визначили критерії “правової держави”, розробили поняття “юридичної особи”, визначили значення інституту приватної власності. Полеміка стоїків з епікурейцями відбила існування протиріччя між індивідуальним щастям і державним благом. Ідея незалежності приватного життя від політики (епікурейці) порушувала споконвічні цінності, де передувало загальне благо. Стоїки розвиваючи тезу Аристотеля про державу як союз вільних членів задля загального блага, модифікували римський ідеал громадянина синтезом індивідуалізму і космополітизму. Суспільно-економічний термін “громадянин” набув політико-юридичного значення.

Такий підхід зберігався практично до XVIII ст. Однако, переход від Середньовіччя до Нового часу, початок формування громадянського суспільства вимагали і усвідомлення різниці між громадянським суспільством та державою. Починаючи з XVIII ст. поняття громадянське суспільство означало суспільні, а в вузькому розумінні, майнові відносини; сукупність суспільних зв'язків, що розумілися як щось зовнішнє по відношенню до індивідів, як середовище, де розгортається їх діяльність.

В XVII - XVIII ст. прихильники вчення про природне право - Гроцій, Спіноза, Локк, Руссо, Монтеск'є, Гольбах, Кант, Радищев та ін. використали його для критики феодалізму при обґрунтуванні природності і розумності буржуазного суспільства. Вони ставили питання про свободу особи як громадянина суспільства, незалежного від держави, від суспільства, що існувало вже в природному стані й що передувало державі, вважали, що громадянське суспільство - сукупність відносин громадян до держави. Природно, вважалося, що в громадянському суспільстві людині, індивіду законом гарантується вільний вибір форм його економічного та суспільного буття, затверджуються загальні права. Тут немає монополії одного світогляду, панує свобода совісті тощо.
Значну роль в становленні ідеї громадянського суспільства відіграла релігія в епоху Середньовіччя, окреслив коло свободи для самовизначення особи.
Теорія Ж.Руссо суперечила визначенню інституту приватної власності як фундаменту індивідуальної свободи. Громадянське суспільство в його концепції ототожнюється з державою, бо воля народу спрямована на загальне благо.

Лише наприкінці ХVIII - початку XIX ст. І.Кант і Ф.Гегель розмежували сутність громадянського суспільства і держави, пояснюючи їх дуалізм. Поняття “громадянин” пов'язувалося із концепцією правової держави, що визначалася як “громадянський союз”.

Особлива заслуга в розробці теорії громадянського суспільства належить Георгу Вільгельму Гегелю, який вважав громадянське суспільство системою потреб, що грунтується на приватній власності, майнових і станових відносинах та ін. Гегель розглядав громадянське суспільство як сферу матеріального, економічного життя і діяльності людей, вважав громадянське суспільство взаємозв'язаною системою соціальних груп, спільностей, інститутів, приватних осіб, взаємодія яких регулюється цивільним правом і прямо не залежать від політики держави .. Гегель підкреслював, що держава передує громадянському суспільству, бо лише у її середині сім'я розвивається в громадянське суспільство, і ідея держави розколює себе на дві частки. Гегель, вважаючи громадянське суспільство продуктом буржуазної епохи не бачив у ньому світ лише економічних потреб, визнавав цариною моральності.

Громадянське суспільство внутрішньо суперечливе. Йде постійне протистояння, зіткнення приватних інтересів. Розв'язати суперечності можливо лише через державу. Держава, по Гегелю, виразник абсолютної ідеї, світового духу. Якщо ж держава є виразник всезагального духу, то вона і є вищою і найбільш спільною формою людського співжиття, а тому всі інші форми суспільної організації підкоряються їй. Ідеалізм Гегеля проявляється тут у визнанні залежності громадянського суспільства від держави, яку він вважає істинною формою об'єктивного духу, тоді як громадянське суспільство є лише кінцева форма духу.

Поняття громадянське суспільство використовує і К.Маркс. Під громадянським суспільством розуміється організація родини, станів і класів, відносини власності і розподілу, взагалі форми і засоби існування і функціонування суспільства, дійсного життя і діяльності людини. Маркс підкреслював його об'єктивний характер і економічну основу. На відміну від Гегеля, який основою розвитку вважав світовий дух, абсолютну ідею, а до громадянського суспільства ставився як до кінцевої форми духу, Маркс показує, що саме громадянське суспільство складає першооснову будівлі людського співжиття і життєдіяльність громадянського суспільства є головна рушійна сила історичного прогресу. Надалі недостатньо чіткий термін громадянське суспільство Карл Маркс замінює точними поняттями: економічна структура суспільства, економічний базис, спосіб виробництва тощо. Структура громадянського суспільства, історично зумовлена загальною об'єктивною закономірністю, включає особливі форми та відносини виробництва, класовий розподіл, що захищаються відповідно політико-правовими механізмами. Громадянське суспільство, за Марксом, належить до сфери матеріальної, тоді як держава є елемент надбудови.

При різноманітності підходів у сучасному визначенні громадянське суспільство - це сукупність суспільних відносин і інститутів поза межами політичної структури держави. Звичайно ж, громадянське суспільство - це таке суспільство, де головною діючою особою, суб'єктом розвитку є людина зі всією її системою потреб та інтересів, відповідною структурою цінностей. Громадянське суспільство, торкаючись сукупністі суспільних відносин, відображає взаємозв'язок всіх сфер суспільного життя людини. Маючи різноманітні потреби та інтереси (матеріальні та нематеріальні), людина як індивід, особистість задовольняє їх в процесі власного розвитку і через відповідні суспільні відносини та інститути, що складають структурні елементи іромадянського суспільства.

У Новий час представники класичного лібералізму усували державу від сфери громадянського суспільства, розроблюючи принцип “розумного егоїзму”, як основу соціального саморегулювання. Відродились ідеї епікурейства: ідеї неучасті у політиці, свободи від відповідальності за соціальні рішення. Вони склали спадщину першого покоління лібералів – Б.Констана, В.Гумбольдта, І.Бентама. Свобода від політики розглядалася як встановлення цінності приватного життя. Конфліктність соціального розвитку призвела до виникнення генерації ліберальних теоретиків, які вказували на необхідність гармонізації відносин особи, суспільства і держави (Л.Штейн, Дж. Міль). У Новий час громадянське суспільство постало як система, що забезпечує реалізацію прав особи. У працях Т.Гоббса, Б.Спінози, Дж.Локка громадянське суспільство розглядається як сфера, що протистоїть природному стану. Дж.Локк, А.Фергюссон, А.Сміт, Т.Пейн спробували узгодити індивідуальне і суспільне за допомогою виділення світу “розумного егоїзму”, співвіднесеного з надполітичним світом закону.

Еволюція ідеї громадянського суспільства в європейській політичній думці вказує на перетворення класичної політичної моделі в економічну, з максимальним розвитком індивідуалізму, приватно-правових відносин, із жорстким протиставленням державі. Класичну модель громадянського суспільства, яка полягає у невідчуженості громадянського суспільства і держави, розвивали Цицерон, Спіноза, Кант, Руссо, Гегель. “Економічну” концепцію громадянського суспільства розробляли ідеологи новоєвропейського лібералізму (Б.Констан, В.Гумбольдт, І.Бентам, Дж.Локк, Т.Пейн, Дж.Такер, А.Фергюссон, А.СмІт, Дж.Міль та ін.), пов'язуючи виникнення громадянського суспільства з відмежуванням господарської діяльності від політики. Якщо прихильники політичної концепції громадянського суспільства приділяли головну увагу етичним проблемам, проблемі обов'язків індивіда перед суспільством, то прихильники економічної концепції приоритетними вважали питання індивідуальної свободи, прав особистості. Втім, обидві визнавали приватну власність умовою громадянського суспільства.

Як глобальна система, базис держави, сфера, “...яка виступає ззовні у вигляді національності і будується усередині у вигляді держави”, громадянське суспільство постало в теорії марксизму. Відповідно до неї, приватна власність породжує класове гноблення, свобода особи є несумісною з існуванням громадянського суспільства.

Проблема співвідношення особи, суспільства й держави опрацьовувалася і поза межами західноєвропейського світу, утворюючи власну традицію. Східнослов’янська суспільно-політична традиція орієнтована на колективного суб’єкта, а не на особу.

Слід зазначити концепції представників трьох напрямів:

- громадянське суспільство як сфера соціальних, неполітичних відносин, що є приреченою на протистояння державі (П.Кластра, А.Лефевра, А.С.Панаріна, К.Фіцпатрик, Б.Шантебут);

- громадянське суспільство як глобальна система, в якій держава є організаційною структурою (Д.Кола, Р.Фоссаер, Дж. Александер);

- громадянське суспільство як проміжна сфера між владою і ринком, державою і економікою (Е.Гелнер, М.Ігнатьєфф, О.Х.Бурганов, які є прихильниками ідей Л.Мізеса, Ф.Хайека).

Цікавим також вивчення української думки щодо громадянського суспільства. Такий досвід осмислення категорії “громадянське” простежується з другої половини XVI ст. У творах мислителів -Ю.Дрогобича, К.Острожського, С.Оріховського, М.Смотрицького та ін., сформовано комплекс ідей, які отримали назву “громадянського гуманізму”. Патріотизм, національна самосвідомість підпорядкування приватних інтересів загальному благу - склали принцип етики гуманізму, який має незаперечне значення для розвитку вітчизняної суспільно-політичної традиції.

З огляду на сучасний стан реформування, слід звернутися до ідей українських мислителів епохи реформ другої половини XIX- початку XX ст. Праці представників політичних течій - народництва (В.Антонович, М.Драгоманов, М.Грушевський), націонал–лібералізму (С.Шелухін), консерватизму (В.Липинський), націонал–державництва (В.Старосольський, Ю.Липа, С.Рудницький) дозволяють визначити соціокультурні особливості концептуалізації поняття громадянського суспільства в Україні.

В Україні питання соціальної інтеграції набули змісту проблеми національного звільнення. При відсутності державного суверенітету поняття “громадянського” не було запотрібне і не розглядалося. Відмінність української політико-правової думки склав підхід до поняття “громадянського” з точки зору національно-демократичної, визвольної ідеї. Приклад України демонструє: уявлення про феномен не виникає раніше, ніж сам феномен. Феномен та його концептуальне віддзеркалення взаємозалежні.

Концепт “громадянське суспільство” в сучасній Україні” набув соціально-політичного вживання у 80-і роки як гасло опозиції. Проте, заперечення державного не означало прийняття цінностей індивідуалістичних.

Аналіз поняття “громадянське суспільство” у соціально-політичній думці України зазначив поетапний розвій ідеї громадянського суспільства. На початку 90-х років уявлення про громадянське суспільство грунтувалося на етнонаціональній ідеї. Концепції М.Кеннеді, Дж.Шьопфліна, О.Лановенко, О.Ржевського, М.Рябчука та ін. розділяли цей підхід.

В 90-х роках виявилася інтерпретація громадянського суспільства, основу якої склали ринкові відносини та інститут приватної власності.

В середині 90-х років поняття “громадянське суспільство” вживалося в значеннях, близьких формальним уявленням про правову державу. Це обумовило акцентуацію на загально-правові аспекти інтерпретації понять “громадянство”, “громадянське суспільство”. Наявність громадянського суспільства визначається закріпленням, здійсненням прав людини. В даному напряму розробляють концепції О.Майданник, М.Ходаківський, Ю.Шемшученко та ін.
До кінця 90-х років в суспільно-політичній думці України домінує підхід, прихильники якого (О.Білий, О.Дергачов, В.Малинкович, І.Пасько, В.Полохало, Ф.Рудич, М.Томенко) вважають, що пріоритет у виборі моделі суспільного розвитку повинен належати громадянсько-правовій ідеї, бо політичне самовизначення є більш об’ємним, ніж державне.

Загалом, протягом останніх десятиліть розроблення концепцій громадянського суспільства здійснювалося представниками різних шкіл та напрямів, як західними, так і східноєвропейськими дослідниками. Серед них можна виокремити американських вчених – Дж.Александера, М.Ігнат’эффа, А.Лейпхарта, К.Фіцпатрик; англійських – Р.Дарендорфа, Є.Джессі, Є.Єлліса; німецьких – М.Кляйнеберга, П.Козловські, Ю.Хабермаса та ін., французських – Д.Кола, Р.Фоссаєра; польських – Є.Вятра, Е.Шацького; чеських – А.Оркень, Д.Чепелі; російських – К.Гаджієва, Ю.Сунгурова; українських – В.Баркова, Є.Бистрицького, О.Дергачова, М.Обушного, О.Рєзника, М.Ходаківського та ін.

Громадянське суспільство як втілення функціональної узгодженості суспільно-політичних інститутів подано в працях Г.Джордана, Х.Зандкюлера, П.Шерьоля та ін.

У 90-х роках концепт «громадянське суспільство» розроблявся у напрямі «органічної онтології». Науковці виходили з того, що еволюціоністська схема не може бути принципом реформування суспільства. Цей підхід сягає коренями у світоглядні ідеї К.Мангейма, К. Леві-Стросса, Е.Боаса; є широко представлений у працях сучасних вчених - О.Ахієзера, И.Василенко, Н.Моісеєва, О.Панаріна, О.Соловйова, С.Лур'є, М.Бірюкова, Л.Романенко.
З органіцистським уявленням про громадянське суспільство розходяться погляди дослідників - Р.Арона, Е.Гелнера, Л.Мізеса, Ф.Хайека, К.Поппера, М.Ігнат’єффа, І.Шапіро - які вважають його унікальним досягненням західних країн.

Особливості східноєвропейської модернізації, специфіка розвитку ідеї громадянського суспільства у регіоні досліджують російські вчені - Ю.Давидов, Ю.Новопашин, українські - О.Білий, В.Горбатенко, М.Розумний, Ф.Рудич та ін.

Безпосередньо проблемі становлення громадянського суспільства в Україні роботи присвятили В.Барков, Б.Кузьменко, О.Лавринович, В.Медведчук, І.Пасько, В.Полохало, В.Полуда, Ю.Римаренко, М.Рябчук, О.Скрипнюк, М.Томенко та ін.

Вчені - В.Геець, І.Кресіна, П.Надолішний, В.Речицький, Ю.Римаренко порушують питання співвідношення прав і функцій держави, нації і громадянського суспільства. В.Бабкін, В.Нерсесянц, Ю.Оборотов, Д.Рене, Н.Рулан, Ю.Шемшученко розглядають місце права у формуванні суспільства і держави, оформлення правової бази громадянського суспільства.

Концептуалізація поняття “громадянське суспільство” – процес систематичного поєднання подій та їх віддзеркалення, під час якого поняття переходять на рівень концепту й далі – до рівня ідеї. Процес взаємодії категорій діє за схемою: Ідея  поняття  концептуалізація феноменів  смисли поняття концепт, умовою реалізації якої є онтологічна реальність, або світ феноменів .

Таким чином можна сказати, що зацікавленість ідеєю “громадянського суспільства” за часів незалежності характеризується перманентним характером. Ідея отримала особливого попиту в період одержання незалежності. На етапі “будівництва” державності вона виявилася “зайвою”, що відбилося на характері концептуальних уявлень. До середини 90-х рр. ідея громадянського суспільства набула актуальності, коли національної ідеї стало недостатньо. Кінець 90-х рр. позначився загостренням проблеми інтеграції, формування політичної нації, що є можливим завдяки розвитку громадянського суспільства .

Узагальнюючи сучасні уявлення про громадянське суспільство, моєна сказати, що концептуальний розвиток поняття триває в двох напрямах:
1) ототожнення громадянського суспільства з державою, де юридично забезпечені і політично закріплені права і свободи особи;
2) виділення його як сфери позадержавних суспільних відносин.

В межах другого напряму існує дві точки зору на співвідношення “політичного” і “соціального” у системі інститутів громадянського суспільства. Прихильники першої трактують громадянське суспільство як сферу неполітичного, недержавного характеру, сферу міжособистісних відносин. Другої - визнавали громадянське суспільство політичним феноменом .

Сучасна концептуалізація поняття “громадянське суспільство” продовжує демонструвати конфронтацію двох історико-політичних парадигм: першої, що грунтується на визнанні примата індивідуальної свободи від тиску з боку колективної більшості; та другої, де основу складають колективні цінності. Втім, концепції поділяють три ідеї: ідею свободи; ідею права; ідею демократії.

Дослідження феномену громадянського суспільства в Україні і його відбитка у повсякденній свідомості довело, що сфера інститутів громадянського суспільства залишається на правах об'єкта політичних відносин. Стан громадянського суспільства в Україні характеризується суттєвим майновим розшаруванням, нерозвинутим середнім класом (12% населення). У громадських об'єднаннях зайнято біля 15 % населення. Загальмовано процес конституювання “культурного” громадянства. Гасло громадянського суспільства: “Не громадяни для держави, а держава для громадян” сприймається ідеалізованим.

Тип українського громадянського суспільства встановлюється у своєрідності сполучення загальносвітового знання про громадянське суспільство і власної системи ідей, яка базується на культурно-історичній специфіці. І хоча сучасна глобалізація обумовлює перехід до універсалізму, суспільство розвивається за власною логікою. “Вичерпне” визначення поняття громадянського суспільства неможливе, бо в реальності не існує “ідеального громадянського суспільства” у вигляді абсолютного феномену, незалежного від нашого сприйняття “об’єктивної реальності” .

1.2. Історія та теорія розвитку ідеї правової держави.

Разом із концепцією громадянського суспільства, теорією природного права, суспільного договору формується і поняття правова держава. Історія становлення правової державності своїм корінням сягає глибин античної цивілізації. Причому йдеться не лише про філософські аспекти проблеми стародавніх греків та римлян, а й представників індуської та китайської культур, які також надавали цій проблематиці належної уваги. Як антична , так і стародавня східна культури, кожна на своєму політичному досвіді та духовному грунті зробили вагомий внесок у скарбницю людської цивілізації щодо вивчення питань, пов'язаних із стосунками людини і влади, моделями державного устрою, пошуками типу ідеального правителя, місця та ролі закону у суспільному житті. Звідси непересічне значення стародавньої традиції для поглибленого вивчення генези права і держави, їх взаємодії та розвитку.
Процес утворення держави полягав в виділенні особливої публічної влади з її військом, поліцією, тюрмами та різного роду примусовими закладами і органами управління. Про владу закону, однакового для всіх іромадян, говорив ще в VI ст, до її. є. в Стародавній Греції один з шести правителів полісу архонт Солон, про співвідношення природних прав людини і законів держави заговорили пізніше Арістотель і Ціцерон. Початок правової державності - розподіл влади - покладено в Стародавньому Римі.

Однією з головних проблем, які були порушені античними мислителями, вирішення якої намагались запропонувати у тому числі й автори класичної теорії правової держави, є проблема забезпечення відповідності законів загальновизнаним та незмінним нормам справедливості, що відкриваються завдяки аналізу розумової природи людини . При цьому основним поняттям, до якого звертались античні автори, було поняття “загального блага” . Окреслюючи зв’язок між теорією загального блага та подальшим розвитком уявлень про правову державу, слід вказати на наступні важливі імплікації, що в ній містилися. По-перше, саме виходячи з ідеї загального блага, античним мислителям вдалося обґрунтувати такі два основоположні принципи організації державної влади, що сьогодні складають серцевину уявлень про правову державу, як верховенство закону та відповідність законів праву . По-друге, розуміння наявності різноспрямованих, і часто – суперечливих стосовно один до одного, інтересів окремих громадян змусило античних авторів шукати загальну основу для реалізації зазначених інтересів. Такою загальною основою з формального погляду виступає право, завдяки якому в суспільстві встановлюється певний правопорядок, стає можливим досягнення правового компромісу, а окремі індивіди отримують можливість ефективно реалізовувати свою природну свободу. І, по-третє, практична реалізація теорії загального блага передбачає реалізацію у стосунках між громадянами і державою таких вимог, як: а) правова основа діяльності держави та встановлення законів; б) єдність правопорядку; в) правова справедливість і правова рівність членів полісу.

Простежуючи становлення ідей та вчень щодо взаємозв'язку державності і права, можна сказати, що це був далеко непростий і непрямолінійний, а складний і суперечливий шлях розвитку принципово нового політичного світогляду та культури.

Важливою, хоча деякою мірою і проміжною віхою, між античністю та новою добою у розвитку державознавчих та правознавчих ідей, стала християнська історіософська концепція Нового Заповіту. Принциповим її досягненням став постулат упокореності державі не за острах, а за внутрішньою переконаністю, тобто за сумлінням. Йдеться насамперед про державу, влада якої дотримується християнських чеснот справедливості, є провідником волі Божої, а не свавілля чи тиранії гріховної людини. Разом з тим це своєрідний проект теократії, тобто держави, де гарантією дотримання прав виступає не стільки держава, скільки Закон Божий, яким вона керується.

Помітне місце у генезі державно-правових ідей посідає і вітчизняна середньовічна політико-правова думка. У таких пам'ятках Київської Русі як „Руська Правда” Ярослава Мудрого, „Статут князя Володимира” та „Статут князя Ярослава” знаходимо важливу підойму правової державності, що грунтується на засадах справедливого судочинства. Простежується тенденція до гуманізації правосвідомості давніх русичів, що знайшло своє втілення у піднесенні ідеї милостині як засобу до гармонізації стосунків між державою і людиною. Ці положення знайшли своє втілення також у працях Климента Смолятича, Кирила Туровського, Феодосія Печерського, Володимира Мономаха. Таким чином, ідея справедливості і рівноцінності всіх перед законом стала значним досягненням політичної і водночас правознавчої думки Київської України - Русі.

У добу європейського Відродження в Україну проникають ідеї гуманістичної філософії, а також правової думки. Вони знаходять відгук і продовження в оригінальній творчості С.Оріховського, Ю.Дрогобича, П. Русина, де поряд із світоглядними піднімаються й питання соціально-громадського характеру, місця та ролі державних інститутів у суспільному житті. Помітний слід в історії вітчизняної державознавчої думки тієї пори залишили І.Вишенський та Ф.Прокопович - вчений і водночас політик-реформатор кінця ХVII - початку ХVІІІ століть.

Видатне місце у розробці концептуальних засад правової держави посідає П.Орлик - відомий як автор знаменитої Конституції, документу політико-правового змісту, де було вперше чітко зафіксовано положення щодо поділу влади - одної із визначальних рис правової державності.

В період Середньовіччя всі сфери життя пронизуються політикою держави, а саме суспільство також політичне, всі найважливіші інститути суспільства: власність, родина, організація праці та інші виступають як складові елементи державного життя . Політичні революції XVI - XVIII стст. знищили стани, привілеї і все, що порушувало принцип рівності підданих держави і поставили на перший план свободу і природний хист окремого, приватного індивіда як самостійного та вільного громадянина. Встановлювався єдиний та обов'язковий для усіх правовий порядок. Ідея правової держави не могла в повній мірі існувати раніше, в період античності або в період абсолютизму тому, що її реалізація вимагала, по-перше, формальної рівності, по-друге, відсутності станового поділу, по-третє, наявності представницьких органів влади і, нарешті, розвиненої теорії природного права та розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Правова держава - реальне втілення конституційної державності. В її основі лежить прагнення уберегти людину від державного терору, насильства над совістю, дріб'язкової опіки з боку органів влади, гарантувати індивідуальну свободу і основні права особи. Поняття правова держава утвердилося на рубежі XVIII - XIX століть.

Докорінні зміни, що сталися у Європі внаслідок ранніх буржуазних революцій, реформації, руху просвітництва та гуманізму спричинилися до ґрунтовного опрацювання теорії правової державності. Біля витоків нових державознавчих ідей стояли такі різні, але неординарні постаті як Ж.Боден, Т.Гоббс, Н.Мак`явеллі та ін. У своїх працях вони обстоювали постулат рівності прав перед законом, що сприймалося як виклик середньовічній феодальній традиції, побудованій на жорсткій ієрархічній системі . Новий крок в осягненні ідеї держави, заснованої на договірних засадах, здійснив Г.Гроцій, заклавши тим самим наріжний камінь у теорію правової держави.

Всебічне обгрунтування принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову вперше здійснив англійський мислитель Дж.Локк. Виходячи із ліберальної теорії прав і свобод, він зробив істотний внесок у законодавче регулювання відносин громадянина і держави, ставши по суті родоначальником правового принципу: "дозволене все, що не заборонено законом". Ідеї Дж.Локка, зокрема щодо поділу влади, успішно продовжив і розвинув французький просвітитель Ш.Монтеск'є. Його особистий внесок полягав у тому, що, будучи прихильником концепції поділу влади, він все-таки обстоював пріоритет законодавчої гілки влади перед іншими, - виконавчою та судовою. Його співвітчизник Ж.-Ж.Руссо висунув ідею народного суверенітету, яка заклала потужні підвалини під теорію громадянського суспільства, його прав на частину політичної влади. Зрештою, це істотно поглибило концептуальні положення щодо правової держави, оскільки, як стане зрозуміло пізніше, без громадянського суспільства правова держава у повному розумінні цього слова існувати не може.

Наприкінці ХVІІІ століття набуває поширення ідея економічної свободи, вільного підприємництва, що діє без втручанням держави. Піонерами у розробці цього напрямку вважаються англійські мислителі - економіст А.Сміт та філософ І.Бентам.

Ідеї європейських мислителів знайшли своє практичне втілення не лише в інтелектуальній підготовці Французької революції кінця ХУІІІ століття, зокрема, у тексті знаменитої Декларації прав людини і громадянина 1789 року, а й у першій демократичній Конституції США, прийнятій двома роками раніше.
Але сам же термін правова держава остаточно закріпився у суспільній думці та юриспруденції в XIX ст. в працях німецьких юристів Карла Вельнера, Роберта фон Моля та ін.

У подальшому значний внесок у розробку правових засад державності здійснили представники німецької класичної філософії , насамперед, І. Кант та Г.В.Ф.Гегель, а також плеяда яскравих політичних мислителів - Б.Костан, Дж.Стюарт-Міль, А.Дайсі, А.де Токвіль.

Специфічною властивістю політико-правової теорії Нового часу та Просвітництва є те, що в цей час формулюється ряд фундаментальних ідей, які увійдуть необхідними складовими як до класичної, так і до сучасної теорії правової держави. До них належать концепція народного суверенітету, ідея незмінності та невідчужуваності природного права, принцип необхідного узгодження норм законів з правом та уявленням про справедливість, принцип обмеженості державної влади та її службового характеру стосовно прав громадян, принцип поділу державної влади.

Втім, говорячи про трансформацію “класичної теорії” правової держави,є підстави вважати І. Канта справжнім творцем класичного вчення про правову державу та його концептуального оформлення, оскільки у своїх роботах він обґрунтував не лише її основні ознаки та принципи, але й продемонстрував історико-правову та суспільно-політичну зумовленість феномену правової держави, її глибинний зв’язок з процесом розвитку суспільства і досягнення людством ідеалу цього розвитку. Окреслюючи специфіку правової держави, І. Кант вказував, що у ній закон може мати лише загальнообов’язковий характер. Тобто, вимоги закону стосуються як окремих громадян, так і самої держави. У межах закону повинні діяти громадяни та органи державної влади. Хоча, вказуючи на обов’язковість принципів верховенства права та законності для правової держави, І. Кант, все ж таки не пов’язував її розвиток зі становленням демократії, оскільки, на його переконання з поняття правової держави не можна безпосередньо виводити форму правління. Основним елементом правової державності І. Кант вважав її орієнтованість на забезпечення свободи своїх громадян. З цього погляду правова держава завжди має своєю метою правове громадянське суспільство. А, отже, її прямим обов’язком стає сприяння благу окремих індивідів та забезпечення їхньої свободи. У своєму баченні правової держави І. Канту вдалось серйозно змістити акценти у тогочасному вченні про державу, оскільки держава, мається на увазі така її форма, якою виступає правова держава, перетворилась з самодостатньої цілі на засіб. Інакше кажучи, змінився характер тлумачення держави та її діяльності, остання почала розглядатись насамперед як служіння суспільним інтересам та суспільному благу.

Так, наприклад, Кант висунув і всебічно обгрунтував принцип регулятивності формального закону як виразника права, що має полагоджувати відносини громадянина і держави. Попри помітний політичний консерватизм його співвітчизника Гегеля, той розглядав право як систему, що розвивається й удосконалюється, а отже таку, що в ідеалі має збігатися з найвищими цілями та інтересами людини. У цьому приховувався позитивний громадянський пафос, спрямований на емансипацію людини від пережиткових форм суспільного стану, що стримували розвиток - головний принцип гегелівської філософії. Філософське обґрунтування ідеї правової держави є в дослідженнях Іммануїла Канта («Метафизика нравов» та ін.). Іммануїл Кант розробляє вчення про правову державу на базі вчення про категорічний імператив, тобто формальне внутрішнє веління. Зміст його такий: роби так, щоб правила (максима) твоєї поведінки служили зразком для законодавців. Правова держава, за Кантом, це не та держава, де громадяни сліпо дотримуються закону, а та, де закон відповідає їх моральним принципам. Правовою є та держава, де всі підпорядковані не просто закону, а праву. Іммануїл Кант розводить категорії: мораль та право, право і закон. Право є міра свободи, а закон - юридичне відображення права. Право є міра свободи зведена в закон. В правовій державі закони відповідають праву, тій мірі свободи, що існує в суспільстві. Джерелами законів у правовій державі, за Кантом, виступає єдина воля всіх осіб, що утворюють народ, громадяни мають право коритись тільки тим законам, зі справедливістю яких вони згодні і беруть зобов'язання самохіть їх дотримуватись. Юридична рівність всіх перед законом: як і громадяни, влада повинна неухильно дотримуватися тих же законів.

Звичайно ж, І.Кант розглядав правову державу як об'єднання безлічі людей, підлеглих правовим законам, і вважав, що законодавець повинен керуватися вимогою: чого народ не може дозволити стосовно самого себе, те і законодавець не може дозволити стосовно народу. Ціннісний зміст ідеї правової держави полягає в затвердженні суверенності народу як джерела влади, гарантованості його свободи і верховенства закону. В політичному житті громадянське суспільство забезпечує всім громадянам доступ до участі в державних і суспільних справах. Тут держава і громадяни зв'язані взаємною відповідальністю при безумовному верховенстві демократично прийнятого закону про рівність всіх перед законом.

Поряд з розглянутою І. Кантом проблематикою правової держави в контексті взаємодії з громадянським суспільством слід нагололосити ще на двох важливих джерелах конституювання класичної теорії правової держави.

По-перше, це визначення змісту правової держави через чітке встановлення меж державної діяльності та поєднання прав громадян з правами держави, коли правова держава розглядається як антипод поліцейської держави (В. Гумбольдт).

По-друге, це встановлення юридичного поняття правової держави через аналіз системи прав, які гарантує правова держава, повноважень, які вона отримує, та вимог щодо змісту й порядку застосування законів, що діють у правовій державі (Р. Моль).

Правова держава - це держава, обмежена в своїх діях правом, що захищає свободу та інші права особи і що підпорядковує владу волі суверенного народу . Конституція, що виступає своєрідним суспільним договором між народом і владою, визначає взаємовідносини між особистістю і владою. Пріоритет у відносинах між державою і громадянином належить правам людини, що не можуть бути порушені законами держави і його діями. Для того, щоб народ міг контролювати державу і держава не перетворилася в монстра, який панує над суспільством, існує розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову. Пріоритет права, що володіє всезагальністю, розповсюджується рівнозначно на всіх іромадян, державні і суспільні інститути, захищає і відстоює незалежний суд. Теорія розподілу влади створена декількома дослідниками політики: Джоном Локком, Шарлем Монтеск'є, а в її сучасній формі Артуром Гамільтоном, Джоном Медісоном і Джоном Джеєм. Основні положення теорії розподілу влади: по-перше, законодавча, виконавча і судова влада надаються різноманітним людям і органам згідно з конституцією; по-друге, всі влади рівні і автономні, жодна з них не може бути усунена будь-якою іншою; по-третє, жодна влада не може користуватися правами, наданими конституцією іншій владі; по-четверте, судова влада діє незалежно від політичного впливу, судді користуються правом тривалого перебування на посаді. Судова влада може проголосити закон недійсним, якщо закон суперечить конституції.

Плідні ідеї щодо методів правління як таких, що більшою чи меншою мірою відповідають засадам права, знаходимо у працях Ф.Шталя, Р.Гнейста, О.Майєра. Морально-етичний та етико-політичний аспект пов'язності держави суспільством знаходимо у творах Т.Єллінека. Помітною сторінкою у розробці ідеї обмеженості влади принципами права, як власне, одного з головних постулатів теорії правової держави, знаходимо у працях Р.Ієрінга.

Таким чином, вже в середині ХІХ століття фактично виділились принаймні п’ять способів теоретичного осмислення поняття правої держави. По-перше, це теза про правову державу як союз, утворений для охорони індивідуальних прав громадян, в якому державне право перетворюється на спосіб забезпечення приватного права. По-друге, це тлумачення правової держави як такої, що узгоджує права окремих індивідів у процесі їх спільної взаємодії при максимально повному визнанні і забезпеченні індивідуальних прав. По-третє, це визначення правової держави як держави, яка, маючи на меті загальний добробут, може застосовувати примус лише тоді, коли цього вимагає юридична необхідність. По-четверте, поняттям “правова держава” часто окреслювався такий тип держави, якому властива відмова від релігійних основ утвердження державної влади та її виведення з самої людської природи. По-п’яте, правовою визнавалась держава, яка визнає обмеженість своєї влади, відмовляється від принципу абсолютного державного свавілля і гарантує громадянам не лише ряд природних, але й публічних прав. Про наявність цих різних способів тлумачення поняття правової держави свідчить те, що протягом ХІХ століття ми можемо зустріти непоодинокі приклади того, коли один із способів розуміння правової держави критикувався з погляду іншого. Наприклад, Н. Раннекампф критикує розуміння правової держави як “держави, покликаної забезпечити виключно непорушність індивідуальних інтересів громадян” з позицій її тлумачення як держави, в якій вища воля є обмеженою принципами права і загального блага. Тому, значним чином, весь подальший розвиток теорії правової держави було спрямовано у напрямі визначення певних універсальних властивостей або ознак правової держави, що мало сприяти виробленню єдиного погляду на це поняття, і унеможливити його застосування у прямо протилежних значеннях.

Важливою причиною, яка обґрунтовує необхідність звернення до проблем історико-правового аналізу поняття правової держави, є те, що класична теорія правової держави, як вона постає в роботах І. Канта, В. Гумбольдта, К. Велькера, Р. Моля, по суті, носила синтетичний характер і розвивалась як спроба поєднання цілого ряду концепцій, які були розроблені у межах попередньої політико-правової думки. Більш того, навіть самі щойно згадані автори, обґрунтовуючи ті чи інші положення стосовно правової держави, посилалися на теорії та ідеї як мислителів доби Нового часу та Просвітництва (ідея народного суверенітету, природного права, поділу влади, суспільної угоди тощо), так і на античних авторів (ідея загального блага, верховенства законів, приведення законів до вимог справедливості). З іншого боку, виділення історико-правового аспекту рефлексії формування поняття правової держави дозволяє нам дослідити його зміст як результат розвитку всієї західної культури, процесу реалізації одвічного прагнення до побудови моделі справедливої і досконалої держави, яка б відповідала природі людині і дозволяла якнайповніше реалізувати весь позитивний потенціал цієї природи. У цьому сенсі теорія правової держави постає як логічний етап у становленні західної політико-правової традиції, а сама правова держава – як мета політико-правового розвитку.

Серед вітчизняних політичних мислителів та правників кінця XIX - початку XX століття значний внесок у розробку проблематики зробили М. Драгоманов та Б.Кістяківський. Перший відомий, як автор демократичної Конституції Російської імперії, якою передбачалося змінити централістську систему управління на федеративну, епіцентром якої має стати громада на принципах самоврядування. За сучасними мірками це цілком підпадає під критерії правової держави. Другий вніс значний внесок у теорію правової держави, дав визначення її ознак і характеристик.

Вітчизняні науковці до певної міри вже висвітлили це питання (змістовна праця В.І. Тимошенко “Правова держава: теоретико-історичне дослідження”). Також, правова спадщина таких мислителів, як П.Д. Лодій, П.Д. Юркевич, С.С. Дністрянський, М.І. Палієнко, Б.А. Кістяківський, Ф.В. Тарановський, С.А. Котляревський, М.М. Ковалевський, О.В. Романович-Славотинський, М.І. Хлєбніков. Важливим кроком, покликаним ліквідувати існуючі прогалини та стимулювати вивчення вітчизняної традиції в осмисленні правової держави, стало шеститомне видання Антології української юридичної думки. При цьому, аналізуючи рефлексію поняття правової держави у працях вітчизняних та російських правознавців і філософів, отримано унікальну методологічну можливість розглянути в полі одного дослідження тих мислителів, яких, за правило, окреслюють як представників протилежних таборів. Так, наприклад, незважаючи на всю відмінність у поглядах на право та його природу в таких правознавців, як О.О. Жилін та Є.В. Спекторський, можна констатувати, що вони обидва надають обґрунтування принципу верховенства права та зв’язаності держави правом як базового принципу правової організації державного та суспільного життя.

Узагальнюючи результати аналізу проблеми співвідношення держави і права та держави і суспільства в концепції правової держави Б.А. Кістяківського, констатуємо, що останній відтворюючи класичну тезу про верховенство права у процесі діяльності органів державної влади за умов правової держави, разом з тим, доповнює її цілим рядом змістовних міркувань щодо безпосередніх механізмів взаємовпливу держави і права, а також тих чинників, які покликані не припустити відхід від принципу верховенства права і його підпорядкування державі чи її окремих органів. При цьому, висвітлюючи взаємозв’язок між державою і правом, Б.А. Кістяківський пропонує вводити в згадану систему ще й такий обов’язковий елемент, як суспільство. Це пояснюється тим, що баланс між державою і правом у правовій державі досягається завдяки активному ставленню громадян до правового порядку та інтересів держави.

Розглядаючи питання співвідношення природного і позитивного права, П.Д. Юркевич пропонує власну модель їхньої взаємодії, яка характеризує формування правової держави. У такій державі позитивне право засновується на приписах природного права і узгоджується з ним. Але у певних випадках вони можуть входити в суперечність, причиною якої є не “зла воля” держави, а недостатній рівень розвитку суспільства, суспільних відносин, правосвідомості окремих громадян, що не дозволяє відмовитись від окремих законів, які з позиції правової теорії суперечать природному праву. Описана П.Д. Юркевичем взаємодія та взаємозв’язок природного і позитивного права надають правовій державі значно більшої стабільності порівняно з усіма іншими типами держави, оскільки в ній закон спирається на “подвійну” силу: силу природного права та на авторитет державної влади.

Ставлячи у центр свого розуміння правової держави проблему взаємовідносин права, держави, суспільства і громадянина М.І. Палієнко стверджує про неможливість виділення в окресленій структурі певного домінуючого елементу, оскільки всі вони є взаємопов’язаними і такими, існування яких унеможливлюється за умови зникнення інших елементів. На перший погляд наведене положення може видатись таким, що суперечить визначенню правової держави як такої, в якій інтереси та права громадянина стоять вище за все інше, а держава покликана гарантувати лише захист непорушних прав громадян. Однак насправді у моделі правової держави М.І. Палієнка ми стикаємося з чітким усвідомленням усіх тих проблем, які пов’язані з індивідуалістично-формальним трактуванням правової держави. У цьому плані особливого значення набуває специфіка розуміння дослідником принципу “зв’язаності” держави правом та відповідності норм державних законів принципам права. На думку М.І. Палієнка, “зв’язуючи” державу, встановлюючи межу державній діяльності, право одночасно завдає і певну структуру відносин між окремими громадянами, з одного боку, та громадянами і державою, з іншого. Тобто, правова держава являє собою не таку конструкцію, в якій домінує держава або суспільство, а найбільш гармонійний спосіб поєднання інтересів громадян і держави на основі безумовного визнання цінності права.

Водночас надзвичайно цікавою ідеєю М.І. Палієнка є його спроба відмовитись не лише від чистого позитивного тлумачення права (адже для нього поняття права та закону жодним чином не є тотожними), але й поставити під сумнів розуміння держави виключно як апарату влади, який здійснює легітимний (легітимований) примус. На думку М.І. Палієнка, таке традиційне розуміння держави має своїм джерелом класичне уявлення про неї як про спосіб закріплення домінування волі одних над волею інших. Однак, внаслідок розвитку держава, як зазначає згаданий дослідник, перетворюється не на спосіб забезпечення інтересів панівної верстви (стану, класу, групи тощо), а на механізм реалізації та захисту інтересів суспільства в цілому. Таким чином, між правом та державою знімаються відносини протистояння або обмеження, оскільки і право, і держава мають єдине джерело – суспільство. Однак, виступаючи визначальним елементом стосовно права і держави, суспільство не може обійтись без них. Тому правова держава органічно поєднує в собі як “державний”, так і “правовий” елементи.

Висвітлюючи зміст і сутність поняття правової держави, С.С. Дністрянський вводить його в контекст принаймні трьох важливих загальнотеоретичних проблем. По-перше, це проблема співвідношення права і держави, по-друге, – проблема визначення джерел права, і, по-третє – проблема визначення характеру державної влади. Першій із зазначених проблем С.С. Дністрянський надає власного розв’язання, запобігаючи при цьому відтворення як теорії державної, так і теорії правової першості. При цьому його аналіз взаємного розвитку і взаємовпливу права і держави дозволяє твердити про те, що цей процес має логічно призвести до появи саме такого типу держави, який ми можемо окреслити поняттям правової. Щодо другої проблеми, то вона вирішується С.С. Дністрянським у наступний спосіб. Джерелом права повинен виступати сам народ. Лише тоді, коли норми, які санкціонуються державою на законодавчому рівні, сформувалися у спільноті і відображають її реальні прагнення, потреби й інтереси, вони є насправді правовими нормами, а право стає справедливим. І, зрештою, третя проблема, яка стосується характеру державної влади, полягає у розв’язанні суперечності між державою та народом. Фактично, основу цієї суперечності становить можливий розрив між державою (і безпосередньо – державним апаратом) і народними масами (суспільством). У правовій державі, на думку С.С. Дністрянського, означена суперечність усувається завдяки тому, що в ній державна влада не є способом панування над народом, а уособленням правління самого народу. Разом з тим, дослідження С.С. Дністрянського носить не лише суто теоретичний характер, оскільки своїм науковим ідеям в галузі правознавства, політичної і юридичної науки він прагнув надати й практичного втілення. У зв’язку з цим не можна не згадати його проект конституційної грамоти для Західної України. Тому звернення до спадщини згаданого відомого вітчизняного науковця має для нас подвійне значення. З одного боку, ми отримуємо змістовний матеріал щодо теоретичної розробки проблематики правової держави, а, з іншого, – конкретну модель того, яким чином ця теоретична концепція може бути реалізована у практиці державотворення.
Отже, звернення до вітчизняної та російської традиції правової думки ХІХ – початку ХХ століття дозволяє твердити, що поняття правової держави ставало предметом уваги багатьох науковців . При цьому характер їхніх досліджень мав на меті не просто донести до наукової чи більш широкої спільноти основні положення, що були розроблені в дослідженнях західних авторів, але й вирішував значно складніші завдання. Їх суть полягала у намаганні власного осмислення базових принципів правової держави, того, яким чином вироблені на Заході ідеали правової державності могли бути адаптовані до умов Російської імперії кінця ХІХ – початку ХХ століття. Водночас, у їхніх роботах ми знаходимо серйозний концептуальний аналіз багатьох проблем, які намагались розв’язати західні правознавці. У цьому сенсі внесок вказаних дослідників, а також наукових досліджень тих, чиї імена лише побічно згадувались у цьому розділі, є неоціненним за своєю значущістю в двох аспектах. З одного боку, – це їх загальний внесок у теоретичне осмислення основ правової державності, того, що являє собою цей тип організації державної влади і на яких засадах він може стати моделлю для практичної реалізації. З іншого боку, – це досвід їхніх власних спроб запропонувати такий спосіб розуміння правової держави, який би відповідав духу українського та російського народу, тим реаліям, в яких ці народи розвивались, тим цінностям, які домінують у політико-правовій свідомості обох народів.
Необхідно відзначити, що активізація процесів державотворення на початку 90-х років минулого століття спричинила не менш активну увагу фахівців до теми правової держави. Причому, це було пов’язано як з виходом ряду спеціальних досліджень, де висвітлювались ті або інші історико-правові чи галузеві питання, пов’язані як з реалізацією принципів правової держави, так і з появою загальнотеоретичних досліджень, у яких поняття правової держави висвітлювалось стосовно безпосередніх реалій вітчизняної політичної та правової історії кінця ХХ століття. Як приклад подібних робіт можна назвати дослідження О.В. Скрипнюка “Теоретико-методологічні засади формування та розвитку громадянського суспільства і правової держави в Україні” (1995), “Соціальна, правова держава в Україні: проблеми теорії і практики” (2000), монографію А.П. Зайця “Правова держава в контексті новітнього українського досвіду” (1999), С.М. Тимченка “Громадянське суспільство і правова держава в Україні” (2002), Ю.Ф. Кравченка “Свобода як принцип демократичної правової держави” (2003).

Паралельно з цим до питань осмислення процесів побудови в Україні правової держави зверталась значна кількість провідних вітчизняних науковців. Це роботи таких авторів, як О.В. Зайчук, Ю.М. Грошевий, М.І. Козюбра, В.В. Копєйчиков, О.Г. Мурашин, М.І. Панов, О.В. Петришин, В.Ф. Погорілко, П.М. Рабінович, В.М. Селіванов, В.Ф. Сіренко, О.Ф. Скакун, О.В. Скрипнюк, В.Я. Тацій, Ю.М. Тодика. Причому інколи тема правової держави набувала зовсім нового звучання, оскільки вона осмислювалась з позицій тих питань, які тривалий час професійно розроблялись окремими авторами. Наприклад, В.В. Цвєтков, запропонував власне бачення специфіки функціонування правової держави у контексті формування принципово нової системи державного управління, в якій би застосовувались нові критерії її організаційної та функціональної ефективності. В.Ф. Погорілко неодноразово звертався до теми правової держави у її зв’язку із висвітленням змісту основ конституційного ладу України та визначенням поняття “правова держава” як одного з системоутворюючих елементів загальних засад конституційного ладу.

Іншим типом вивчення поняття правової держави є теоретико-правовий аналіз. Його специфіка полягає в тому, що для нього поняття “правова держава” береться не як результат, а як вихідний термін, з якого шляхом ретельного аналітичного дослідження виводяться, по-перше, зміст цього поняття, по-друге, – її принципи, і, по-третє, – основні ознаки та інститути, які характеризують державу, до якої застосовується таке визначення, як “правова держава”.
Останнім часом загальні теоретичні дослідження проблем, пов’язаних із становленням України як правової держави, дещо відступилися на задній план порівняно із аналізом спеціальних питань практичного змісту, які випливають із необхідності вирішення низки тактичних завдань, що постають перед нашою державою в контексті процесів державно-правового реформування. Не заперечуючи безперечну актуальність розробки означеного кола проблем, тим не менше, не можна забувати про, так звані, “стратегічні” завдання державотворення, які тісно пов’язані з теоретико-науковими розробками таких понять, як: “правова держава”, “верховенство права”, “верховенство закону”, “законність” і т.д . У цьому плані можна тільки сподіватися, що стимульований вітчизняними фахівцями (серед них слід назвати насамперед імена П.М. Рабіновича, М.І. Козюбри, В.В. Копєйчикова, Ю.С. Шемшученка, В.Ф. Погорілка, В.Я. Тація, М.В. Цвіка, О.В. Скрипнюка, А.П. Зайця, Ю.М. Тодики) на початку – в середині 90-х років ХХ століття інтерес до теоретико-правових проблем формування правової держави та забезпечення її принципів буде підтримано й у подальших дослідженнях вітчизняних правознавців.
Принципи правової держави утворюють складну систему взаємопов’язаних елементів, кожен з яких корелює з іншими і може бути реалізований лише за умови паралельного забезпечення інших принципів. Серед основоположних принципів правової держави необхідно виділити такі: принцип верховенства права, принцип законності, принцип поділу влади та принцип реальності прав і свобод людини і громадянина. Всі вони є однопорядковими та їх відношення слід представляти не завдяки ієрархічній схемі, а як мережеву структуру. На основі цих принципів розбудовується система ознак, інститутів та вимог до правової держави. На відміну від принципів правової держави, – які взяті разом складають універсальний теоретичний зміст поняття правової держави, – вони можуть до певної міри варіюватись . Разом з тим, подібна варіативність також має свої чіткі межі. Вона передбачає певні мінімальні вимоги стосовно рівня розвитку громадянського суспільства та правової культури, панування у суспільстві базових правових цінностей, авторитету судової влади тощо.

Абсолютизація формального моменту у визначенні правової держави створює небезпеку її зведення до специфічної структури, покликаної за допомогою нормативно-правових інститутів врегульовувати процес взаємодії держави та індивіда. У цьому випадку основним критерієм для аналізу держави стає юридична техніка правотворчості та правозастосування, тоді як такі ознаки як цілі держави, зміст діяльності органів державної влади та характер реалізації державної влади по суті, взагалі не беруться до уваги. Більш того, формалізація у тлумаченні правової держави може спричинити її перетворення на механізм реалізації антиправової та антидемократичної ідеології, коли завдяки прийнятим уповноваженими органами та у встановленому конституцією порядку закони заперечують права і свободи громадян, ставлять під сумнів або взагалі знищують базові принципи конституційно-правового статусу особи.

У зв’язку з цим, домінування формального підходу у розумінні правової держави є особливо небезпечним в умовах реформування політико-правових систем, оскільки в таких ситуаціях під загальними гаслами розбудови правової держави часто робиться спроба встановлення авторитарних за своєю суттю політичних режимів, які, використовуючи легальні процедури, заперечують основні цінності як демократії, так і правової державності.
Водночас формальне та матеріальне розуміння функціонування і розвитку правової держави не слід уявляти як дві антагоністичні або протилежні позиції. Дійсно, наявність формальних ознак, на яких наголошують прибічники першого підходу, є необхідною умовою будь-якої моделі правової держави. З іншого боку, відсутність матеріального виміру у тлумаченні правової держави може призвести до вихолощення змісту цього поняття і перетворення його на порожню абстрактну конструкцію, яка не має відношення ні до прав і потреб людини, ні до фундаментальних правових цінностей, набутих у ході тривалого суспільно-історичного процесу. Тому, кажучи про різні підходи в розумінні правової держави, варто застосовувати поняття її “аспектів”. Тобто, йдеться не про різні правові держави (формальну та матеріальну), одна з яких є кращою за іншу, або більш “правильною,” ніж інша, а про єдиний науково-теоретичний концепт правової держави, в якому можуть бути виділені формальний та матеріальний аспекти.

У процесі теоретико-правового аналізу поняття та сутності правової держави можна виділити два найбільш загальні підходи. Один з них робить наголос на першому терміні, який утворює поняття “правова держава”. Його умовно можна окреслити як “правовий”. Для представників цього методологічного способу тлумачення правової держави вона постає як правова форма організації та реалізації політичної влади (в основі якої повинен лежати принцип народного суверенітету), що забезпечує захист прав і свобод людини і громадянина, верховенство права, взаємну відповідальність держави і громадянина. Втім, подібна дефініція правової держави як “форми організації” політичної влади змушує порушувати питання щодо змісту цієї влади. Тому, з огляду на критику цього своєрідного “гіпертрофування” правового начала цілим рядом дослідників, було обґрунтовано інший методологічний підхід до визначення сутності правової держави. Такий підхід може бути визначеним як “державницький” і у ньому робиться наголос на другому терміні, що входить у поняття “правова держава”. Крізь призму пропонованого підходу правова держава постає як суверенна політична організація, що об’єднує суспільство та здійснює управління на основі принципу верховенства права, забезпечує правопорядок, права і свободи громадян. Однак, попри існування двох згаданих методологічних підходів, було б неправильно протиставляти їх один одному. Адже “правовий” підхід жодною мірою не заперечує необхідності існування держави, у той час, як “державницький” підхід, по суті, відтворює всі принципи правової держави, які називаються у межах правового підходу. З огляду на сказане, більш продуктивним видається синтез двох названих позицій, в основі якого може лежати система принципів та ознак правової держави, які визнаються прихильниками обох окреслених підходів.

Характеризуючи специфіку розвитку інститутів правової держави у контексті становлення сучасних демократій, слід вказати, що зниження ролі судової влади та її фактичне підпорядкування інтересам окремих посадових осіб, не лише відкидає ту чи іншу державу до країн з “паперовою демократією”, але й руйнує будь-які підвалини для її майбутнього розвитку як правової держави. Отже, у загальному руслі реформування політичної системи України, питання реформування судової влади є найбільш тісно пов’язаними з процесом становлення в Україні правової держави. Водночас, незалежно від безпосередньої форми державного правління, яка реалізується у кожній конкретній країні, її проголошення правовою державою завжди має супроводжуватись удосконаленням інституту парламентаризму . Дійсно, якщо в правовій державі єдиним носієм суверенітету і джерелом державної влади виступає народ, то орган, який формується за результатами загальнонародних вільних та рівних виборів, автоматично отримує специфічну роль та виняткове значення серед інших органів державної влади. І хоча це “виняткове значення парламенту” не повинно інтерпретуватися у термінах “верховенства законодавчої влади стосовно інших гілок державної влади”, тим не менше, інститут парламентаризму слід відносити до системи основних інститутів, що утворюють структуру сучасної правової держави.

Це дозволяє констатувати наявність чіткої кореляції між її елементами (рівнем їх розвитку) та правовою державою. Більше того, зазначена кореляція має яскраво виражений двосторонній зв’язок, оскільки наближення до ідеалу правової держави означає одночасний розвиток перелічених елементів (суспільна правосвідомість, законність, законодавство, практична робота в галузі права), і вплив кожного з них на формування інститутів правової держави, і планомірну практичну реалізацію її основних принципів . При цьому важливим чинником, який встановлює необхідний зв’язок між правовою культурою та правовою державою, є спільність тих цінностей, які визначають їх існування. У цьому сенсі, стосовно як правової держави, так і правової культури, можна вводити в науковий обіг поняття “дійсного загального мінімуму правових цінностей”. Тобто, відсутність згаданих цінностей в правовій культурі та державі, взагалі не дозволяє нам вести мову, ні про будь-яку правову культуру (її високий чи низький рівень), ні про правову державу .
Доповнення історико-правового аналізу поняття правової держави висвітленням специфіки теоретико-правової характеристики сутності цього явища, ще не вичерпує собою все поле досліджень моделі правової держави та проблем її практичної реалізації. Тому, якщо історико-правовий аналіз надає нам можливість побачити насамперед ґенезу теорії правової держави, а теоретико-правовий аналіз репрезентує зміст та структуру принципів і ознак правової держави як специфічної теоретичної моделі, то обом представленим вище способам дослідження явно бракує того, щоб можна було описати термінами безпосереднього зв’язку з державотворчою практикою. Тобто, типи аналізу здебільшого реалізуються через звернення до теоретичних або ідеалізованих моделей правової держави. Однак цілком очевидно, що правова держава - не тільки певний теоретичний конструкт, але й та правова реальність, з якою ми маємо справу у тій чи іншій державі, у тому чи іншому суспільстві. Тому, досліджуючи теорію правової держави, слід зробити крок у напрямі практичної реалізації ідеалів правової держави. При цьому маються на увазі не стільки конкретні дії, які б сприяли становленню правової держави в Україні, скільки ті нормативно-правові основи, які дозволяють перевести теоретичну модель правової державності у практику державного та суспільного життя.

Грунтуючись на вищезазначеному, можна зробити висновок, що правова держава, це правова форма організації і діяльності публічно-політичної влади, створеної на засадах легітимності, поділу влади і, яка вибудовує свої відносини з громадянами і суспільством, виходячи із презумпції верховенства права.

1.3. Концептуальне осмислення взаємозв’язку правової держави та громадянського суспільства.

Цілісний дискурс становлення громадянського суспільства є нагальною соціально-правовою та політологічною проблемою, особливо у такому її вимірі, як відносини між громадянським суспільством та державою. Ця суперечність завжди була однією з головних загальнолюдських проблем незалежно від того, чи втілювалася вона в матеріалістичну або ідеалістичну форми, надавався їй класовий або позакласовий характер. Держава стереотипно розглядалась як суб’єкт влади, а суспільство – як об’єкт владних впливів з боку держави. Оскільки здебільшого проблему розподілу влади між державою і громадянським суспільством дослідники обходили мовчанням, то онтологічні, самоорганізаційні, управлінські засади останнього не аналізувались. Увага акцентувалась головним чином на тому, щоб Левіафан не надто “тиснув” на суспільство, а давав змогу йому певним чином розвиватись, як правило, за лінійною парадигмою, у правовому просторі держави. Проте, громадянське суспільство є нелінійним соціальним утворенням і претендує на володарювання певним обсягом прав і свобод, а також повинне мати “свій” сегмент правового поля. Про це свідчать соціальні революції в світі.

Ступінь наукової розробки проблеми формування громадянського суспільства засобами влади є низьким. Заслуговують три складові, а саме: держава, влада і громадянське суспільство.

Дослідниками охоплене широке коло питань, які стосуються розробки загальної теорії влади:

1) становлення і розвитку вчень про владу (В. Альохін, І. Ісаєв, Б. Краснов та ін.);

2) природи, основних властивостей, функцій влади, її засобів і методів (Л. Байрачна, К. Гаджиєв, О. Ледяєва, В. Муляр та ін.);

3) визначення поняття влади, розкриття його змісту (В. Воронкова, А. Корольов, С. Телешун, та ін.);

4) системи і структури влади (І. Кравченко, В. Халіпов та ін.);

5) характеристики окремих видів і форм влади (В. Бех, В. Усачьов та ін.);

6) взаємообумовленості влади і культури (Є. Бистрицький, Р. Зимовець та ін.);

7) відповідальності влади (М. Краснов, А. Черниш та ін.);
8) процесу легітимації влади (Т. Алексєєва, С. Рябов, та ін.);

9) соціально-психологічних, ідейно-свідомих складових механізму влади (В. Крамник, Е. Шестопал та ін.);

10) практичних аспектів реалізації влади (В. Бебик, В. Князєв, Г. Почепцов та ін.).

Формування громадянського суспільства та влади розглядались науковою думкою як дві відносно самостійні проблеми суспільного розвитку. Кратологічне знання, основи якого почали формувати ще вчені Стародавнього світу, починаючи з другої половини ХХ ст., перетворилося на великий обсяг кратологічної літератури, який у країнах західного світу став різко зростати, почалося суперництво класичної (“індивідуально-групової”) парадигми влади (М. Вебер та ін.), згідно з якою у владних відносинах отримують свою реалізацію індивідуально-групові інтереси суб’єкта даних відносин, і некласичної (“суспільної” - Т. Парсонс та ін.), згідно з якою влада реалізує суспільний інтерес.

У вітчизняній літературі також накопичений досвід вивчення влади. Перші монографії М. Байтіна і М. Кейзерова; пізніші роботи Т. Алексєєвої, Ю. Батуріна, І. Кравченко, О. Лузана, Б. Макарова, В. Подороги, В. Усачова, Г. Філіппова;, а також монографії, що містять елементи соціально-філософського аналізу влади, словники з кратологічної тематики (В. Андрущенко, С. Рябов, В. Халіпов), численні наукові статті в періодичних виданнях, що стосуються проблеми влади.

Більш ґрунтовно у сучасній науковій літературі представлене громадянське суспільство, перші ідеї про яке були висловлені, як відомо, Платоном, Аристотелем, Цицероном, римськими правниками. Подальший розвиток протогромадянського світогляду був пов’язаний з добою Середньовіччя, Відродження, найяскравіше репрезентується філософією Ніколо Макіавеллі. Але справжній спалах концептуальної уваги до громадянського суспільства спостерігається у Новий час. Д. Юм, А. Фергюсон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж. Руссо, А. Токвіль, Ш. Монтеск’є, Г. Гегель – перші дослідники громадянського суспільства . К. Маркс трактує історію громадянського суспільства як процес вивільнення суспільних індивідів з лабет всеохоплюючої держави. Генезис його висвітлюється в працях М. Вебера. Питання гармонізації стосунків між суспільством і державою вирішуються в працях К. Аллена, А. Арато, Ф. Броделя, Р. Броуна, Ю. Габермаса, Жака Ле Гофа, М. Маркуса, К. Поппера та ін.

В політологічній літературі країн соціалістичного табору проблеми громадянського суспільства почали з’являтись з 80-х рр. ХХ ст. у вигляді критики тоталітарного суспільства, культивації ідеї “соціалістичного громадянського суспільства” та “соціалістичної правової держави”. Але вже на початку 90-х рр. ХХ ст. постає усвідомлення загальнолюдської вартості понять громадянського суспільства і його органічної сполучуваності з демократією. До подібної позиції схиляються Л. Баткін, М. Вихляєва, А. Галкін, М. Ільїн, І. Кравченко, Ю. Красін, В. Львович, Б. Славний, І. Шанський та ін.
Вагомий внесок в обґрунтування проблем дослідження громадянського суспільства зробили В. Барков, В. Бех, А. Дергачов, В. Ільїн, Б. Замбровський, А. Карась, В. Костицький, Б. Кухта, М. Лукашевич, М. Михальченко, М. Мокляк, І. Пасько, Я. Пасько, В. Полохало, Р. Рябов, П. Рябчук, А. Слюсаренко, М. Томенко, М. Ткаченко, І. Хмелько, В. Шамрай, Л. Шкляр, В. Шинкарук, Г. Щедрова та ін.

Отже, сучасна філософсько-політологічна думка ще не встановила між “владою” і “громадянським суспільством” технологічний зв’язок у достатньому обсязі. Крім цього, залишаються нерозв’язаними питання, пов’язані з обґрунтуванням єдиної парадигми влади, яка була б здатна піднятися над полярністю класичної і некласичної парадигм осмислення даного явища, подолати протиріччя між концепціями “влади над” і “влади для”, маючи інституціональний характер, вона рівною мірою належить державі і громадянському суспільству.

Проблемна ситуація полягає у тому, що в культурно-історичному і політологічному вимірах існує суперечливе уявлення про місце та роль влади у формуванні громадянського суспільства, оскільки доведено, що влада належить, з одного боку, державі, а з іншого – нібито належить і громадянському суспільству, яке разом з державою створюють єдиний правовий простір і тому мають бути рівноправними учасниками владних відносин у межах соціального організму країни.

Простежується розвиток ідей, уявлень та теорій, які в ході багатовікового процесу їх політичної, економічної, соціальної та духовної модернізації в ряді країн світу стали основою утворення і функціонування соці¬ально-правових суспільств. Насамперед це ідеї та уявлення про державу (поліс), справедливі закони в ній, державну владу і демократію, права і свободи людини.

Таким чином, досвід наукового осмислення сутності соціальної, правової держави, громадянського суспільства сягає спадщини видатних європейських мислителів — Сократа, Платона, Арістотеля, Цицерона, Н.Макіа¬веллі, Г.Гоббса, Дж. Локка, Ж.-Ж.Руссо, Ж.Бодена, Ш.Монтеск'є, Б.Спінози, Т.Пейна, А. де Токвіля, І.Бентама, Г.В.Ф.Гегеля, К.Маркса, Ф.Енгельса та ін. Так, Сократ в основу найдосконалішого державного устрою поклав такі ознаки, як мужність, мудрість, розсудливість, справедливість. Головний принцип політичної філософії Платона: єдність полісу і законів, заснованих на доброчесності та справедливості.

У Арістотеля ідеї про поліс тісно пов'язані з поглядами на право. Говорячи сучасною мовою, поліс — це правова держава. Він визначає право як "політичну справедливість", завданням якого є служіння "загальному благу".

Ідеї давньогрецьких мислителів про державу, право, справедливе облаштування суспільного життя отримали свій подальший розвиток у давньоримських мислителів. Відомі римські юристи Гай, Папініан, Павло, Ульпіан, Модестин та інші давали тлумачення правових норм, які мали силу закону для усіх посадових осіб і суддів. Юристи не відмежовували право від моралі. Цицерон дійшов висновку, що в державі під дію закону повинні підпадати всі, а держава за своєю природою також обмежена правом. Отже, у античних мислителів поняття держави і суспільства ототожнювалися.

В епоху Середньовіччя політико-правова думка в цілому знаходилася під впливом релігійної ідеології, але поступово сформувалася важлива передумова правосвідомості — розуміння божого, священного закону. Водночас християнство значно вплинуло на виникнення демокра¬тичних засад світогляду.
У ХV ст. виник світський напрям у розвитку політичної теорії. Гуманістична політична думка виробила такі основні ідеї, що увійшли в теорію конституціоналізму, як захист прав особи (насамперед політичних), встановлення рівності перед законом, необхідність правління на основі законів. Н.Макіавеллі відокремив політичне від неполітичного, провів різницю між державою і громадянським суспільством. Ж.Боден вперше встановив зв'язок між поняттями "держава" і "суверенітет", а закон у державі визначив обов'язковим для всіх, у тому числі для суверена. Держава, за Боденом, має справедливий, правовий характер, тобто діє на основі права, справедливості й законності.

Генезис класичного лібералізму, становлення і розвиток політичної науки взагалі відчутно вплинули ідеї Т. Гоб¬бса: про створення суверенної держави на засадах суспільного договору, про природне право і природні закони, свободу людини на підставі режиму панування закону в суспільстві. Дж.Локку належить ідея "поділу влади". У вченні Ш.Монтеск'є теорія поділу влади набуває цілісності, доповнюється системою політичних противаг. Ж.-Ж.Руссо сформував концепцію державної організації суспільства, заснованої на демократичних засадах, розробив теорію рівноправного суспільного договору і народного суверенітету. Німецькі філософи І.Кант та Г.В.Ф.Гегель підняли на недосяжну висоту ідею верховенства права і його розуміння як "здійснення свободи".

Тривалої і складної еволюції зазнала і категорія "громадянське суспільство". Подекуди нею окреслювалися неоднозначні й навіть протилежні явища. Наприклад, Дж.Локк тлумачив "громадянське суспільство" як форму державності, якій притаманний певний соціально-економічний і духовний зміст; Т.Пейн розумів його як сферу самореалізації приватних інтересів; Г.В.Ф.Гегель розглядав громадянське суспільство як проміжну форму людської спільності (диференціацію), яка знаходиться між сім'єю та державою і яка забезпечує життєдіяльність суспільства, реалізацію громадянських прав. Ряд сучасних авторів також вважає, що громадянське суспільство — це або суто політизоване явище (С.Перегудов), або, навпаки, виключно неполітизоване (А.Мігранян).

На початку ХІХ ст. завершилося формування ліберального напряму політичної думки. Практикою були підтверджені цінності й принципи класичного лібералізму ХVІІ ст., але й виявлені недоліки (поляризація між багатими і бідними, класові суперечності тощо). За висловом П.Новгородцева, з кінця ХІХ ст. правова держава увійшла у нову стадію розвитку.

В Україні окремі ідеї правової державності розроблялися у працях С.Оріховського, С.Яворського, Г.Ско¬вороди, М.Драгоманова, М.Грушевського та інших мислителів. Вони розвивали ідеї природного права, свободи людини, суверенітету народу, справедливих законів тощо. В українській політико-правовій думці окремі положення теорії правової, соціальної державності належать О.Кістяківському, М.Владимирському-Буданову, Ф.Леонтовичу, М.Дра¬гоманову, М.Грушевському, В.Липинському, С.Дністрянському.

Ввисновком є те, що теоретичні аспекти формування правової держави, громадянського суспільства представлені досить широко, а питання соціальної держави розроблені недостатньо. Не дістав грунтовного висвітлення комплекс проблем щодо трансформації ліберальної, правової держави в соціальну, правову державу, ролі й місця останньої у процесі становлення громадянського суспільства, механізму їхнього взаємовпливу.

Як засвідчує генезис ідей правової держави, ті завжди спиралися на визнання факту й необхідності існування громадянського суспільства. Щоправда деяка діахронія у їх становленні все-таки спостерігається, адже як було зазначено, перші паростки вчень про місце та роль права у державі з'явилися вже в античну добу, де роль і місце інститутів громадянського суспільства була істотно обмеженою у силу об'єктивних причин соціально-економічного характеру. Натомість, солідний соціальний грунт для появи концепцій громадянського суспільства виникає уже у ранньокапіталістичну добу, коли формується середній клас - носій і суб'єкт ідеалів та цінностей громадянського суспільства. Його позиції істотно зміцнилися внаслідок буржуазних революцій Нідерландів та Англії, а потім і Франції. На появу нового класу відреагувала суспільно-філософська та політична думка, з'явилися ідеологічні та правові доктрини на його захист.

З точки зору методології дослідження вагоме місце тут посідає генетичний метод. Він дозволяє встановити зародки громадянства як цивілізованої спільноти, що виникає та існує за умов інституту судової влади, проте він ще не дає чіткого розмежування між суспільством взагалі, яке живе за законом, і, власне, громадянським суспільством, яке впливає на законодавчий процес і владу, контролює владні органи та інституції. А це істотна різниця, адже, якщо за критерій громадянського суспільства взяти лише судову владу, що діє за законами, то тоді таким слід визнати й античне та середньовічне суспільство, де, на наш погляд, громадянського суспільства як такого ще не існувало. Більше того, станова монархія чи авторитарний режим, підтримувані певною частиною громадян, легітимізованих відповідними законами і конституціями, доведеться також визнати правовими, що нелогічно.

Ось чому виникає необхідність доповнити генетичний підхід функціональним, згідно з яким суспільство постає громадянським тоді і тільки тоді, коли кожен член суспільства та його окремі громади стають агентами, тобто впливають на процес формування влади. Іншими словами, початком становлення громадянського суспільства можна вважати появу загального виборчого права, представницької демократії, що функціонує як влада делегованих від імені громадян повноважень.

Без сумніву, поява та розвиток концепцій і доктрини громадянського суспільства стали потужним поштовхом для розвитку теорії правової держави. Остання розглядається як інститут, що має поступитися частиною своєї влади на користь громадян, які шляхом виборів самі повинні визначати ту чи ту політичну силу, здатну представляти їхні інтереси у парламенті.

Отже, на зміну уяві про громадянський стан суспільства як такого, що будується лише на законах і судочинстві, приходить уявлення про право вільного обрання органів влади, покликаних представляти суспільні інтереси.

Видатний французький семіолог Ролан Барт в своїй роботі «Буржуазія як анонімне суспільство» назвав буржуазію класом, який за будь- яку ціну намагається приховати своє справжнє ім’я, продукуючи з цією метою різноманітні міфи, які охоплюють всі сфери соціального життя: право, мораль, естетику тощо. Причому, на думку багатьох вчених, одним із таких міфів є міф про правову державу.

Той факт, що в останній час тема правової держави стала предметом особливої уваги з боку влади не випадковий, а тісно пов’язаний з соціально-політичними реаліями сьогодення. Справа в тому, що помаранчева революція, яка за своїм змістом носила ліберально-буржуазний характер (і саме тому мала відносно прогресивний характер) завершила іще один важливий етап формування українського суспільства: ця революція остаточно легалізувала і закріпила в Україні класове суспільство з його буржуазною мораллю і буржуазним правом. Цілком зрозуміло, що українська економіка, право і політика не такі «цивілізовані», як в «цивілізованих» країнах Європи чи США, однак, інакше і не могло бути, оскільки місце України в світовій системі розподілу праці в силу економічної стратифікації не з-поміж багатих країн «золотого мільярду», а на периферії глобальної капіталістичної економіки. Бідність, безправ’я і тотальна корупція є невід’ємними рисами країн периферійного капіталізму.

Проте зміст політико-правових інститутів України є таким самим, що і в інших країнах Європи. Насамперед, йдеться про правову державу. В англосаксонській науці права поняття правової держави виступає під назвою «правління (панування) права» або «верховенства права» (rule of law), тоді як у континентальній системі права найчастіше йдеться саме про «державу права» чи правову державу (Rechtsstaat).
Історично в основу концепції правової держави як політико-правового ідеалу лягли дві ідеї: 1) правління (панування) права як антитеза правління сильних людей (rule of law not rule of men); 2) право має базуватися на розумі, а не бути лише проявом сили і влади.

У такому вигляді ідея правової держави була для свого часу, безперечно, прогресивною, коли буржуазія йшла до влади і боролося проти феодального права. Саме за допомогою ліберальної і правової держави буржуазія намагалася обмежити сваволю феодальної королівської влади і встановити замість права як сукупності конкретних наказів і указів ad hoc право як систему загальних норм, із чого органічно випливав принцип формальної рівності громадян перед законом.

Як зазначив Верховний суд США в одному зі своїх рішень: «Право є чимось більшим, ніж воля, що застосовується як акт влади. Воно не повинно бути спеціальним правилом для конкретної особи чи конкретної ситуації… Свавільна влада … не є правом, незалежно від того чи виражається вона як наказ з боку монарха або більшості» (справа Hurtado vs. California).

Слід також зауважити, що в сучасній науці права існують різні визначення правової держави, яка є центральним елементом буржуазного права. Так, наприклад, нормативіст Ганс Кельзен стверджував, що будь яка держава за визначенням є правовою, оскільки в його теорії держава і право були тотожними поняттями. Однак і він вважав за необхідне, аби люди підпорядковувалися не іншим людям, а абстрактним нормам права (non sub homini, sed sub lex).

На думку німецьких конституціоналістів, «правовою у формальному сенсі є така держава, що визнає як власні невід’ємні особливості та інститути поділ влади, незалежність суду, законність управління, правовий захист громадян від порушень їх прав державною владою і відшкодування шкоди, завданої їм публічними закладами». Водночас, німецькі вчені пишуть й про «правову державу в матеріальному сенсі», в рамках якої державна діяльність і законодавство «пов’язані» конституційними принципами і нормативно встановленою системою прав громадян.
В англо-американській юридичній думці під правлінням права (rule of law) розуміють ідеал, який охоплює низку взаємопов’язаних цінностей і доктрин, які загалом спрямовані на захист індивідуальної свободи проти сваволі влади: поділ влади, принципи процесуальної справедливості і законності, принципи рівності і пропорційності.

Відтак, в очах правників із системи загального права (common law) правова держава є конституційною доктриною, яка знаходиться в центрі політичної теорії лібералізму («the rule of law amounts to a sophisticated doctrine of constitutionalism which stands at the heart of political theory of liberalism»). Тут для нас важливим є власне факт визнання тісного зв’язку між концепцією правової держави і ідеологією лібералізму, яка, до речі, переживає на сьогодні гостру кризу.

На думку американського вченого Гералда Таркела (Gerald Turkel), який розглядає логічну конструкцію верховенства права як «ідеальний тип» у сенсі вчення Макса Вебера, в США концепція верховенства права стала важливим чинником під час трансформації конкурентного капіталізму і класичного лібералізму в «корпоративний капіталізм і корпоративний лібералізм».

Однак у XX столітті ідеї правової держави було кинуто серйозний виклик як соціально-політичною практикою, так і наукою права. З’явились, наприклад, альтернативні концепції політико-правового устрою («корпоративна держава», «диктатура пролетаріату», «влада рад», «робоча демократія» тощо). З іншого боку, в Німеччині 30-х років правова держава у вигляді «Веймарської республіки» виявилася неспроможною запобігти демократичному і правовому приходу до влади нацистів.

Крім того, у XX столітті певні базові принципи, на яких спиралася теорія правової держави, виявилися не зовсім реальними. Йдеться, насамперед, про принцип поділу влади, який, на думку сучасних вчених, є концептуально застарілим і не відповідає дійсності, оскільки, наприклад, у сучасних умовах правотворчу функцію виконують не тільки законодавчі органи влади, але й також органи судової (часто під виглядом тлумачення законодавства) і виконавчої влади («делеговане законодавство») .

Що стосується таких важливих елементів правової держави, як демократичний устрій і права людини, то вони здебільшого носять суто формальний характер. Причому спостерігається чітка закономірність: чим бідніше країна, тим менше в ній демократії і реальних прав і свобод громадян.
В юридичній теорії концепцію правової держави було піддано гострій критиці як з ліва, так і з права, з боку представників таких течій юридичної думки, як натуралісти (прихильники теорії природного права), марксисти, реалісти і постмодерністи.

Насамперед, слід зауважити, що за своєю суттю концепція правової держави є лише позитивістською; а юридичний позитивізм, у свою чергу, базується на таких постулатах : 1) право – продукт держави; 2) джерелом права є винятково правові норми, що містяться в офіційних юридичних текстах; 3) норму права можна змінити чи скасувати лише за допомогою іншої норми права, а не за допомогою посилання на мораль чи будь-які інші позаправові явища; 4) обов’язок дотримання права має абсолютний характер і акти громадянської непокори є неприпустимими.

Фактично позитивістська концепція правової держави (яка, на наше переконання, єдино можлива і логічна концепція правової держави) означає на практиці, що право належить тому, хто контролює державну владу. Кінцевим підсумком юридичного позитивізму є перетворення права і концепції правової держави на інструмент панування тих людей, котрі знаходяться при владі, і які досягли цієї влади шляхом використання політичної і економічної сили, а також маніпуляцію свідомістю населення. Щодо цього право є не більше ніж маскуванням панування сили.

На відміну від позитивізму, природне право передбачає, що дотримання права не є ані абсолютним, ані безумовним: якщо якась норма права є кричущим порушенням справедливості і моралі, тоді її можна не дотримуватися, а несправедливій владі можна чинити опір.
Таким чином, природно-правова теорія права протиставляє абстрактним, загальним нормам правової держави конкретну справедливість. Загалом природне право є антропоцентричним, а не нормоцентричним.

Як відомо, революції минулого завжди вели боротьбу під гаслом природно-правового ідеалу, тоді як контрреволюційні сили завжди обстоювали тезу про необхідність збереження позитивного правопорядку. У цьому сенсі і помаранчева революція не була винятком. Вона стала саме революцією (тобто за своєю суттю запереченням існуючого правопорядку), оскільки знайти справедливий вихід у рамках існуючого права було неможливо. Більше того, на наш погляд, позитивне право та ідея правової держави на той історичний момент явно працювала на користь режиму Кучми-Януковича.

З погляду марксистської методології права концепція правової держави теж не витримує критики. Нагадаймо, що марксизм як теорія історичного матеріалізму виступає проти «юридичного фетишизму», в основі якого лежать три основні постулати: «1) правопорядок є необхідним для соціального порядку (тобто без права в суспільстві не може бути порядку); 2) право являє собою унікальний феномен, який треба розглядати ізольовано від інших феноменів соціальної дійсності; 3) політична влада повинна здійснюватися згідно з попередньо визначеними нормами права (концепція правової держави)».

Водночас, для самого Маркса право мало подвійний характер: з одного боку, воно є джерелом соціального пригнічення і відчуження, оскільки за допомогою верховенства права закріплюється верховенство капіталу, але з іншого боку, право може також бути потенційним джерелом свободи і більш широкої участі мас в управлінні державою.

Чітку характеристику правовій державі дав талановитий російський вчений-марксист Є.Б. Пашуканіс. На його думку, «правова держава – це міраж, але міраж дуже зручний для буржуазії, оскільки він заміняє релігійну ідеологію, що вивітрилася, він заслоняє від мас факт панування буржуазії. Ідеологія правової держави зручніше релігійної ще й тому, що вона, не віддзеркалюючи повністю об’єктивної дійсності, все таки спирається на неї. Влада, як «загальна воля», як «влада права» тією мірою реалізується в буржуазному суспільстві, якою останнє являє собою ринок».

Як відомо, марксистська теорія права розглядає право як ідеологічне явище, розуміючи при цьому ідеологію як «фальшиву свідомість» суспільства. Розвиваючи цю тезу класичного марксизму італійський нео-марксист Антоніо Грамші підкреслював, що пануючий клас для підтримання свого панування постійно підтримує ілюзію загальної значимості, справедливості і розумності своєї моделі життя, свого образу мислення. Так, ідеологія сучасної буржуазії намагається представити цінності ліберальної ідеології, включно з доктриною правової держави, як загальнолюдські. У цьому зв’язку Грамші сформулював теорію «гегемонії» як морального, інтелектуального і політичного панування суспільством, сутність якої полягає в тому, що свідомість панівного експлуататорського класу, його світогляд, його ідеали сприймаються суспільством як справедливі, істинні, як загальний здоровий глузд. У цьому контексті концепція правової держави є як раз елементом гегемонії, за допомогою якого панівний клас намагається увіковічити status quo і духовно поневолити трудящі класи.

Аналогічного погляду на право як ідеологічне явище дотримувався і Георг Лукач, на думку якого, вплив ідеології допомагає досягти такого стану, коли більшість членів даного суспільства виконують правові приписи – принаймні зовні – «добровільно», а насилля застосовується лише до незначної меншості.
Цікаво зауважити, що в сучасних умовах серед українських правознавців найбільш завзятими прихильниками концепції правової держави стали вчорашні члени КПРС, які майже миттєво перетворилися на лібералів і націоналістів. Очевидно конформістська суть цих людей залишилась незмінною: ідеологічне обслуговування будь-якого режиму, що знаходиться при владі. Складається враження, що самим фактом свого існування вони підтверджують обґрунтованість марксистського аналізу ідеології.

Теоретикам юридичного реалізму слід віддати належне за те, що вони довели міфічний характер однієї з центральних догм концепції правової держави, згідно з якою у ліберальній державі суддя є лише безстороннім слугою права, тобто він застосовує право об’єктивно, логічно послідовно і в однаковий спосіб. Із цієї догми випливало, що аналогічні справи з аналогічними фактичними обставинами повинні вирішуватися аналогічним чином. Однак насправді, як помітили реалісти, навіть в ідентичних ситуаціях в процесі застосування тієї самої норми права судді виносили різні рішення. Як виявилося, зрештою, зміст конкретного судового рішення залежить не стільки від права, скільки від тих людей, які його застосовують. Такий висновок реалістів явно суперечив концепції верховенства права.

Вагомий внесок у «деконструкцію» теорії правової держави внесла постмодерністська філософія права. Як наголошував французький філософ Мішель Фуко, риторика «правової держави» і «прав людини» є нічим іншим, як новими рафінованими формами репресії, позаяк людина виступає тут як щось описане і жорстко задане в нормативному правовому просторі, і тим самим відносини людини до світу, до інших і до себе повністю віддаються на відкуп владі.

Теоретики правового критицизму (Critical Legal Studies), в основу методології яких лягли здобутки напрямів неомарксизму, правового реалізму і постмодернізму, також піддали нищівній критиці концепцію правової держави. На їхнє переконання, ця концепція є нереальною з огляду на факт принципової невизначеності права (uncertainty of law), оскільки лінгвістична невизначеність права дозволяє маніпуляцію. Справа у тому, що право лише удає із себе об’єктивну і визначену систему, в рамках якої можна майже завжди знайти відповідь на будь-яке питання соціального життя. Насправді, як вважають критицисти, право і його мова лише приховують, маскують відносини сили. Право, врешті-решт, завжди є політикою.

Привертає до себе увагу, що противників концепції верховенства права можна знайти навіть серед ліберальних течій юриспруденції. Так, наприклад, ліберальна за своєю суттю теорія «право і економіка» (Law and Economy), яка базується на філософському прагматизмі, на перший план висуває не необхідність суворого дотримання права, а критерій максимізації суспільного добробуту (maximization of wealth). Фактично її адепти (наприклад, американський суддя Ричард Познер) замість панування права підтримують принцип економічної доцільності.

Як бачимо, концепція правової держави ані з теоретичного, ані з практичного погляду не є абсолютною і безапеляційною істиною, якою її намагаються представити доморощені юристи-ліберали.

Таким чином, можна сказати, що концепція правової держави є, насамперед, ідеологічною конструкцією лібералізму, яка не віддзеркалює соціально-політичні реалії сьогодення. Як слушно наголошує у цьому зв’язку історик Майкл Зінн, «…сучасна ера, яка начебто заміняє свавільне панування людей (rule of men) об’єктивним, безстороннім пануванням права, не призвела до суттєвих змін щодо фактів нерівного добробуту і нерівної влади. Те, що робилося раніше – експлуатація чоловіків і жінок, направлення молодих людей на війну, ув’язнення тих, хто викликає неспокій – продовжує робитися, за винятком того, що це більше не виглядає як свавільні дії феодального лорда чи короля; зараз це підтримується авторитетом нейтрального, анонімного права. Дійсно, в силу цієї анонімності стає можливим робити людям набагато більше несправедливостей під прикриттям сильнішої санкції легітимності». Як ідеологія лібералізму (неолібералізму), так і концепція правової держави переживають гостру кризу. Лібералізм з його акцентом на індивідуалізмі, егоїзмі і соціал-дарвінізмі неминуче призведе до занепаду і дезінтеграції суспільства.

На сучасному етапі концепція правової держави стала інструментом у руках української буржуазії (особливо її кримінально-олігархічної складової), за допомогою якого ця буржуазія намагається закріпити свою перемогу у класовій боротьбі з трудящими і легалізувати свій статус як господаря розкраденого державного майна. Водночас, говорячи про ідею правової держави в контексті українського досвіду, слід звернути увагу іще на антропологічний аспект. Справа в тому, що для українського суспільства (як суспільства переважно традиційного) більшу значимість мають не стільки право, скільки інші соціальні регулятори (мораль, соціальні зв’язки тощо).

Конструкція правової держави не є чимось безальтернативним. Навпаки, перед наукою права стоїть нагальне завдання критики цієї концепції і пошук більш адекватних альтернатив з урахуванням минулого досвіду. Як вважає Р.Ієрінг, право за своїм змістом є боротьбою, а боротьба, як відомо, ведеться людьми.

При цьому слід враховувати, що в суспільстві правлять не абстрактні норми права, а конкретні люди, яким буває вигідно приховувати своє панування за ширмою права і доктрини правової держави. Ми переконані в тому, що право, як і саму історію, роблять люди, які не повинні сприймати право як певний фетиш, і які можуть скористатися правом як робочим інструментом розбудови більш справедливого і демократичного суспільства.

Аналіз еволюції теоретичної спадщини класиків європейської політичної та філософської думки упродовж ХУІІ-ХУІІІ століть дає можливість сказати, що як громадянське суспільство, так і правова держава стають можливими лише тоді, коли право і договір стають мірилом та визначальним чинником суспільно-політичних відносин. Специфічним критерієм соціального стану, коли держава стає правовою, а суспільство - громадянським, є якість економічних та політичних відносин, а саме: обидві сфери цих суспільних відносин опосередковані правовідносинами, в основі яких знаходиться ринок і право приватної власності громадян, що руйнує старі станові бар'єри і межі. Відтак перші, тобто економіко-правові відносини детерміновані відносинами власності, другі − політичні відносини − відносинами влади, яка не успадковується, а обирається.

Реальне втілення взаємодії принципів правової держави і громадянського суспільства простежується на прикладі різних форм організації влади, а саме: демократичної, правової та соціальної держави. Якщо демократична держава - це такий режим правління, що репрезентує інтереси політичної більшості шляхом виборчого права, то правова держава конкретизує це положення, оскільки передбачає ще й гарантії захисту прав меншості від диктату більшості, а також те, що форма демократичного волевиявлення не буде перетворена у "машину для голосування і референдумів", що може, як показує історичний досвід, призвести до бонапартизму .

Визнання права за політичною меншістю є виявом самообмеження влади, яка відрізняє правову демократію від інших її видів, зокрема, таких її форм, як „обмежена” або „керована” демократія, що є сурогатами дійсної демократичної форми правління.

Саме наявність інститутів громадянського суспільства диференціює відмінність, наприклад, античної полісної демократії, яка ще не знала розвинених форм громадянського суспільства; уявно-конституційної або модельної демократії, зафіксованій у більшості сучасних конституцій пост-тоталітарних країн від демократій сучасного західного типу, опертих насамперед на інститути громадянського суспільства.

Перехідний тип суспільства, що модернізується, крім власне демократії з її правовим режимом регулювання, потребує від держави провадження сильної соціальної політики. Внаслідок чого у країнах з перехідним режимом значною популярністю користується ідеологія соціал-демократії. Остання обстоює поряд з ринковим лібералізмом, що контролюється регулюючим впливом держави, політику соціального захисту незахищених прошарків та верств суспільства.

Соціально-демократичний тип держави означає перехідний тип держави, коли суспільство ще недостатньо емансипувалося від патерналістських ідей, а його громадянські засади недостатньо тривкі і потребують допомоги. З точки зору перспективи політичного розвитку соціальні функції держави повинні скорочуватися, а натомість зміцнюватися потенціал суспільної самоорганізації, тобто початки громадянства, що відкриває перспективи зміцнення ідей ліберальної демократії. Але така модель чи сценарій розвитку скоріше носить нормативний характер, тоді як для конкретних умов та реалій українського соціуму більш прийнятним і адаптованим є варіант сильної соціальної політики, що передбачає зміцнення і поступове нарощування громадянських засад суспільного розвитку .

Звичайно вершиною суспільної еволюції людства є соціальна держава, яка грунтується на засадах розвиненої демократії, громадянських прав і свобод, на засадах права як такого. Роль права у соціальній державі не знижується, а навпаки підвищується, оскільки лише закріплені у вигляді правового закону функції держави роблять їх не декларативними, а нормативними, порушення яких тягне судовий розгляд, вирок та покарання .

Процес становлення як правової, так і соціальної держави можливий лише шляхом зміцнення економічних та соціальних засад самоорганізації громадян-власників. Досвід показує, що це нелінійний процес, сполучений з конфліктами та протистоянням різних груп інтересів соціальних і політичних суб'єктів. Вивчення цього процесу потребує окремих досліджень, яких на сьогодні ще бракує. Більшість науковців обмежується лише констатацією факту корелятивного зв'язку між правовою державою і громадянським суспільством, або ж виокремленням останнього в окрему царину дослідницького поля .

Таким чином, аналіз проблематики взаємодії інститутів правової держави і громадянського суспільства можна зробити такі висновки:

- громадянське суспільство як певний рівень соціального розвитку цивілізації взаємодіє із державою не взагалі, а з її конкретним типом, яка створена на засадах демократії і права.

- -громадянське суспільство, окремо від державознавчого контексту, виступає сферою різноспрямованих інтересів і протиріч, де панує жорстка конкуренція за лідерство і пріоритети, але наявність правових норм і державних інституцій регламентують стихійні процеси громадянського розвитку.

- попри те, що громадянське суспільство є сферою саморегуляції та автономних інтересів, воно певною мірою виступає залежненим від держави. Ця залежність не адміністративного характеру, а обумовлена стадією розвитку самої держави, характером її політики. Вона є майже повною за умов тоталітарно-авторитарних режимів правління, коли по суті зникає саме поняття громадянського суспільства, істотно залежне за умов соціального типу держави і по суті автономне за умов ліберального типу держави.

Екстраполюючи ці теоретичні положення на вітчизняний грунт, доходимо висновку, що сучасна українська державність, будучи державністю і суспільством перехідного типу, потребує сильної соціальної політики, а це зумовлює значний ступінь залежності суспільства від держави. Останнє має своїм негативним наслідком такі прояви суспільно-політичного та громадського життя як пасивність профспілкового руху, лояльність більшості або радикалізм та екстремізм меншості громадсько-політичних об'єднань, сервілізм у політиці лідерів загальнонаціонального масштабу та політичних еліт в цілому перед владою. Вирішення цієї проблеми на наш погляд слід шукати у напрямку переорієнтації зусиль як владних, так і громадсько-політичних еліт , а саме: замість постійної боротьби за владу слід боротися за оздоровлення економіки, її унезалежнання від держави, адже тоді влада перестане бути об'єктом постійної експлуатації суспільної енергії, а її питома вага і частка дістанеться самому суспільству.


РОЗДІЛ 2
ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ ТА ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА


2.1. Загальні засади взаємодії правової держави та громадянського суспільства

Громадянське суспільство не можна представити як щось таке, що існує та функціонує незалежно від держави. Світосприйняття та свідомість громадян у значній мірі залежать від їх відносин з державою, від того, який вплив мають вони на розвиток своєї країни. Події у нашій державі свідчать, як складно формувати демократичне мислення, світобачення, звикати до іншої ідеології, сприймати поняття, які мають відношення до становлення справжньої правової держави, коли протягом десятиріч тоталітарний режим викоренював усі зародки свободної думки.

Формування та розвиток громадянського суспільства та політичних інститутів відбувалися одночасно та у тісному зв"язку, при цьому відокремлювання тих чи інших інститутів супроводжувалося розмежуванням громадянського суспільства та політики як самостійних частин супільства. Про нерозривний зв"язок громадянського суспільства та правової держави говорить існування ряду інститутів, які можна віднести як до політичної сфери, так і до громадянського суспільства.

Система цих органів та інстітутів, які гарантують й охороняють нормальне функціонування громадянського суспільства, - це і є правова держава. Така держава грунтується на принципах верховенства права, дотримання закону, поважання особистості й недоторканості її прав, свобод та законних інтересів. Це держава, в якій панує закон, єдиний для влад усіх рівнів, партій та громадських організацій, посадових осіб й окремих громадян .

Існування людей у такій державі грунтується не на простій опіці з боку держави, а на захищеності законом, коли не держава нав"язує громадянину права та обов"язки, а громадянин дотримується встановлених державою правил через те, що вони відповідають його особистим інтересам.
До недавнього часу вчені намагалися представити правову державу лише як взаємодію права і держави. Через це правовою вважалася будь-яка держава, тому що не існує держави без права, без правової системи і навіть тією чи іншою мірою без самообмеження правом. Нічого не міняє в цій ситуації проголошення основною ознакою правової держави верховенства закону . Таке верховенство можливе і в тоталітарній державі. В цьому випадку воно повернене проти народу, який перетворюється в сукупність безправних підданих. Певною мірою демократія залежить від кваліфікації та компетентності управлінців. Дійсно наукове розуміння правової держави було представлене марксизмом-ленінізмом, який стверджував, що треба йти не від закону і навіть не від права взагалі, а від матеріальних умов життя суспільства та його класової структури .

Як історичне явище правова держава розвивається та змінюється з розвитком суспільства та зміні соціально-економічної формації. Ще при первинно- общинному устрої, де були відсутніми класи, існувала своєрідна неполітична демократія, тобто правова держава, що втілювалася у формах родового та племінного самоврядування ( зібрання усіх дорослих членів роду або племені, ради найстаріших тощо) .

З появою економічної нерівності, приватної власності та експлуатації , тобто з появою держави, виникла політична демократія. Її розвиток у класовому суспільстві пов"язан з державою як із заснуванням політичної влади.Отож, політична теорія правової держави бере початок з античності. Давньогрецький філософ Платон писав, що державність можлива там, де панують справедливі закони, "де закон володар над правителями, а вони його раби".

Починаючи з нового часу вона була суттєво доповнена завдяки безпосередньому зверненню до ідеї прав людини. Історична обмеженість правової держави не зменшує її прогресивного характеру для визначених умов. Таким чином, капіталістична правова держава, що виникла як політичне вираження економічної системи капіталізму, була прогресивним явищем порівняно з феодальним політичним устроєм, оскільки вона створила більш широкі можливості для розвитку руху й організації експлуатованих класів.

Передові мислителі Епохи Відродження сформулювали принцип розподілу єдиної всеохоплюючої державної влади на три види: законодавчу, виконавчу, судову. Кожна з них повинна бути, по-перше, відносно самостійною, по- друге, врівноважувати інші. Принцип розподілу влади послужив заділом для теорії правової держави. Так, Кант (а саме з його ім"ям пов`язують цю теорію) вважав, що держава забезпечує торжество права, вимогам якого сама підпорядковується. Громадянський правовий статус, на думку Канта, грунтується на таких безумовних принципах: свобода кожного члена суспільства як людини; рівність його з кожним іншим як підданого; самостійність кожного члена суспільства як громадянина.

Згідно з вченням Фіхте, між державою та індивідом укладається своєрідний договір, за яким індивід погоджується на певне обмеження своєї свободи і зобов`язується підпорядкуватися загальним настановам держави, а держава відповідно гарантує безпеку індивідові та його власності. Держава як надсила, що переважає силу кожного окремого індивіда, може і повинна здійснювати примус стосовно будь-якого члена суспільства, якщо він порушив узяті на себе зобов`язання. Але, підкреслював Фіхте, цей примус повинен бути правомірним, тобто влада повинна діяти лише відповідно до цивільних і кримінальних законів.

Сучасною версією ідеології правової держави є неоліберальна концепція політики, протиставлення держави й суспільства, розуміння уряду як надпартійної, нейтральної регулюючої сили,сповідування реагуючого стилю політики.

Процес формування правової держави характерізується певною ознакою - рухом людства до свободи, усвідомленим намаганням обмежити державу, змусити її поважати закони та захищати честь і гідність людини як найвищу цінність . У правовій державі має бути офіційно визнаним принцип підлеглості меншості більшості а також рівноправ"я усіх громадян; політичні права, які було вказано в законодавстві. Загальна Декларація прав людини 1948р. проголосила, що кожен громадянин повинен наділятися всіма правами і свободами. Їх здійснення обмежується тільки законом з метою забезпечення прав і свобод інших громадян.

Похідними від головних признаків правової держави є вибірність головних органів держави та посадових осіб, їх відповідальність перед виборцями; підконтрольність та відповідальність органів ( та службовців) держави, що формуються шляхом назначення , перед вибірнини закладами; гласність у діяльності держави тощо. Розрізняються інститути представницької (прийняття основних рішень повноважними вибірними закладами) та безпосередньої демократії (прийняття основних рішень безпосередньо громадянами, наприклад, шляхом референдуму).

Дізнатися, яким чином людина стає громадянином правової держави, як громадянське суспільство може врівноважувати державну владу, що має в своєму розпорядженні не тільки управлінський апарат, а й озброєні сили, на чому грунтується автономія громадянського суспільства і автономія людини- громадянина ми можемо розглядаючи сферу відносин власності .

Як інститут, що фіксується в численних структурах - системах соціальних груп, позицій, статусів,ролей і владних утворень, власність є підвалиною громадянських відносин. Важливе значення має створення умов для реальної економічної свободи через розвиток різноманітних форм власності, в тому числі права людини на державну власність. Існування приватної власності на засоби виробництва не є перешкодою процесові соціалізації суспільства, а навпаки, сприяє йому .

Приватна форма організації виробництва може поєднуватися з соціально ефективним перерозподілом створених благ (наприклад, через систему оподаткуваня), за рахунок чого досягається висока якість соціальних гарантій і рівень життя всіх членів суспільства. В умовах державного монополізму в економіці, що супроводжується нерозвиненістю демократичних інститутів, держава може відігравати роль сукупного експлуататора - гіршого, ніж капіталіст. Навіть в умовах трудової приватної власності, за яких суб"єкт праці і суб"єкт власності здебільшого збігаються, трудівник - власник може бути об"єктом експлуатації через сферу обігу.

Відносини експлуатації можливі при будь-якій формі власності, А намагання пов"язати феномен присвоєння чужої праці лише з приватною власністю має не науковий, а ідеологічний характер. Тому в основі сучасної оцінки феномена приватної власності повинно лежати насамперед розуміння об"єктивної необхідності її існування на сучасному етапі розвитку цивілізації, а також уявлення про принципову можливість пом"якшення супроводжуючих її негативних соціальних явищ, що вимагає значної і тривалої роботи всього суспільства.

Приватна власність, отже, є важливим параметром економічної свободи, без якої неможливе громадянське суспільство. Якщо людина володіє власністю , що надійно захищена законом, то тоді вона достойно і впевнено може протистояти владі будь-якого рангу. При цьому громадянське суспільство виступає як таке, де головною дійовою особою є людина-власник. Це демократичне суспільство тих, хто володіє засобами виробництва, грошовим капіталом, акціями, необхідною людям інформацією, інтелектом, що генерує ідеї, просто робочою силою. Учасники такого відокремленого від державної влади суспільства самостійні, незалежні один від одного. Приватна власність виступає як стимул творчої діяльності людини. Не можна сьогодні не помічати, що вона породила небачений до цього інтерес людей до розвитку виробництва. Щодо такого наслідку приватної власності, як класова боротьба, то за певних умов вона була рушійною силою історичного прогресу, бо сприяла створенню соціально-політичних умов формування структур громадянського суспільства, автономних щодо держави.

Теорія правової держави у марксистській літературі була офіційно засуджена як буржуазна й опортуністична. Безумовний пріоритет класових інтересів перед правами та свободами громадян, а також перед інтересами всього суспільства призводив до того, що на перший план висувалися не неповторність кожної особистості, а заклик до принесення у жертву сучасного покоління заради майбутніх .Стверджувалося, що "якщо людина претендує на звання марксиста і говорить серйозно про правову державу, а тим більше застосовує поняття поняття "правова" до радянської держави, то це означає, що вона відходить від марксистсько-ленінського вчення про державу".Вважалося, що "світле майбутне" прийде лише після знищення класової нерівності, поділу між громадянським суспільством і державою та досягнення залежності між особистим та колективним існуванням. Стверджувалося, більше того, що комуністи не приймають взагалі поняття "правова держава".Теоретики марксизму і практики побудови радянського суспільства не ставили питання про можливий наступний зв"язок між соціалістичною і попередньою капіталістичною державою. У життя було втілене сталінське розуміння держави, згідно з яким професійне управління- управління через держапарат поєднувалося з так званим у ті часи суспільним управлінням,"самодіяльністю" трудящих та трудових колективів, при якому насправді жоден трудящий не мав ніякого впливу на діяльність правлячої верхівки. Це призводило до повної відсутності гарантованості та повної політичної свободи, невідповідності прав та обов"язків громадян, нереальності принципу підлеглості меншості більшості. Громадські організації, такі, як кооперація, професійні, молодіжні, творчі спілки, які за інших умов могли б стати основою розвитку громадянського суспільства й правової держави, були позбавлені самостійності, увійшли до офіційних структур як важелі чи "приводні ремені". А людина, індивід, вмонтувалася у цій структурі як "гвинтик". Статус громадянина з визначеним у Конституції обсягом прав мало що означав у реальному житті. Індивідуальне начало було повністю розчинене у колективному - чи то в громадянському суспільстві, чи то в державі. Насильство над людиною стало суттю державної політики. Держава утвердила принцип:" Заборонено все, крім дозволеного". Право держави перетворилося в команди і накази.Не випадково самі способи (методи) управління дістали назву адміністративно-командних. Обіцянки перевести "кількість" в "якість" так і не було виповнено.
У роки непу було закладено початки громадянського суспільства з багатоукладною економікою, ідеями компромісу та національної згоди. М.Бухарін писав, що радянське суспільство є формою самоуправління мас. Ні партія, ні профспілки , ні влада не можуть безпосередньо обійняти неможливе. Крім надійного керівництва центра потрібна децентралі-зована ініціатива . Між основними організаціями і робітничою масою повинні виникнути сотні і тисячі маленьких і великих добровільних товариств, гуртків, об"єднань, які були б зв"язком з масами. А насправді розвиток держави означав підготовку необхідних умов для її повного відмирання з переходом до комуністичного суспільства.

Реформування колишнього радянського суспільства та інтеграційні процеси на міжнародній арені зробили об"єктивно необхідним формування правової держави в Україні .

У словосполученні "правова держава" на першому місці стоїть право, на другому- держава. Це означає верховенство права в суспільстві. Основоположним началом права є принцип загальної рівності, тобто загальної і рівної для всіх міри свободи: для держави та її органів, для окремої особи і колективів, для всіх громадян країни. Така формальна рівність є властивістю права, виражає таку його специфіку, як справедливість. Право у суспільному житті виступає насамперед у формі законів та інших нормативних актів. Тому громадяни й організації можуть бути юридично рівними і вільними тільки як учасники конкретних правовідносин, тобто таких відносин, які врегульовані законом, нормативними актами.

Отже, верховенство права (закону) у суспільстві - основний принцип правової держави. Він зумовлює й інші його принципи, зокрема підпорядкування законові самої держави та її органів, посадових осіб, інших організацій, громадян,а також утвердження економічної свободи людини. Повинна дотримуватись незалежність правової системи, наявність багатопартійності, легальна діяльність не лише урядових, а й опозиційних партій, об"єднань і рухів. Влада повинна розподілятися на три гілки - виконавчу, законодавчу та судову, які будуть стримувати й урівноважувати одна одну. Повинно дотримуватись суспільно-політичне представництво громадян на усііх рівнях державного управління, здійснювати волю народу, усезагальне, рівне й пряме виборче право. Політичні діячі не можуть користуватися прерогативами, які не надані їм законом. Правова держава характеризується якістю власне закону. Він повинен бути справедливим, гуманним, закріплювати невід"ємні природні права кожної людини: право на життя, на свободу, на особисту недоторканість. Але свобода не є абсолютною. Вона допускає обмеження, тобто має певну міру. Ця міра повинна бути рівною для всіх. На основі громадянського суспільства повинна виховуватись правосвідомість, інакше громадянське суспільство не зможе підпорядкувати своїй волі дкржавний апарат.

Охарактеризувати правову можна як таку державу, в якій визнається пріоритет прав людини перед правами будь-якої спільноти, прав народу перед правами держави, де визначальним пунктом громадського регулювання є інтереси особистості, ці інтереси та гідність людей поважаються як беззаперечні цінності, коли авторитет сили чи майна витісняються авторитетом людяності, освіченості, компетентності (що не можна сказати про неправову державу, де такими цінностями вважаються ідеологічні настанови, політична доцільність або економічна вигода) .
Сутність правової держави полягає ще й у дотриманні закону тими, хто перебуває при владі, у взаємній відповідальності держави та громадян один перед одним. Це означає, по-перше, визнання громадянами авторитету права, закону, законослухняність, згоду й готовність людей жити і чинити так, щоб не уражати інтереси інших.

По-друге, демократизм суспільного управління у правовій державі значною мірою залежить від компетентності й кваліфікації державних управлінців. Демократична правова держава - це ще й освічена, кваліфікована керівна верства населення, корпус управлінців, які дотримуються субординації з чітким розподілом повноважень, які виконуються не тільки завдяки постановам, а й через силові структури верховних органів. Правова держава повинна у рівній мірі відображати інтереси й потреби всіх шарів населення, вона має бути нейтральною у протистоянні й змаганні суспільно-політичних позицій, повинна забезпечувати дотримання закону тими, хто перебуває при владі.

Демократія - не тільки участь у виборах і референдумах, а ще й добровільне дотримання народом вимог та настанов існуючої влади. Правова держава забезпечує також і активну участь громадян у розв"язанні суспільних проблем.
Отож , можна назвати важливі ознаки правової держави :

- дотримання вимог та норм конституції й законів держави всіма громадянами в усіх сферах життя суспільства;

- дотримання вимог та норм конституції й законів держави у діяльності всіх громадських і політичних організацій, не виключаючи й правлячу партію;

- дотримування вимог та норм конституції й законів держави при формуванні органів влади, у боротьбі за владу, у політичній взаємодії;

- легальна діяльність не лише правлячих, а й опозиційних партій, об"єднань, рухів, багатопартійність;

- поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, судову;

- визначальна роль суду у розв"язанні всіх спірних питань;

- підконтрольність суду всіх без виключення громадян та інституцій, право кожного оскаржити в судовому порядку неправомірні дії посадових осіб та державних органів;

- незалежність судової влади від пануючих політичних сил та органів державного управління;

- визнання і здійснення на практиці принципів конституціоналізму й законності, верховенства права, конституційний нагляд за дотриманням законності;
- рівноправ"я громадян та рівні вимоги для всіх;

- доступність суспільно важливої інформації, незалежність засобів масової інформації;

- розв"язання питань та прийняття загальних рішень за ознакою більшості з неодмінним урахуванням і поважанням прав меншості.

Принципи демократії та основні права та свободи громадян, які вказано у конституції, не належать відміні у звичайному порядку, як інші правові норми. Для внеску поправок, змін в конституції передбачено спеціальні процедури, більш складні, ніж при проходженні звичайного законопроекту. Наприклад, во Франції зміни в конституції має право вносити тільки Національний конгрес- спільне зібрання палати депутатів та Сенату. Якщо ж треба прийняти новий текст Конституції, то він неодмінно виноситься на усенародний референдум та вважається прийнятим у випадку його підтримки більш ніж половиною громадян, що мають право голосу.

Громадянське суспільство є продуктом історичного процесу. Теорія і практика громадянського суспільства почали розвиватися з XVI ст. На сьогодні відповідна теорія дає загальне уявлення про це суспільство, його основні ознаки та інститути. При цьому немає потреби розробляти якусь особливу українську теорію громадянського суспільства, але, спираючись на світовий досвід, треба формувати вітчизняні інститути громадянського суспільства. Йдеться не про механічне привнесення на наш грунт тих чи інших інститутів громадянського суспільства, які мають достатній ступінь зрілості, а про іх еволюційне запровадження з урахуванням внутрішніх особливостей і можливостей, а також фактора часу. За будь-яких умов, намір побудувати громадянське суспільство має грунтуватися на головному відправнику – принципі пріоритету прав і свобод людини і громадянина, причому пріоритету як перед суспільними, так і перед державними інтересами.

Про громадянське суспільство можна лише у зв'язку з появою громадянина як самостійного, свідомого члена суспільства, котрий наділений певним комплексом прав і свобод, і водночас відповідального перед суспільством за свої дії. Громадянське суспільство є ширшим і змістовнішим поняттям, ніж поняття держави, воно характеризується більш різноманітною сукупністю ознак. Громадянське суспільство – це соціальний фундамент держави і одночасно соціальне середовище, в якому функціонує держава.

В літературі можна виділити два загальних підходи до характеристики громадянського суспільства в контексті явища держави. Перший виходить з того, що громадянське суспільство є певним станом соціуму. За цим підходом громадянське суспільство – це продукт розвитку держави, в якій політично забезпечені і юридично закріплені основні права і свободи індивіда. Таке трактування громадянського суспільства зводить його до ідеї правової держави, а саме громадянське суспільство розглядається як феномен буржуазної цивілізації .

Другий підхід вбачає громадянське суспільство як особливу позадержавну сферу, систему незалежних від держави відносин та інститутів. У межах цього підходу існують дві точки зору на поєднання “політичного” і “соціального” в системі інститутів громадянського суспільства. Одна визначає громадянське суспільство таким, інституційною основою якого є соціальні групи, організації і рухи “неполітичного характеру”. Інша точка зору, що існує в межах зазначеного підходу, визначає громадянське суспільство як “політичний феномен”, виходячи з того, що у громадянському суспільстві присутній не тільки соціально-економічний, але й політичний вимір. Згідно з таким підходом, інституційна структура громадянського суспільства включає не тільки соціальні рухи й інші непартійні громадські організації, а й політичні партії. Саме остання точка зору більш точно відображає реальну суспільно-політичну картину.

Сучасна теорія правової держави зводиться насамперед до того, що держава породжена правом, пов'язана правом і обмежує себе ним. Задача держави – охороняти правопорядок, встановлений правом, права і свободи людини і громадянина. Німецький юрист ХІХ ст. Г.Еллінек стверджував, що право є наслідком і вираженням самообмеження держави. Головним критерієм правової держави, основою її змісту та принципів він вважав визнання публічних прав громадян .

Принципи правової держави грунтовно проаналізовані в юридичній літературі, хоча різні автори визначають їх “номенклатуру” по-різному. Вони полягають насамперед в наступному: зв'язаність виконавчої влади правовими законами; обмеження можливостей виконавчої влади в контексті розсуду і просторової діяльності; негативне ставлення в цілому до зворотної сили закону; рівність всіх перед законом; судовий захист фізичних і юридичних осіб, права яких в тій або іншій мірі ущемлені; демократизм адміністративного процесу, його чітка оформленість; широкі судові і досудові процесуальні права індивіда; гуманність кримінального права; конституційно закріплена відповідальність держави за дії своїх органів; обов'язок держави відшкодовувати збитки фізичній і юридичній особі, якщо вона заподіяла такі збитки своїми неправомірними діями; наявність інституту конституційної скарги, тобто права індивіда звертатися до органу конституційної юрисдикції; ефективно організований інститут омбудсмана.

Поняття правової держави нерідко вживається в самому широкому значенні. Воно не обмежується власне державою, а поширюється на все суспільство, на весь спектр суспільних відносин. Правову державу також визначають як правову форму організації і діяльності публічної влади, її взаємовідносин з індивідами як суб'єктами права, “носіями” прав і свобод людини і громадянина . Прийняті й інші визначення правової держави.

У французcькій юридичній науці поняття правової держави ототожнюється насамперед з принципом законності як обов'язком дотримуватись закону. В англомовній літературі відповідне поняття вважається синонімом поняття верховенства права, причому останнє значною мірою трансформувалось за змістом. Автором політико-правової формули "Rule of Law" (верховенство права, або, як раніше перекладали, панування права) треба вважати британського юриста-теоретика межі ХІХ-ХХ ст. А. Дайсі. Що ж стосується сучасного трактування ідеї верховенства права в англомовній літературі, то воно грунтується на двох підходах, які можна визначити як політико-правовий і процесуальний. У більшості випадків ці підходи в тій чи іншій формі сполучаються.

Прибічники політико-правового підходу ототожнюють верховенство права з поняттям свободи, демократії, законності і правопорядку. Вони нерідко використовують свої концепції для характеристики політичної системи суспільства, і серед них домінують представники політичної науки. Формулювання верховенства права, які ними пропонуються, мають звичайно загальний характер, через що важко визначати юридичний зміст таких формулювань, встановити критерії формалізації відповідних теоретичних положень у позитивному праві. Іноді політико-правовий підхід використовується для обгрунтування відносно конкретних визначень верховенства права. Такі визначення пов'язуються з формальними характеристиками права, із загальними вимогами щодо його змісту.

З політико-правовим підходом пов'язаний процесуальний підхід до трактування верховенства права. Його прибічники розглядають верховенство права як певний обсяг прав індивіда, їх процесуальних гарантій і принципів здійснення правосуддя. При цьому ідея верховенства права формулюється і подається адекватно змісту основних міжнародних актів з прав людини, насамперед Загальної декларації прав людини 1948р. і Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950р.

Сучасні українські дослідники визначають правову державу як державу, у житті якої панують закони, що закріплюють основні права людини, виражають волю більшості або всього населення країни (наголошуючи при цьому на основних загальнолюдських цінностях та ідеалах), як державу, в якій встановлена відповідальність не тільки особи, а й самої держави, де громадянам притаманний високий рівень правової культури. Урегулювання відносин між індивідом і правовою державою здійснюється, на їх думку, за принципом “особі дозволено чинити все, що прямо не заборонено законом”.

Влада має духовну (семантичну) природу, онтологічно відтворену у смислах. Сутність влади подається як вираження самоупорядкування внутрішнього змісту, що виявляє себе в єдності всіх багатоманітних і суперечливих форм його буття або як відносини командування та підкорення. Зміст влади подано як систему узгоджених комунікацій, що розкривається як сукупність процесів упорядкування взаємодії людей, які відбуваються шляхом локалізації у просторі та циклізації у часі. Крім того, слід вказати на існування специфічної цілераціональної діяльності людей з упорядкування взаємовідносин між ними – саморегуляції, яка має дві складові: перша пов'язана зі словом “само” - відбувається за законами синергетики і людині не підкоряється; друга – пов'язана з “регуляцією” і тому може цілераціонально відтворюватися державними службовцями. Виділено чотири атрибутивні риси влади, а саме: воля суб'єкта влади; мета влади; підкорююча сила і соціальна відповідальність. Незважаючи на існуюче різноманіття підвидів, форм та інших класифікацій влади, існують її основні, з точки зору досягнення мети дослідження, види влади, а саме: державна і недержавна, а також з її видами, що співпадають з основними сферами суспільства, а саме: економічною, соціальною, політичною та ідеологічною, оскільки існування як громадянського суспільства, так і держави базується саме на них. Подається характеристика основних, виходячи з мети дослідження, форм існування влади: автократія (авторитаризм), демократія, охлократія, технократія, олігархія, бюрократизація, ноократія, що важливо для праксиологічного аналізу функціонування влади в межах простору соціального організму України.

Визнання легітимності існування каталітичної функції у влади є теоретично завершеним доведенням необхідності і можливості визнання влади в якості параметру управління у процесі становлення громадянського суспільства. Доведено, що вона дійсно є соціальним інститутом, оскільки має нормативно–ціннісну основу, існує у вигляді смислового поля незалежно від суб’єктивного фактору.

Держава, у ході оволодіння та застосування влади, набула декілька унікальних функцій, що її конституювали у соціальному часі і просторі. Сьогодні вона відчуває себе монополістом у царині використання влади і тому суттєво гальмує суспільний розвиток. Громадянське суспільство з цим не погоджується і реагує на цей монопольний тиск соціальними катаклізмами або переворотами та революціями. Тому державна влада у будь-якій країни постійно реформується. Специфічні функції держави, що виникли завдяки опанування нею даного медійного коду, роблять її такою потужною, що інколи вона виглядає насильницькою і непривабливою фігурою у горизонті громадянського суспільства, а саме: майже одноосібне володіння владою, носієм якої вона стала у ході історичного процесу; нормотворча діяльність, що стала монопольною; розробка системи політичної діяльності щодо власного громадянського суспільства та інших держав або їх об’єднань, наприклад, Європейського Союзу; мілітаристська діяльність, що полягає у створенні, накопиченні та використанні армії, силових структур для систематичного застосування насилля з метою утримання соціального розвитку у визначених нею же параметрах. Завдяки винаходу і введенню в життя юридичного права держава потіснила так зване природне право, що історично належить громадянському суспільству. Вона заснувала й використовує так звану нормативно-правову регуляцію соціального процесу, на основі якої формується другий рівень системи саморегуляції — нормативний, підґрунтям якого є правові норми, що юридично оформлюють норми в заборони і закріплюються письмово. Механізмом їх передачі виступає законослухняність.

Держава відображає насамперед політичні відносини і в своїй основі має складені історичні форми архетипного рівня в економічно-соціальних відносинах, поєднані з її власними різновидами, а саме: історичні форми правового типу на основі відношення до форм правління в державі та основних інститутів політичної влади (монархія, республіка); на основі державного устрою (унітарні, федеративні, штати, конфедерації); на основі політичних режимів (парламентський, авторитарний, військово-диктаторський та ін.).

Подальший аналіз впливу держави на формування громадянського суспільства можна прослідковати у відповідності до чотирьох основних сфер соціального життя людей, а саме: до економічної, соціальної, політичної та ідеологічної. Критерієм тут є структура соціального організму країни. Для закріплення свого власного впливу централізована держава з особливою старанністю вибудовує, як відомо, систему вертикальних зв’язків, що домінують над горизонтальними і підкоряють їх собі. Створюється ефективна система передачі “владного сигналу” з напряму центру, поза владними посередниками на місцях ( система “наказів із центру”).

Однак громадянське суспільство, що розбудувало свою систему горизонтальних зв’язків, не простий об’єкт у житті держави. Воно забезпечує соціальний контроль за діяльністю держави, оскільки народ є носієм влади. Повсякденними інструментами його спостереження за діяльністю державної влади є засоби масової інформації та громадська думка. Ці два органи утворюють так звану четверту владу, на яку покладена функція зворотного зв’язку в механізмі саморегуляції соціального організму країни. Більше того, державна влада шляхом інтеграції з владою громадянського суспільства утворюють у соціальному організмі країни так званий саморегуляційний контур, завдяки якому влада починає функціонувати по колу і тепер уже неважливо, яка саме ланка цього інституту буде приведена в дію: протиріччя має бути знятим витратами енергії та ресурсів відповідно до його масштабів та потужності. Постає питання про формування відповідної політичної культури населення і навичок управлінської діяльності .

Для характеристики правової держави в контексті громадянського суспільства важливим є питання взаємозв'язків цих явищ. Такі взаємозв'язки можуть бути різноплановими й різноаспектними — з погляду їх суті і форми, співвідношення державних і суспільних інститутів.
Формою взаємодії правової держави і громадянського суспільства, держави і суспільства взагалі, є політичний режим. Одним з різновидів політичних режимів є авторитарний. Певні “організаційні” переваги авторитарного режиму надають йому привабливості й спонукають владні структури у так званих посттоталітарних країнах до застосування притаманних йому методів як досить ефективного засобу проведення радикальних реформ. Елементи авторитаризму виявляються в ряді колишніх радянських республіках. Республіки із змішаною – президентсько-парламентарною чи парламентарно-президентською – республіканською формою державного правління взагалі нерідко тяжіють до авторитаризму .
Демократичний політичний режим, який неможливий без правової державності, грунтується на партнерських відносинах між державою ї громадянським суспільством. Він може функціонувати лише за наявності ефективних засобів реального впливу громадянського суспільства на державу, якими є засоби (механізми) прямої і представницької демократії. Громадянському суспільству відповідає не просто держава, а держава демократична, правова. Але це не виключає певних колізій між ними, які можуть виникати при функціонуванні конкретних державних і суспільних інститутів через недосконалість законодавства, практики його застосування тощо .

Визначальним у проблемі співвідношення громадянського суспільства і соціальної правової держави є те, що члени суспільства, утворюючи державу для регулювання спільних інтересів, наділяють її відповідними владними повноваженнями, тобто делегують їй частку своєї суверенної влади і тим самим добровільно обмежують власну свободу. Основою громадянського суспільства є те, що воно через закон (право) делегує державі владу, встановлює межі державного регулювання суспільного життя, виходячи з конкретних соціально-економічних і політичних умов. Від обсягу делегованих державі функцій з управління суспільством залежить сфера самоорганізації і саморегулювання самого суспільства .

Актуальними напрямами побудови соціальної правової держави і громадянського суспільства в Україні є:

- в галузі політичній — закріплення багатопартійності, створення державою на основі закону рівних умов для діяльності політичних партій, інших об'єднань громадян; заборона будь-якій політичній партії чи громадської організації привласнювати собі право здійснювати державну владу; проведення виборів на реальній багатопартійній основі;

- в галузі ідеологічній — будь-яка ідеологія не може зводитися до рангу державної і закріплюватись у законодавчому порядку, не кажучи про конституційний рівень; відокремлення церкви від держави; деідеологізація освіти, науки і культури, всієї духовної сфери суспільства на основі конституційного гарантованого права на свободу думки, совісті і релігії;

- в галузі публічного владарювання - децентралізація публічної влади, зміцнення місцевого самоврядування, зняття надмірної державної опіки над “територіями” ;

- в галузі економічній — приватизація державних і комунальних підприємств; невтручання держави і її структур в безпосередню господарську діяльність підприємств незалежно від форм власності; свобода підприємництва і договорів.

Соціальна правова держава є такою формою організації соціально-економічного життя, яка найбільшою мірою сприяє виникненню і розширенню нових, нетрадиційних форм ринкового характеру. Йдеться передусім про те, що соціальна правова держава створює всі умови для розширення економічної свободи людини, її економічної діяльності. Це означає певну свободу утворення різного роду підприємств, розвиток малого бізнесу в усіх формах власності й господарювання, вироблення системи юридичних гарантій і державної підтримки сумлінного підприємництва, регулювання економічної діяльності виключно законами, а не адміністративними методами .

Регулювання соціально-економічних процесів потребує раціонального поєднання централізованих і децентралізованих начал, що в свою чергу викликає необхідність формування системи адміністративно-територіальних одиниць-регіонів. Це тим більш є нагальним, що Україна фактично складається з масштабних регіонів, які нерідко значно різняться за своїми географічно-кліматичними умовами, економічним розвитком, демографічним станом тощо. Адміністративно-територіальний устрій України повинен забезпечувати можливість оптимального регулювання їх соціально-економічного розвитку.
Державна регіональна політика особливо необхідна в перехідний період від централізовано-планової до змішаної багатоукладної економіки. Вона може розглядатись в двох взаємопов'язаних аспектах. Перший — це конституційно-правовий аспект. Йдеться про закріплення основних засад регіональної політики в Конституції України, що має відбитись у співвідношенні повноважень глави держави, парламенту й уряду, державних органів на рівні регіонів, у повноваженнях органів місцевого самоврядування . Другий аспект — економіко-правовий. Він може бути розкритий через бюджетну політику, політику податків, субвенцій тощо і через відповідне законодавче регулювання.

Зазначені фактори мають вирішальне значення і у визначенні та формуванні адміністративно-територіальних одиниць. Вбачається, що нинішній адміністративно-територіальний устрій України не відповідає усім необхідним умовам. сучасні адміністративно-територіальні утворення (одиниці) істотно відрізняються одне від одного за багатьма важливими показниками, особливо економічними і демографічними. Це негативно впливає на ефективність управлінської діяльності. У сьогоднішніх умовах адміністративно-територіальний устрій має бути максимально наближеним до реальних потреб місцевого самоврядування . Це означає можливе розукрупнення адміністративно-територіальних одиниць — нинішніх областей, які за своїми розмірами унеможливлюють органічне поєднання державного управління в масштабах області з місцевим самоврядуванням .

Соціальна правова держава передбачає оптимальну модель організації влади в регіонах, побудовану на принципах децентралізації влади. Саме унітарно-децентралізований тип політико-територіальної і адміністративно-територіальної організації (устрою) України має забезпечити централізацію влади і самостійність регіонів.

2.2. Параметри соціокультурної та правової структуризації громадянського суспільства.

Громадянське суспільство - це не лише ідея, що розвивається в історії, але й процес комунікації суб'єктів соціально-політичної системи, процес самоорганізації громадян, і основа суверенітету держави.

Засіб соціальної солідарності визначає своєрідність колективу. Поняття “суспільство” не є універсальним. На основі типу структурної організації Е.Дюркгейм, Ф.Тьонніс, Г.Зіммель, Е.Шілз розробляли варіанти типології суспільств. В їх роботах аналізуються категорії “спільність”, “суспільство”, “громадянське суспільство”.

Ідея громадянської (формально-правової) єдності є зручною при мінливості соціального середовища і полярності ціннісних орієнтацій. Модель “розвинутого” громадянського суспільства характерна для багатоскладових держав, де солідарність усвідомлюється на “громадянських” засадах, забезпечується уявленням про загальну правову рівність. Для односкладових держав така уніфікована модель є конкурентом з реалізації суспільної єдності .

Принцип свободи є підґрунтям суспільного розвитку. Ідея свободи змінна, відображає постійне удосконалення ідеалу. Характер співвідношення індивідуального, суспільного і державного віддзеркалює соціокультурне розходження . Аналіз уявлень про свободу виявляє антитезу. Перша теза визначає свободу особи як усвідомлену необхідність, підкреслюючи тотожність моралі і вигоди . Друга теза визначає свободу як економічну незалежність індивіда. Громадянське суспільство визнається результатом розподілу суспільства і держави, диференціації уявлень про громадянина як “citoyen”, і громадянина як “bourgeois”. Прихильники даної тези вважають що суспільство є похідним від економіки; економічна раціональність є універсальною мораллю, єдиною можливістю інтеграції суспільства. Умовою існування громадянського суспільства визнається Ринок.

Відтак, універсальної свободи не існує: людина вільна формально, реально вона існує в системі міжособових, колективних відносин. Визнання автономії економічної, культурної сфер, автономії особи не означає формування соціально-політичної системи за принципом автономності. Оскільки власність є передумовою ринку, причиною і наслідком поділу суспільства, то твердження прав приватної власності, її перерозподіл існують як політичні проблеми.
Реалізація ідеї свободи свідчить: дуалізм держави і громадянського суспільства не зводиться до індивідуальної потреби і суспільного блага . Принцип справедливості є універсальним. Правова система держави визначає ступінь правової свободи індивіда, тому може виступати чинником типології громадянських суспільств.

Романо-німецька правова сім'я поєднала поняття “громадянське суспільство” із поняттям “правової держави”. Ідея взаємозалежності правової держави і громадянського суспільства актуалізує питання про первинність цих понять. Існує два підходи. Відповідно до першого, громадянське суспільство це етап на шляху до правової держави, її фундамент; другий твердить, що громадянське суспільство – вінець розвитку держави.

В англосаксонській сім'ї права поняття “громадянське суспільство” відбиває сукупність неполітичних, позадержавних відносин громадян. У правовій сім'ї релігійно-моральної орієнтації ідеал правової держави, розвинутий на Заході, розвивається ідеєю “справедливої” держави. Східні суспільства мають найдавніші та своєрідні традиції соціальної інтеграції. Японія, Китай, Африка, країни Арабського Сходу не мають громадянського суспільства західного зразка, проте демонструють унікальні системи самоорганізації людей, які виявляють здатність гармонізувати інтереси особи, суспільства та держави, формуючи інші моделі політичної культури, типи суспільства, що є певним аналогом західного зразка громадянського суспільства.

Інший підхід до перспектив розвитку громадянських суспільств обумовлений глобалізацією, міжнародною стандартизацією дії права. Громадянське суспільство сприймається як етап на шляху до універсальної держави, де діє сталий перелік принципів.

Ці два підходи (цивілізаційний і глобалістський) об'єктивно зштовхуються, відбиваючи різноманіття у розумінні розвитку.
З ідеєю права пов’язана ідея демократії, оскільки в праві відображається проблема рівності самоцінних “я” у цілому, тобто синтез індивідуалізму та універсалізму. Демократія є вектором структуризації концепту громадянського суспільства, одночасно базуючись на його феноменальних проявах. Тому не правомірно ототожнювати концепт “громадянське суспільство” із концептом “демократія” .

Дослідження структурних елементів громадянського суспільства можливо завдяки створенню універсальної моделі. Структурно-функціональний аналіз моделі, який демонструє існування стійких компонентів: партій, об'єднань та рухів профспілок, асоціацій та ін. Зазначені компоненти претендують на універсальність, але лише структурно. Характер і спрямованість їх діяльності має соціокультурне навантаження. “Ідеальне” громадянське суспільство, як відтворення штучної моделі – це якісно інше суспільне існування .

Громадянське суспільство є атрактивною структурою, що є саме тією завершеною формою, у яку виливається процес упорядкування у таких системах. По-іншому, це форма подолання хаосу у встановленні самоорганізаційного порядку в громадянському суспільстві. Для того щоб ефективно вирішити когнітивними засобами питання про алгоритм формування громадянського суспільства, який розглядається через призму інституту влади, слід враховувати його евристичну модель, елементи та структуру, що складається з двох інгредієнтів: суб’єктивного носія системи потреб – людини, з одного боку, а з іншого – суб’єкт індивідуальний чи колективний, що має задовольнити цю систему потреб, для чого останній має певну сукупність інструментарію та технологій. Соціальний інститут влади саме є таким інструментарієм у руках громадянського суспільства та держави. Становлення громадянського суспільства починається з індивіда, який набуває рис соціальності і створює сім’ю, далі для обслуговування потреб себе й родини винаходить корпорацію. Громадянське суспільство характеризується як середовище, у якому громадянин має максимум свободи, завдяки якій він вільно вибирає не тільки місце проживання, але й рід занять, якими задовольняє свої особисті потреби.

Громадянське суспільство поставляє у соціальний організм країни комплекс взаємоузгоджених дій або функцій, а саме: творення та відтворення життя людини; соціалізація і ресоціалізація особистості людини; самоорганізація життя громади, у тому числі й самоуправління; породження держави, або морфогенетична функція; здійснення соціального контролю за діяльністю держави щодо умов та механізмів відтворення родового життя людей .
Громадянське суспільство як явище другої природи має діяльнісну основу, сутність якого полягає у творенні і відтворенні сутнісних сил особистості, а зміст якого розгортається як система взаємоузгоджених процесів задоволення потреб людини, громади, населення на засадах раціональних форм поведінки суб’єкта . Громадянське суспільство, сутністю якого є забезпечення родового життя людини, проходить, як мінімум, чотири етапи. Алгоритм формування полягає у поетапному відтворенні потреб: людини – родини – трудового колективу – верств, специфічних груп (середнього класу) – населення країни – політичної еліти. При цьому сутність механізму становлення громадянського суспільства засобами недержавної влади полягає у саморегуляції всієї сукупності економічних, соціальних, організаційних та ідеологічних відносин. Громадянське суспільство належить до архетипного рівня саморегуляції, якому притаманне складання перших соціальних утворень — родів, племен, общин та формування соціальних інститутів — вождів племен, рад старійшин, які посідали в цей час провідні позиції у спільнотах. Дія інструментів недержавної влади відбувається у горизонтальній площині і головними тут є відносини “суб’єкт – суб’єкт”, а регуляції підпадає вся сукупність процесів, що складають родове життя людини. Недержавна влада має свою морфологію, що формалізувалась у вигляді системи місцевого самоврядування. Недержавний сектор влади має можливість шляхом розвитку системи місцевого самоврядування перебирати на себе владні функції держави, а громадянське суспільство може розвиватись до планетарного масштабу .
Правова держава реалізує себе в громадянському суспільстві за допомогою свої головних принцпів, які необхідно розглянути саме через природу громадянськогосуспільства. Суть в тому, що де б і як би не функціонувала державна влада, її демократичності завжди протистоїть політичний монополізм в усіх його проявах. Тільки принцип розподілу влади створює гарантії проти узурпації, зосередження влади в руках однієї особи або органу влади. Кожна з трьох влад: законодавча, виконавча і судова відносно самостійні та врівноважують одна одну .

Також, держава забезпечує торжество права, вимогам якого воно саме підкоряється. Громадянський правовий стан ґрунтується на свободі кожного члена суспільства як людини, рівності його з кожним іншим як підданим, самостійності кожного члена суспільства як громадянина. Громадяни і держава взаємно відповідальні та рівні перед законом. Верховенство закону припускає вираження соціальних інтересів і волі народу.

Права людини та громадянина забезпечуються через суспільний договір з державною владою в формі конституції, що ставить всі без винятку державні органи в повну залежність від волі суверенного народу, тому що тільки народ і тільки народ є законним джерелом влади. Природні та невід'ємні права людини полягають в тому, що людина має право на життя і гідне існування; право на батьківщину, на національну (етнічну) самоіндентифікацію, тобто встановлення тотожності. Звідси, природність права на самовизначення. Крім того, право на свободу політичну, свободу слова, друку, зборів, демонстрацій, вибір представників у державні органи та органи політичних партій і суспільних організацій. Людина вільна у виборі світогляду, віровизнання, культурних пріоритетів, місця проживання та ін. Природні права людини полягають в рівності перед законом, праві на працю, на творчість, відпочинок. Особливе місце належить праву приватної власності. Без економічної свободи немає свободи політичної, немає громадянського суспільства.
Виходячи з теорії природного права та суспільного договору, компетенція громадянина - первинна, природна, тобто не вимагає обґрунтування, тоді як можливість відправлення державної влади - вторинна, похідна і тому неможлива без спеціальної санкції, яку надає лише суспільний інтерес. Важливий суверенітет народу і високорозвинене громадянське почуття. Громадянське суспільство, як щось більш високе ніж просто людське суспільство, формується в процесі перетворення підданих в громадян, тобто таких жителів держави, що є членами співтовариства, набувають почуття власної гідності та спроможність робити політичний вибір. Це відбувається разом з перетворенням етнічної спільності в суверенний народ, що усвідомлює себе нацією, де правосвідомість піднімається до розуміння необхідності визнати і реалізувати природні та невід'ємні права людини та громадянина. Ці права забезпечуються через суспільний договір з державною владою в формі конституції, що ставить всі без винятку державні органи в повну залежність від волі суверенного народу, тому що тільки народ є законне джерело влади.

Головну роль у вирішенні колізій, що виникають в різноманітних сферах суспільного життя, відіграє суд. Це й зрозуміло. Адже суд будує свою діяльність згідно з такими демократичними принципами: незалежність, колегіальність, гласність, презумпція невинності, змагання і рівність сторін, право оскарження рішень тощо. В ході багатовікової історії судочинства вироблено ряд фундаментальних положень, що мають і в сучасних умовах важливе практичне значення: не можна бути суддею у власній справі; один свідок -не свідок; відмова в правосудді недопустима; кожний громадянин має право на розгляд його справи компетентним, незалежним і неуперед-женим судом, створеним на підставі закону. Процедури судової діяльності тісно залежать від політичного режиму, рівня демократії в суспільстві.

Створення правової держави допускає деетатизацію соціального життя, звільнення його від дріб'язкової регламентації, втручання державних органів у рішення тих питань, з якими можуть впоратися різноманітні суспільні формування. У правовій науці за тривалий період утвердилося становище про безумовний примат держави над правом, що розглядалося лише як простий інструмент державної влади. Апарат став творцем законів. Звідси і розхожі формулювання типу: держава надає громадянам широке коло прав; переконання в тому, що ці права свого роду дар держави народу. Діє тенденція ак- j тивізації громадянського суспільства, його контролю над державою, розширення впливу політичних партій і рухів, груп інтересів, посилення діяльності деяких державних органів самоврядування. І діє тенденція підвищення ролі держави - регулятивного та інтегратив- 1 ного органу всього суспільства. Прагнення держави активно втручатися в економічні, соціальні та інформаційні процеси в Україні, з допомогою податків, інвестицій, кредитів та іншої політики стимулювання виробництва, усунення диспропорції в народному господарстві. Дедалі важливіше місце в діяльності держави займає розробка стратегії планування суспільного розвитку. Формування правової держави вимагає послідовного здійснення верховенства закону в усіх сферах суспільного життя. Верховенство закону включає характеристику таких його властивостей: визнання, що саме закон покликаний регулювати статус, права, свободу та обов'язки громадян. І громадяни повинні знати і поважати закон як основу свого буття в суспільстві.

Для створення в Україні правової держави необхідні: по-перше, демократичність і відкритість законодавчого процесу; повнота нор-мотворчих функцій Рад всіх рівнів, формування їх надійної фінансової та матеріальної бази; по-друге, щорічні звіти про діяльність виконавчо-розпорядчих органів перед Радами; суспільний контроль в рамках закону за діяльністю виконавчої влади; по-третє, незалежність суду і прокуратури, підвищення їх статусу в суспільстві, вдосконалення процесуального законодавства, точне дотримання презумпції невинності, норм правосуддя і права на захист; дієвість виправно-трудової системи; відміна актів необгрунтованого позбавлення громадянства; по-четверте, створення динамічного, сучасного державного апарату, що формується на конкурсній основі, підконтрольного в межах закону представницьким органам і громадськості. В процесі формування в Україні правової держави треба повніше забезпечувати системні залежності між Конституцією і законами різних видів, не припускаючи їх неузгодженісті, доцільно розробляти прогнози розвитку законодавства, на основі оцінок перспектив розвитку економічної, політичної і соціальної сфер, стану навколишнього середовища, міжнародних відносин тощо.

У розширенні свободи індивіда важливим етапом стає правова держава, «забезпечення кожному свободи від обмежень і заохочення конкуренції, як вважають творці правової держави, підуть на користь всім, зроблять приватну власність доступною для кожного, максималізують індивідуальну відповідальність та ініціативу і приведуть в підсумку до загального благополуччя. Але це не трапилося. Індивідуальна свобода, рівноправність і невтручання держави в справи громадянського товариства, проголошені в правових державах, не перешкоджали монополізації економіки та її періодичним кризам, жорсткої експлуатації, загостренню соціальної нерівності і класової боротьби. Рівноправність громадян забезпечувала глибоку фактичну нерівність, а використання конституційних прав перетворювалося в привілей заможних класів і верств.

З метою вдосконалення правової держави класичного ліберального варіанту, а також усунення наслідків невдалої політики командно-адміністративної системи забезпечити кожному матеріальну свободу і встановити в суспільстві соціальну справедливість і рівність, розробляється теорія соціальної держави (держави загального благоденства). Соціальна держава - це держава, яка прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості. Встановлення в суспільстві загального добра, утвердження соціальної справедливості стає плідною діяльністю соціальної держави. Майнова та інша соціальна нерівність згладжується соціаіьною державою, проявляється турбота про слабких і знедолених, надається кожному праця або інше джерело існування, зберігається мир і суспільний порядок, формується сприятливе для людини середовище проживання тощо. Джерела соціальної держави сягають у соціальну політику. Адже ще в стародавності багато правителів, наприклад, римські цезарі піклувались про найбільш бідних громадян наданням плебсу хліба та видовищ. Та основний тягар соціального забезпечення слабких і знедолених тоді лежав на великих сім'ях і громадах.

Традиційні форми соціального забезпечення руйнуються індустріалізацією, урбанізацією та індивідуалізацією суспільства, безконтрольним розвитком капіталізму. В сучасних суспільствах загострилися соціальні проблеми і класові суперечності. Одним з провідних напрямків діяльності держави стає вирішення соціальних проблем, соціального забезпечення населення, що вимагає розширення об'єктів соціальної політики. У 60-х роках XX ст. у світі виникають соціальні держави. Високий рівень розвитку економіки ряду країн Заходу, що створює умови забезпечення кожному прожитковий мінімум, визначили статус соціальної держави. Діяльність сучасної соціальної держави багатогранна та різноманітна, перерозподіл національного доходу на користь менш забезпечених верств, політика зайнятості та охорони прав робітника на підприємстві, соціальне страхування, підтримка родини і материнства, турбота про безробітних, престарілих, молодь тощо, розвиток доступності для усіх освіти, охорони здоров'я, культури тощо.
Таким чином, розвиток конституційної держави не завершується правовим і соціальним етапами. В формі правової державності відбувається реалізація мети і принципів соціальної держави. Але в діяльності соціальна держава йде значно далі по шляху гуманізації суспіль-етва - прагне поширити права особи та наповнити правові норми більш справедливим змістом.

Однак правова і соціальна держави розрізняються, хоча є багато принципів єдиних для них. Обидві вони, правова і соціальна держави, забезпечують добробут індивіда: якщо правова держава забезпе- | чує індивідуальну свободу і основоположні права особистості з допомогою встановлення чітких меж державного втручання і гарантії j проти тиранії, то соціальна держава створює матеріальні умови свободи, гідні умови існування кожного. їх же, правову державу і соціальну державу, поділяє те, що. правова держава по задуму не повинна втручатися в питання розподілу суспільного багатства, забезпечення матеріальних і культурних благ громадян, соціальна ж держава безпосередньо займається розподілом суспільного багатства і забезпеченням матеріаіьних і духовних благ, хоча і прагне не підривати основи ринкового господарства (приватну власність, конкуренцію,.підприємництво, індивідуальну відповідальність тощо).

Сучасні демократичні держави, вважають деякі політологи, вступають в нову, екологічну стадію. Адже в сучасних умовах виживання людства, забезпечення екологічних прав особистості стають найважливішими. Держава, спільно з громадськістю, закликана відвернути ядерну та екологічну катастрофу, налагодити адаптивну, економічну рівновагу, умови, що підтримують життя.

Необхідно дослідженню базових елементів та характеристиці функціональної структури правової держави за умов модернізаційного розвитку. Наріжний принцип правової держави - принцип верховенства права повинен реалізовуватися не лише у стосунках органів влади - законодавчої, виконавчої та судової, а й у відносинах як із суспільством в цілому, так і його самоврядними структурами.

Як і будь-який тип держави, правова держава насамперед визначається своїми базовими елементами, взаємодія та ієрархія яких формує відповідну функціональну систему. До базових елементів правової держави слід віднести диверсифікацію її владних органів, тобто таку організацію влади, взаємодія між елементами якої пронизує всю систему влади. Це наявність механізмів стримувань і противаг у центральній ланці системи, відносна автономність і самодостатність регіональних структур влади та органів місцевого самоврядування. Що стосується позадержавної сфери, то тут йдеться про наявність багатопартійності, інститутів громадянського суспільства, політичних і неурядових організацій і об'єднань, які забезпечують недержавний або, так званий третій сектор суспільного життя.

Принципово важливим моментом правової держави як політичного інституту демократії є деконцентрація владних повноважень, авторитет різних її ланок і сфер діяльності, визначених законом, що є способом реалізації права суб'єкта на будь-яку санкціоновану форму діяльності. Якщо за умов авторитарного чи тоталітарного режимів правління, влада зосереджується в одних руках і фактично є способом реалізації інтересів закритої корпорації, то демократичний стиль правління, обмежений правовим законом, прагне до розосередження влади, виходячи з балансу інтересів суспільства як цілого та його суб'єктів. Відтак, на зміну владної монополії і централізації влади приходить конкуренція за владу різних політичних суб'єктів, а сама влада стає ознакою збалансованості суспільно-політичних інтересів.

У даному випадку йдеться про певну класичну модель правової держави, яка вже набула своєї репрезентації у країнах стабільної і розвиненої демократії. Така модель для конкретних умов українського політичного простору носить скоріше за все нормативний характер, яка дещо відрізняється від тієї реальної дійсності, в якій перебуває українська держава, що задекларувала і конституційно закріпила ідеологію її будівництва на засадах верховенства права і закону. Тому, на наш погляд, мають рацію ті фахівці-політологи, які відзначають певні розбіжності та невідповідності між класичними принципами, тобто базовими елементами правової державності як такої, і реальним становищем щодо права і держави в сучасній Україні.
Йдеться про такі ознаки невідповідності як: надмірність централізації влади; обмеженість діючої системи місцевого самоврядування, що особливо відчувається у методах формування місцевих бюджетів; брак ефективних інститутів громадянського суспільства, з якими рахується влада. Відтак, слабе суспільство ще не в змозі здійснювати повноцінний політичний, моральний та правовий контроль над інститутами політичної влади, зокрема й представницької, обраної від імені народу. Значною мірою цьому не сприяє існуюче виборче законодавство, що базується на мажоритарно-пропорційній системі.

Принциповим положенням нормативної моделі правової держави є спосіб формування владних повноважень. У правовій державі він здійснюється шляхом делегування прав і повноважень знизу догори. Це істотний момент, адже у такому разі верховна влада не вивищується над підлеглими, а є вінцем , що завершує систему делегування, яка символізує демократизм механізмів її формування. Не правова ж система влади як правило має октройований, тобто дарований згори донизу характер, що апріорі робить її недемократичною. У першому випадку йдеться про підконтрольність влади та зворотній зв'язок, тоді як у другому про владний патерналізм і відсутність такого зв'язку .

В країнах, що модернізуються, і, до яких належить й Україна, трапляються ще чимало відступів від нормативної моделі правової держави, свідченням чого є інституційні конфлікти наприклад між центром і регіонами, місцевими адміністраціями та органами місцевого самоврядування, між гілками влади, нарешті між суспільством в цілому та владою. Прямим проявом відступу від нормативної моделі є також неузгодженість законодавства, наявність цілих сфер, неврегульованих законодавчими актами, або такими, що вже застарілі і не відповідають вимогам часу. Типовим у цьому відношенні є невідповідність у системі податкового законодавства, яке, з одного боку, не стимулює виробництво, заганяючи його у так званий тіньовий сектор, а з другого, не дає можливості наповнити бюджет необхідними коштами. Здавалося б суто економічна проблема, стримувана консервативним законом, набуває негативного політичного резонансу. Загалом, нестабільність правового поля, є характерною ознакою суспільства і держави перехідного типу, що загострює політичну боротьбу, стаючи гальмуючим чинником реформ.

Виходячи з цього, є підстави для висновку про обмежений характер організації влади на правових засадах навіть тоді, коли всі зовнішні атрибути демократії, як-от: виборність органів влади, ідейно-політичний плюралізм, інформаційна свобода тощо існують, але перебувають під жорстким адміністративним контролем. Такі умови створюють тип правління, що дістав визначення “уявного конституціоналізму”.

Нині в Україні державу можна охарактеризувати як напівправову і напівсоціальну. Демократична, соціальна, правова державність ще залишається більше орієнтиром, ніж реальністю . Суспільна система, що нині формується в Україні, тільки тоді зможе довести свою ефективність, коли буде вирішена ціла низка проблем, зокрема організації суспільного життя на демократичних засадах, принципах права, справедливості, реальному забезпеченні цілісного комплексу прав людини і громадянина.

Мінімізація впливу держави на розвиток суспільства в Україні, усунення її від регулювання ринковими процесами і відведення ролі "нічного вартового" в період післятоталітарного становлення є помилкою сучасної політичної еліти. Існування суспільства з мінімальним впливом держави призвело до небажаних явищ: занепаду економіки, зниження рівня добробуту населення, порушень гарантованих самою державою прав громадян і в кінцевому підсумку втрати авторитету України на міжнародній арені.

Можна визначити найзагальніші закономірності розвитку сучасних держав: зміна співвідношення держави і громадянського суспільства, функціональної ролі держави; пріоритет права над державою; посилення національних ознак держави при розширенні її соціальної бази; посилення міжнародно-правової залежності держав; саморозвиток держави як системи. Сучасна держава — це не лише система управління соціуму, а й певна цивілізаційна спільність, інструмент збереження екологічної рівноваги, суб'єкт коригування розвитку економіки, могутня адміністративна і фінансова структура .

Громадянське суспільство є формою суспільної самоорганізації, яка утворюється з елементів громадянського суспільства, до яких належать різні колективності. Їх ключова роль у детермінації суспільного життя зумовлена основними аспектами зв’язку особи і колективу: в колективі створюється і ретранслюється соціальний досвід, відбувається соціалізація людини; колектив є умовою реалізації свободи і потенціалу особи; в колективі формуються суспільні відносини і соціальні цінності; колектив є засобом захисту особи і засобом впливу людини на соціальні групи, державу, соціум. Формула “в колективі, через колектив, для колективу” відображає процес формування громадянина і громадянської позиції.

Громадянське суспільство як форма суспільної самоорганізації, яку утворюють колективи, партії, громадські організації, класи та інші елементи, завжди пов’язане з економікою і політикою, бо в економічному житті вони є суб’єктами процесу суспільного відтворення, а в політичному житті – елементами політичної системи. В економічній теорії суспільне відтво¬рення постає як результат самоорганізації, зумовлений взаємодією потреб та інтересів, які є головною рушійною силою соціально-економічного прогресу. У політології різні форми взаємодії цих елементів з державою є проявами політичної самоорганізації. Оскільки система зв’язку “особа – держава”, в якій провідну роль відіграють власність, влада і свобода особистості, неминуче трансформується через громадянське суспільство, то основною функцією останнього є формування суспільної свідомості. Економіка і політика щодо елементів громадянського суспільства відіграють інтегративну роль, а тому взаємозв’язок економіки і політики є основною закономірністю розвитку громадянського суспільства, що відображає його внутрішню сторону .

Аналіз зв’язку громадянського суспільства і держави показує, що вони утворюють діалектичну єдність соціально стратифікованого соціуму. Утворена ними діалектична пара відіграє вирішальну роль у розвитку соціуму, бо саме в їх взаємодії концентрується енергія соціальної дії суб’єктів суспільного життя.

Оскільки взаємозв’язок колективів, які є елементами громадянського суспільства, і держави має характер об’єктивного, необхідного, загального, суттєвого, стійкого, повторюваного, внутрішнього зв’язку соціально неодно-рідного соціуму, то взаємозв’язок громадянського суспільства і держави є законом розвитку соціуму. Проявляється цей закон у взаємодії держави і громадянського суспільства, яка є закономірністю розвитку громадянського суспільства і складає його зовнішню сторону .

Ця взаємодія визначається силою впливу соціальних суб’єктів і відображає ступінь зрілості громадянського суспільства: “елементарне” (елементи грома¬дянського суспільства іноді впливають на державу), “функціонуюче” (елемен¬ти громадянського суспільства мають значний вплив на державну владу), “повноцінне” (контролює державу).

Як держава, так і право зумовлюються суспільством. Серед різноманітних регуляторів, які діють у суспільстві (моральних, релігійних, політичних), норми права посідають чи не найголовніше місце. У правовій державі повинні бути лише правові закони . Право надає формальну рівність суб'єктам, рівність у свободі, але фактично у правовій державі ми маємо нерівність індивідів. Сутність правової держави пояснити, як праворозуміння з позиції непозитивізму: право і закон — це різні поняття; людина — основа і мета правової держави; права особи — невід'ємна частина (аспект) самої людини як соціальної істоти, і тому вони повинні бути для держави метою, а не засобом; правова держава існує для людини, а не навпаки; влада і свобода, закон і право регулюються в ній під кутом зору самоцінності людини .

Проте така держава є недостатньою, оскільки нездатна забезпечити право кожного на гідне існування. Тому другою складовою демократичної, правової держави є її соціальний принцип. Соціальна держава, здійснюючи свої цілі та принципи у формі правової державності, рухається у напрямку якнайбільшої гуманізації суспільних відносин шляхом розширення прав особистості та наповнення правових норм більш справедливим змістом. Визначальною політико-правовою ознакою, яка відрізняє правову державу від соціальної, є втручання її в процес розподілу чи перерозподілу суспільного багатства та державних ресурсів. Функції соціальної держави не обмежуються захистом слабких. Здійснюючи соціальне регулювання, держава бере на себе обов'язок підтримки стабільного соціально-економічного становища членів суспільства, соціального миру.
Демократична, соціальна, правова держава є основою стабільного і водночас динамічного розвитку суспільства в ряді країн світу, багато в чому визначає курс політичних перетворень, орієнтованих на втілення цінностей свободи і демократії. Така держава необхідна для формування і розвитку громадянського суспільства. Із збільшенням числа інститутів громадянського суспільства (політичних партій, рухів, громадських об'єднань тощо) діяльність держави, її регулятивна роль не втрачають актуальності, хоча форми, методи, обсяг регулюючого впливу можуть змінюватися.

2.3. Тенденції формування соціальної, правової держави та громадянського суспільства в Україні

Сучасна трансформація Української держави в ліберально-демократичну і соціально-правову потребує відповідного концептуально-методологічного забезпечення . Для вирішення цього завдання принципово важливим стає осмислення феномена свободи як фундаменталізуючого і сутнісного принципу демократичної правової держави, що, в свою чергу, утворює концептуальне підґрунтя для формування новітньої методології, теорії і практики сучасної українсь¬кої держави та правової системи.

Закріплення на конституційному рівні положення про те, що Україна є демократичною соціальною правовою державою, утвердження пріоритету людини як найвищої соціальної цінності (не особа для держави, а держава для особи), природності та невід'ємності її прав і свобод засвідчило про визнання Україною та практичне втілення європейської духовно-гуманістичної традиції у вченні про державу та право . В усіх найбільш значущих юридичних актах європейської та спорідненої з нею американської історії, наскрізно проходить думка: право встановлює межу владі й забезпечує свободу особистості. Ця головна ідея простежується у Великій Хартії вольностей Англії 1215 р., так само – і в Біллі про права 1689 р., в американській Декларації незалежності 1776 р., у конституціях європейських демократичних держав наших днів. Обмеження влади і забезпечення свободи – фундаментальні принципи сучасної дер¬жавності, які складають етичне підґрунтя кожної держави.

З історії України видно, що недержавний чиник буття має вирішальний вплив на розвиток соціуму: він інтегрує людей, є творцем і діалектичною протилежністю держави. Цей чинник здатний створити або зруйнувати державу, а держава може його послабляти і пригнічувати, але зовсім знищити не може . Взаємодія цього модусу з державою є джерелом розвитку соціуму. Громадянське суспільство, як і держава, є інтегратором соціуму, але його інтегруюча роль, на відміну від держави, домінуючої над соціумом, породжується приватними потребами та інтересами. Держава уособлюється держбюрократією, а громадянське суспільство – соціальними суб’єктами, які відображають потреби розвитку соціуму. Між громадянським суспільством і державою виникають протиріччя, вирішення яких сприяє удосконаленню державної влади і оптимізації розвитку соціуму. Ці два феномени є конкурентами в боротьбі за вплив на суспільну свідомість. Соціальні революції є проявами крайнього загострення конфліктів між ними. Під тиском громадянського суспільства, що виражає потреби розвитку соціуму, держава проводить реформи. На історичні виклики соціуму відповідь дає громадянське суспільство, породжуючи нові суспільні сили, нові історичні постаті, нові держави .

Трансформація українського соціуму, зумовлена взаємодією елементів громадянського суспільства з державою, супроводжувалась системною кризою; здійснювалась в умовах неготовності більшості громадян до стихійних реформ; характеризувалася неадекватністю внутрішньої і зовнішньої політики держави до умов глобалізації світової економіки, відсутністю науково обґрунтованої теорії державотворення; спричинила тяжкі соціальні наслідки, знецінення людського капіталу, десоціалізацію частини населення; створила соціальні сили і умови відродження класової боротьби; не забезпечила утверд-ження нових духовних цінностей; породила розкол соціуму .

У ході трансформації до краю загострилися основні суперечності соціуму. В економічній сфері основним є протиріччя між особою і власністю, яке характеризується відчуженням переважаючої більшості громадян від засобів виробництва і результатів праці. У політичній сфері – протиріччя між особою і державою, що характеризується відчуженням більшості громадян від впливу на державну владу. У соціальній сфері – протиріччя між особою і суб’єктами суспільного життя, детерміноване нездатністю громадян адаптуватися до нових умов. У духовній сфері – протиріччя між особою, яка є носієм традиційних цінностей, і новими духовними цінностями .

Наслідком взаємодії держбюрократії та деяких елементів громадянського суспільства стало руйнування потенціалу українського соціуму, зумовлене приватизацією державного майна. Держбюрократія в незалежній Україні пере-творюється на гальмо суспільного розвитку, а опір їй з боку суспільних сил посилює конфліктність у соціумі.

Громадянські й патріотичні традиції, які стали духовними цінностями цілих поколінь українців, не вписуються в ліберальну модель громадянського суспільства. Спроба насадити “зверху” цю модель призвела до катастрофічних наслідків в Україні (її населення за 15 років скоротилося на 10 відсотків), обернулася однобічною модернізацією і гострими соціальними конфліктами.

Основними детермінантами оптимізації розвитку українського соціуму є: політико-правова детермінанта, що зумовлює потребу адаптації державно-правових ідей європейської цивілізації до традицій і ментальності українського народу; економічна детермінанта, яка зумовлює утвердження економічної свободи поряд з цінностями українського народу; соціальна детермінанта, що потребує розвитку суспільних відносин з високим рівнем свободи й відповідальності суб’єктів, формування середнього класу; соціокультурна детермінанта, яка зумовлює зростання соціального капіталу і формування нового соціокультурного простору .

Детермінантами оптимізації розвитку державної влади в Україні є: вдосконалення держапарату; подолання відриву держави від потреб народу; розширення участі громадян в управлінні державою; розвиток партнерства органів влади з елементами громадянського суспільства; посилення впливу громадської думки на роботу держапарату; зростання рівня гласності й відкритості в діяльності держапарату; створення механізмів відповідальності держави перед суспільством.

Детермінантами оптимізації розвитку громадянського суспільства в Україні є: розкриття потенціалу особи; створення умов реалізації позитивного потенціалу кожного колективу; інформаційна підтримка громадських ініціатив; гармонізація відносин громадянського суспільства з держбюрократією; подолання психології поділу на “своїх” і “чужих”; забезпечення гармонійного зв’язку громадянського суспільства з економічним розвитком соціуму; ство-рення системи громадського контролю за діяльністю органів державної влади; правовий захист елементів громадянського суспільства; подолання духовної кризи; консолідація елементів громадянського суспільства на основі загально-людських цінностей і подолання розколу соціуму .
Реалізація системного підходу до оптимізації розвитку громадянського суспільства, держави і соціуму потребує визначення детермінант оптимізації розвитку уявлень про громадянське суспільство: уточнення онтологічного статусу громадянського суспільства; визнання основою суб’єктності грома-дянського суспільства процесу утворення, розвитку та зміни самоорганізованих колективностей; дослідження громадянського суспільства як форми суспільної самоорганізації. Модернізація України потребує корекції, яка враховує зумовленість гармонізації розвитку соціуму розвитком громадянського суспільства.

Світові тенденції демократизації та гуманізації суспільних відносин, підтримувані світовим співтовариством з допомогою спеціальних програм, політико-правових актів та політичних інститутів, сприяють формуванню в Україні горизонтальних громадянських структур, відносно незалежних від держави. Однак їх позитивний вплив розрахований на тривалий період і цілком може бути дезавуйований внутрішніми умовами країни.

Внутрішні фактори – такі, як історична спадщина, особливості національного менталітету, стан виробництва та рівень продуктивності суспільної праці, благоустрій народу й соціальна структура суспільства, – містять в собі значною мірою негативний вплив на суспільство, заважають становленню самостійних об’єднань громадян. Вони виявляються безпосередньо й реально, в кожен момент часу, тому їх вплив має визначальний (негативний) характер.

Українська держава в цілому створила сприятливе для громадянського суспільства політико-правове поле у всіх основних сферах суспільного й приватного життя громадян – економіці, політиці, громадському та побутовому житті. Завдяки роздержавленню власності, відмові від централізованого управління економікою і застосуванню початкових методів ведення ринкового господарства, вільним виборам, а також наданню відносної самостійності регіонам – громадянське суспільство виділилося з етатизованого суспільства.

Маси слабко скористалися наданими їм широкими правами на самоорганізацію свого життя та захист своїх інтересів шляхом власних же об’єднань. За минулий період незалежного розвитку України в їх суспільній свідомості відбулися деякі прогресивні зміни, пов’язані із введенням в Україні ринкових та демократичних засад. Разом з тим, тенденції, що намітилися, нестійкі і мають несистемний характер. Вони недостатні, щоб перемогти панівний у суспільстві консерватизм, байдужість, страх перед стихійними небезпеками і цілеспрямованими діями кіл, що експлуатують суспільство. Політичні еліти, олігархія та бюрократія в українському суспільстві поки що не усвідомили своїх громадських інтересів, залежність власного добробуту від життєвого рівня мас. Це негативно позначається на виділенні горизонтальних структур суспільства, виникненні раціональної системи взаємовідносин інститутів громадянського суспільства по досягненню соціального компромісу та збалансуванню інтересів різних суспільних груп.

В Україні почався процес формування нових об’єднань громадян на всіх основних рівнях: вищому – в системі інститутів влади, в тому числі в органах взаємодії з державним апаратом; на рівні здійснення всіх наданих Конституцією прав і свобод громадян як індивідуумів; в системі місцевого самоврядування. Виникають перші прояви опозиційності громадянського суспільства державі, і спільними зусиллями утворюються початкові механізми співробітництва .

Громадянське суспільство робить перші кроки у політичній сфері, тому пріоритет держави над громадянським суспільством в Україні зберігається – і в цьому виявляється одна з найсуттєвіших відмінностей національної моделі громадянського суспільства від західноєвропейської. В структурі українського громадянського суспільства згідно із західноєвропейським зразком можна виділити всі елементи: масові акції позитивного й негативного характеру, самодіяльні інститути, об’єднання у сфері міжособистісних відносин .

Щодо відносин офіційної та неофіційної частин громадянського суспільства, то суспільна практика й проведений аналіз дають підставу зробити такі висновки. Розвинутим виступає друга, антисуспільна частина громадянського суспільства, що домінує над першою і над всією державою. Головне питання, отже, зводиться не до того, чи є громадянське суспільство у нас чи немає, а який статус офіційного громадянського суспільства – рівень його розвитку, авторитет та вплив. Чи виходить воно у своїх вищих самовиявленнях на рівень політичних відносин, там, де вже активно діють держава і мафія? Чи здатне дане суспільство встановити в політиці свої закони, вигідні більшості населення, нав’язати свої правила гри та примусити всіх грати за ними. І якщо на сучасному, перехідному для України, етапі над державою панує неофіційне громадянське суспільство, то відлагоджена західноєвропейська модель передбачає активне втручання в їх зв’язки офіційного громадянського суспільства, партнерські відносини саме з ним і врешті-решт диктат офіційного громадянського суспільства над усіма. Лише таке співвідношення сил дозволяє забезпечувати справжню демократію, реальний ринок, добробут основної маси населення, що консолідується у середній клас, а також справедливість та гарантію громадянських прав і свобод.

Такми чином, можна сказати, що розвиваючись під впливом філософських та політичних ідей Західної Європи, вітчизняна політологічна думка в значному обсязі оригінальна, саме вона заклала ідейно-теоретичний фундамент в сучасні основи громадянського суспільства в Україні. При всьому різноманітті функцій, що їх виконує громадянське суспільство, головне його призначення полягає у захисті безпосередніх інтересів громадян, а також контролі над державою, попередженні узурпації влади, стримуванні чиновників від зловживань. Горизонтальні зв’язки, утворення та інститути існують в будь-якому суспільстві. Їх нижчий рівень полягає в самоорганізації та самообслуговуванні населенням переважно проблем побуту та духовного життя, а вищий – у здатності піднятися до рівня рівноправного державі партнера у політичному житті, протидіяти її антинаціональним проявам і активно співпрацювати з нею.
Формами прояву громадянського суспільства можуть бути як інститути, так і безпосередні акти самодіяльного населення, що з’являються у побутовому та громадському житті, в економічній, соціальній, духовній та політичній сферах, а також у суспільних (конструктивних) та антисуспільних (корпоративних, етнічних, територіальних та ін.) утвореннях. З двох головних соціальних суб’єктів – держави та населення – головну роль у формуванні громадянського суспільства нового, західноєвропейського типу на сучасному етапі відіграє держава, що провела необхідну початкову роботу у вигляді створення сприятливих для вдосконалення громадянського суспільства політико-правових умов;

Україна ще не пройшла етап розвитку форм архетипного рівня і що для неї набути нормативну форму саморегуляції є проблемою. Інститут влади з великими труднощами пробиває собі дорогу у глибинах українського ментальності. Державна влада України поволі розбудовує нормативний рівень управління громадянським суспільством. Якщо ж стан морфологічної незрілості системи саморегуляції помножити на грубі помилки державних урядовців і корупцію у системі державної влади, то стає зрозуміло, що Україна ще тільки стає на шлях використання організаційного потенціалу інституту влади. Головним гальмом розбудови громадянського суспільства на шляху до плідного співробітництва з державами – членами Ради Європи є застарілі стереотипи мислення депутатів, корпусу державних службовців, керівників галузей, державних підприємств та приватних фірм, нарешті, пересічних громадян країни. Україна ще тільки підходить до формування інформаційно-знакового рівня використання потенціалу соціального інституту влади. Тож, після “помаранчевої” революції, що відкрила шлях до більш глибокої демократизації українського суспільства, має встановитись інший характер взаємин між громадянським суспільством і державою. Це означає, що для України настав час корінного перерозподілу владних повноважень на користь громадянського суспільства з метою активізації розбудови родового процесу за рахунок цілераціональної поведінки держави.

ВИСНОВКИ

На основі аналізу проведеного в дипломній роботі можна зробити висновки.

Теоретичний і методологічний аналіз громадянського суспільства та правової держави в історії і теорії політичної думки дозволяє стверджувати, що громадянське суспільство є сферою, де протиріччя між одиничним і загальним виявляться і вирішується: інтерес особи співіснує з інтересами суспільства, за допомогою інститутів якого здійснюється взаємодія з державою. Громадянське суспільство неможливо визнати як жорстко структуровану систему інститутів, оскільки воно є соціокультурним феноменом. Воно постає наявністю спектру елементів, характер, співвідношення та присутність яких не може бути універсальним.

Термін “громадянське суспільство” відбиває систему міжособової взаємодії, спрямовану на захист особи від різноманітних форм соціального чи державного тиску; схему процесу комунікації і вираження суспільної думки, спрямованої на діалог із державою. Своєрідність громадянських суспільств є підгрунтям різномаїття теоретико-концептуальних підходів. Одночасно, тривалість цивілізаційних тенденцій у сприйнятті та інтерпретації ідеї громадянського суспільства обумовлює усталеність характеристик та форм існування певного типу суспільства.

Чисельність інтерпретацій і недостатня визначеність терміна “громадянське суспільство” демонструють наявність загальної ідеї, прояви якої фіксують соціокультурне різноманіття можливостей взаємодії у відносинах держави, суспільства й особистості.

Аналіз сутності та природи громадянського суспільства дозволяє дослідити динаміку розвитку реального громадянського суспільства. Реалізація ідеї громадянського суспільства пов'язана з двома процесами: відтворенням соціокультурних організаційних форм, які сприяють збереженню цілісності та унікальності суспільства, а також їх модернізацією при використанні світового теоретичного досвіду і технологій соціальної організації.
У правовій державі панує право. Для такої держави є характерним принцип взаємного контролю, що було сформульовано ще філософом Кантом. Особа має приватну власність- основні передумови її свободи. В процесі свого формування та утвердження правова держава розробляла та закріплювала не тільки законодавчі гарантії індивідуальних свобод та прав, але й свою владу в якості охоронця таких свобод та прав, головного гаранту нормального існування та функціонування громадянського суспільства, його основних інститутів та принципів. Громадянське суспільство та правова держава забезпечують умови існування одне одного, хоча й не замінюють, не взаємовиключають одне одного.

Встановлено, що правова держава у правознавстві вивчається насамперед з боку інституційного підходу та аналізу щодо явища, тоді, як в політології йдеться про можливість та механізми впливу і контролю над владою з боку громадянського суспільства. Іункціональною особливістю правового типу організації влади є обмеженість її рамками закону, що від імені суспільства делегується органам державної влади, тоді як типи державного правління, побудовані на не правовій основі, самі визначають рамки суспільно-політичної діяльності.

В українському соціумі, внаслідок слабкої розвиненості структур громадянського суспільства, його роль у конституюванні інститутів правової держави є відносно незначною, тому ініціативу у здійсненні політичної реформи змушена брати на себе влада.

Соціальним завданням правової держави є забезпечення політичної стабільності як на рівні гілок влади, так і відносинах влади і суспільства, а її функціями є сприяння утворенню правових механізмів соціального захисту певних верств населення.

Конституційний принцип „народовладдя” за сучасних умов українського політичного процесу діє в обмеженому обсязі, оскільки має місце відчуженість народу від влади, а влади від народу, що не відповідає конституційно-правовій доктрині, згідно якої народ – єдине джерело влади в Україні . Принцип верховенства права в контексті державної етнополітики та інформаційної свободи – це вияв гуманітарного потенціалу права, яке обстоює права і свободи спільнот, меншин, опозиції та інших суб`єктів політичного процесу.

Громадянське суспільство у власному значенні є оборотна сторона правової держави: і громадянське суспільство, і правова держава не існують одне без одного. Громадянське суспільство - різноманітність не опосередкованих державою взаємовідносин вільних і рівноправних індивідів в умовах ринку і демократичної правової державності. Це сфера вільної гри приватних інтересів і індивідуалізму. Громадянське суспільство - продукт буржуазної епохи і формується здебільшого знизу, спонтанно як результат розкріпачення індивідів, їх перетворення з підданих держави у вільних громадян-власників, які володіють почуттям особистої гідності та готових взяти на себе господарську та політичну відповідальність. Громадянське суспільство має складну структуру, включає економічні, господарські, родинно-споріднені, етнічні, релігійні, правові відносини, а також опосередковані державою, політичні відносини між індивідами як первинними суб'єктами політичного життя тощо.

Громадянське суспільство становить першооснову людської цивілізації, а його головні суб'єкти - особа, громадяни. їм відповідають різноманітні, інтереси і потреби, що протистоять або співпадають; задоволення яких - невід'ємна передумова їх власного розвитку і розвитку суспільства. Інтереси особи, спільностей людей, їх потреби реалізуються через суспільні відносини та інститути, що становлять структурні елементи громадянського суспільства. Для задоволення первинних потреб люди організують матеріальне виробництво. В процесі виробництва складаються між людьми економічні виробничі відносини. Виробничі відносини зумовлюють сферу соціальних відносин, певну організацію станів, етносів, сім'ї та ін. В громадянському суспільстві формуються самодіяльні асоціації, об'єднання, зокрема релігійні, виробничо-корпоративні, наукові, політичні та інші, покликані висловлювати і відстоювати інтереси і права громадян, створювати умови для самореалізації окремих індивідів і колективів.

Суттєва єдність громадянського суспільства полягає в одночасному існуванні в його межах різнорідних соціальних сил, інститутів, організацій, зацікавлених груп та ін., об'єднаних загальним прагненням до спільного життя. Та громадянське суспільство - це не арифметична сума всіх складових, а інтегральна сукупність, нерозривний зв'язок окремого індивіда з суспільством, з його різноманітними інститутами. В структуру громадянського суспільства не входить держава. Але інтереси забезпечення розумного поєднання прав і свобод громадян, життєдіяльності та стабільності суспільства, як системи, вимагають збереження оптимальної рівноваги між державою і громадянським суспільством. Громадянське суспільство - це сукупність суспільних відносин (економічних, соціальних, політичних та ін.), формальних і неформальних структур, в межах яких має місце задоволення різноманітних потреб і реалізація інтересів індивідів та їх груп, тотожних досягнутому рівню суспільного розвитку.

Високорозвинене громадянське суспільство одна з головних умов стабільності демократичного режиму. Через різноманітні добровільні об'єднання громадянське суспільство і народ мають можливість вільно висловлювати свої інтереси і формувати свою політичну волю. Грома-дянське суспільство контролює дії політичної влади. Інакше неминуче гіпертрофований вплив держави на суспільне життя. Слабкість громадянського суспільства підштовхує державу до узурпації його прав, внаслідок чого відбувається інверсія функцій держави і громадянського суспільства. В такому випадку держава окрім власних функцій присвоює ще й функції громадянського суспільства, формулюючи за нього його завдання, змушуючи суспільство беззаперечно виконувати І державні рішення.

Існування іромадянського суспільства визначається рядом умов: це розвинена соціальна структура суспільства, що породжує різноманітність інтересів, відносин, організацій, інститутів, вона вимагає вільної можливості взаємозв'язку, об'єднання індивідів в союзи, партії, рухи на основі гарантованих прав і свобод громадян, і свободи вибору. І, нарешті, наявність у індивідів приватної власності. Досвід цивілізованих країн свідчить про те, що громадянське суспільство, основане на суспільному консенсусі, дає своїм громадянам мир, спокій і процвітання.

Відсутність тривалий період умов для існування громадянського суспільства в Україні привела до того, що держава заполонила собою весь суспільний простір. Одержавлення суспільства, насамперед, торкнулося економіки: сталося зрощування влади і власності. Етатизація суспільства, тобто активне втручання держави в життя суспільства, привела до згубних наслідків у політичній сфері. Відбулося одержавлення практично всіх механізмів, що відкривають масам доступ до управління суспільством; зрощування партійного апарату з державним. В духовній сфері сформувався певний тип масової свідомості, що охарактеризований як етатистський. Свідомість пронизана страхом перед державою, а страх породжує пасивність громадян та ін. Тому не випадково початок політичних і економічних реформ в Україні, як і в інших незалежних державах Співдружності, зв'язаний з відродженням громадянського суспільства, створенням правової держави. В основі економічних рішень лежить програма переходу до ринкових відносин, що ставить своєю метою повернення народу значної частини власності. Право на власність реалізується шляхом роздержавлення і приватизації, передачі державного майна іромадянам і трудовим колективам. Економічна незалежність громадян - основа нормального функціоггувагшя громадянського суспільства.

Таким чином, основні ознаки громадянського суспільства можна сформулювати так: в центрі громадянського суспільства знаходиться людина як його первинна “клітина”. А тому основні характеристики, що стосуються людини, її природного “суверенітету” переносяться і на громадянське суспільство, визначають його суть.

Хоча деякі сутнісні ознаки громадянського суспільства і правової держави збігаються, а також існує тісне переплетіння і органічний взаємозв'язок їх інститутів, однак відповідні явища не тотожні. Держава, якщо вона має реальні ознаки правової держави, є інститутом громадянського суспільства, яке її утворює. Громадянське суспільство — це соціальний фундамент правової держави і одночасно відповідне середовище, в якому функціонує держава. Суспільство формує державу, її інститути, спрямовує і контролює державну діяльність, а держава є його зовнішньою політико-правовою оболонкою, оскільки будь-яке суспільство функціонує в “межах” певної держави.

Формою взаємодії соціальної правової держави і громадянського суспільства є демократичний політичний режим. Цей режим неможливий без правової держави. Він грунтується на партнерських відносинах між останньою і громадянським суспільством. Демократичний політичний режим може функціонувати лише за наявності ефективних засобів реального впливу суспільства на державу, якими є засоби (механізми) прямої і представницької демократії.
Правову державу можна розглядати як соціальну державу у правовому вимірі. До основних правових характеристик соціальної держави віднесені: 1)визнання людини, її життя і здоров'я, честі і гідності, недоторканності і безпеки найвищою соціальною цінністю; 2)пріоритет прав і свобод людини і громадянина; 3) верховенство права як вищої справедливості; 4)реальна рівність усіх перед законом; 5)наявність гарантованої системи соціального захисту вразливих верств населення; 6)визнання права приватної власності непорушним; 7)визнання народу реальним носієм суверенітету і єдиним джерелом влади; 8)практичне дотримання принципу поділу державної влади; 9)гарантування місцевого самоврядування.
Слід вести мову не про поділ влади, а про внутрішній розподіл владних функцій між різними органами в межах єдиної державної влади. Єдність державної влади по суті відкидає абсолютизацію принципу її поділу. Така абсолютизація може призвести до "розхитування" самої державної влади. В міру формування правової держави в Україні проблема поділу державної влади дедалі переходитиме з політичної у суто практичну площину, набуваючи характеру проблеми своєрідного поділу праці у сфері державного владарювання.

В процесі розбудови правової держави в Україні посилюватиметься тенденція децентралізації публічної влади, і місцеве самоврядування набуде значення важливого чинника такої держави. Місцеве самоврядування – це самостійна і особлива (громадівська) влада, в якій адекватно відбивається характер громадянського суспільства.

Конституційно закріпивши свій намір стати демократичною соціальною правовою державою, Україна одномоментно не перетворюється в таку. Потрібен час для трансформації відповідних державних і суспільних інститутів, їх адаптації до нових політичних і соціально-економічних умов. Сучасну Україну можна охарактеризувати як перехідне суспільство, яке має свої особливості політичного, правового та економічного характеру.

Список використаних джерел:

1. Балл Г.О. Феномен вибору в контексті соціальної поведінки // Соціальна психологія. – 2005. – №1(9). – С.13.

2. Бачинин В.А. Морально-правовая философия. – Харьков: Консум, 2000. – 208 с.

3. Бойко Ю.А. Громадянська самосвідомість та громадські рухи в незалежній Україні // Дні науки філософського факультету – 2006: Міжнародна наукова конференція (12-13 квітня 2006 року): Матеріали доповідей та виступів. – К.: “Київський університет”, 2006. – C. 89–91.

4. Бойко Ю.А. Проблема протистояння громадськості і влади в соціально-філософському контексті. // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури. Зб. наукових праць. – Вип. 14. – К., 2005. – С. 107–113.

5. Бойко Ю.А. Соціально-філософські інтерпретації поняття “громадянське суспільство” в духовно-ціннісному вимірі. // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць. – Вип. 60. – К.: Український центр духовної культури, 2007. – С. 68 – 79.

6. Бойчук М.А. Аналіз суперечностей у розвитку владних відносин на початку ХХІ століття // Нова парадигма: Журнал наукових праць. – К.: Вид-во НПУ імені М.П.Драгоманова, 2004. – Випуск 40. – С.170-178.

7. Бойчук М.А. Державна влада як фактор становлення громадянського суспільства у структурі соціального організму країни: теоретичний аспект //Нова парадигма: Журнал наукових праць. – К.: Вид-во НПУ імені М.П.Драгоманова, 2006. - Випуск 54. – С.115-121.

8. Бойчук М.А. Дещо про суперечності у розвитку владних відносин на початку ХХІ століття // Вісник Житомирського державного технічного університету. Філософські науки. – 2006. - № 1. – С.24-34.

9. Бойчук М.А. Місцеве самоврядування розбудови громадянського суспільства // Память століть. – 2007. - №1 (64). – С.129-144.

10. Бойчук М.А. Формування громадянського суспільства в контексті саморозгортання соціального організму країни // Нова парадигма: Журнал наукових праць. – К.: Вид-во НПУ імені М.П.Драгоманова, 2006. – Випуск 53. – С.156-165.

11. Бойчук М.А. Формування громадянського суспільства в процесі трансформації постсоціалістичних політичних систем // Матеріали Міжнародної науково-теоретичної конференції „Трансформація політичних систем на постсоціалістичному просторі” // Нова парадигма: Журнал наукових праць. – К.:
Вид-во НПУ імені М.П.Драгоманова, 2006. – Спеціальний випуск. - С.148-151.

12. Воронов І. Громадянське суспільство і влада //Людина і політика. – 2003, № 1(25). – С. 31-41.

13. Воронов І. Концепція правової держави: історичний генезис //Нова парадигма: Альманах наукових праць. – Випуск 27. – Запоріжжя: Запорізький державний університет; Запорізьке наукове товариство ім. Я.Новицького; Творче об`єднання „Нова парадигма”. – 2002. – С. 77-85.

14. Воронов І. Людина як пріоритетна цінність правової держави //Борисфен: Літературно-мистецький, публіцистичний та науково-популярний щомісячник. – 2002, № 8 (134). – С. 26-29.

15. Воронов І. Політичний режим та система відносин „держава – суспільство” //Політологічний вісник: Збірник наукових праць. Випуск 11. – К.: Знання України. – 2002. – С. 73-80.

16. Воронов І. Правова держава і громадянське суспільство: співвідношення і взаємозв`язок //Актуальні проблеми державного управління: Збірник наукових праць. – Харків: Магістр. – 2002, № 3(14). – С. 34-41.

17. Воронов І. Правова держава як взаємообумовленість двох формуючих понять: держави і права //Актуальні проблеми політики: Збірник наукових праць. – Випуск 15 /Гол. ред. С.В. Ківалов/. – Одеса: Юридична література. – 2002. – С. 311-320.

18. Воронов І. Правова держава як втілення ідеї верховенства права //Трибуна. – 2002, № 9-10. – С. 34-35.

19. Воронов І. Правова держава як соціальний феномен //Перспективи: Науковий журнал. – Одеса: Південноукраїнський державний педагогічний університет (м. Одеса) ім. К.Д. Ушинського; Одеський Національний політехнічний університет. – 2001, № 4 (16). – С. 38-43.

20. Воронов І. Правова держава як соціально-історичне явище: зв`язок епох, принципів, мети //Дослідження світової політики: Збірник наукових праць. Випуск 21. – К.: Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України. – 2002 . – С. 78-92.

21. Воронов І. Теоретико-прикладні питання народовладдя в сучасній Україні //Наукові Записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень. – 2001, № 16. – С. 108-118.

22. Воронов І. Трансформаційні процеси у сучасній політичній системі України: суть, місце і роль у становленні правової держави //Наукові Записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень. – 2003, № 22. – С. 5-17.

23. Воронов І.О. Правова держава як предмет політологічного аналізу. – К.: Віра ІНСАЙТ. – 2000. – 375 с.

24. Вчення про правову державу Г.Бермана // Науковий вісник Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ: Зб.наук.праць. – 2003. – № 2. – С. 11-16.

25. Гайденко П.П. Бытие и разум // Вопр. философии. — 1997. — № 7. — С. 114—140.

26. Гегель Г. В. Ф. О научных способах исследования права, его места в практической философии и его отношение к науке о позитивном праве // Г. В. Ф. Гегель. Политические произведения. — М., 1978. — С. 228.

27. Гегель Г. В. Ф. Философия духа // Сочинения: В 14 т. — М., 1957. - Т. 3. - С. 306.

28. Гейда О.В. Місце та роль політичних партій в процесі формування громадянського суспільства // Вісник Національного університету внутрішніх справ. – Вип.29. - 2005. – С. 258 – 262.

29. Гейда О.В. Політичні партії та громадські організації: проблеми взаємодії // Наше право. – 2004. - № 4. – С. 8 – 11.

30. Голосніченко І. Правосвідомість і правова культура у розбудові Української держави // Право України. — 2005. — №4.

31. Гражданское общество и культура доверия: философско-культурологический аспект / В.Т. Жежерун, Н.В. Замятина // Вісн. Міжнар. Слов`ян. ун-ту. Сер. Соціол. науки. — 2006. — 9, N 1. — С. 34-38. — Библиогр.: 8 назв. — рус.

32. Грамчук А.В. Вплив світових тенденцій на становлення громадянського суспільства в Україні // Політологічний вісник: Зб. наукових праць Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка. – Київ. – 2000. – С.29 – 34.

33. Грамчук А.В. Генеза українського громадянського суспільства // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наукових праць Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України. – Київ: Український Центр духовної культури. – 2000. – Вип. 11. – С. 224 – 228.

34. Грамчук А.В. Ідея та практика громадянського суспільства в Київській Русі та в Українськім Козацтві // Актуальні проблеми політики: Зб. наукових праць Одеської національної юридичної академії. – Одеса: Астропринт. – 2000. – Вип. 6–7. – С. 286 – 288.

35. Грамчук А.В. Об’єктивні умови формування громадянського суспільства в сучасній Україні // Актуальні проблеми політики: Зб. наукових праць Одеської національної юридичної академії. – Одеса: Юридична література. – 2000. – Вип. 9. – С. 136 – 141.

36. Грамчук А.В. Основные мировые тенденции и их влияние на становление гражданского общества в Украине в постсоветский период // Динамизм социальных процессов в постсоветском обществе: Материалы международного семинара Луганского государственного педагогического Университета им.
Т.Г. Шевченко совместно с Женевским международным центром исследования социальных и политических проблем. – Луганск – Женева. – 2000. – Вип.
1. – С. 268 – 274.

37. Грамчук А.В. Сучасні трактування громадянського суспільства в українській політичній науці // Актуальні проблеми політики: Зб. наукових праць Одеської національної юридичної академії. – Одеса: Юридична література. – 2001. – Вип. 10–11. – С. 626–630.

38. Гринюк Р.Ф. Значення принципу поділу влади у становленні правової держави та актуальні проблеми його реалізації в Україні // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2004. – №7. – С.23-34.

39. Гринюк Р.Ф. Ідея правової держави: теоретико-правова модель і практична реалізація. – К.: Концерн “Видавничий Дім “Ін Юре””, 2004. – 388 с.

40. Гринюк Р.Ф. Конституційні аспекти співвідношення правової держави і узаконення державної влади // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2004. – № 5. – С.5-15.

41. Гринюк Р.Ф. Методологічні способи тлумачення принципу верховенства права // Верховенство права: питання теорії і практики: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. – К.: Українське право, 2006. - № 1(19). – С. 72-79.

42. Гринюк Р.Ф. Обмежувальна роль конституції у забезпеченні функціонування правової держави // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2004. – № 6. – С.13-24.

43. Гринюк Р.Ф. Парламентаризм у правовій державі // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2004. – Вип.24. – С.126-134.

44. Гринюк Р.Ф. Поняття “загального блага” (bonum commune) в контексті формування теорії правової держави // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2003. – Вип.19. – С.54-61.

45. Гринюк Р.Ф. Поняття “правового державного ладу” та “правового громадянського суспільства” І. Канта у контексті розвитку теорії правової держави // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2004. – №4. – С.5-15.

46. Гринюк Р.Ф. Поняття законності та її вплив на процес розбудови правової держави // Правничий часопис Донецького університету. – 2003. – №1 (9). – С.3-9.

47. Гринюк Р.Ф. Правова держава: теоретико-методологічні проблеми співвідношення держави і права // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2003. – Вип.18. – С.26-34.

48. Гринюк Р.Ф. Правова культура і її роль в становленні та розвиткові правової держави // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2003. – Вип.20. – С.31-39.

49. Гринюк Р.Ф. Проблеми аналізу взаємодії держави і права в концепції правової держави Б. Кістяківського // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2003. – №11. – С.97-105.

50. Гринюк Р.Ф. Специфіка розуміння права і правової держави у концепції С.Дністрянського // Правничий часопис Донецького університету. – 2003. – № 2(10). – С.3-10.

51. Гринюк Р.Ф. Співвідношення понять “права” і “закону” в політико-правовій теорії Т. Гоббса // Вісник Донецького університету. Серія: економіка і право. – 2003. – Вип.1. – С.233-238.

52. Гринюк Р.Ф. Співвідношення природного і позитивного права та розвиток правової держави у поглядах П. Юркевича // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2004. – №2-3. – С.17-28.

53. Гринюк Р.Ф. Форми узаконення державної влади в умовах правової держави// Від громадянського суспільства до правової держави: Матеріали І Міжнародної науково-практичної конференції. – Харків, ХНУ ім. В.Н. Каразіна, 2006.– С.22-28.

54. Дарендорф Р. Дорога к свободе: демократизация и ее проблемы в Восточной Европе // Вопросы философии. – 1990. - № 9. – С. 69 – 75.

55. Заєць А.П. Формування ідей правової державності в процесі створення нової Конституції України (1990–1994 рр.) // Вісник Академії правових наук України. – 1998. – № 4 (15). – С. 54–70.

56. Заєць А.П. Формування ідей правової державності в процесі створення нової Конституції України (1994–1996 рр.) // Вісник Академії правових наук України. – 1998. – № 1 (16).

57. Заєць А.П. Здійснення принципів правової держави як засіб вдосконалення виконавчої влади // Вісник Академії правових наук України. – 1999. – № 2 (17).

58. Заєць А.П. Коментар до ст. 101 Конституції України // Коментар до Конституції України. – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1996. – С. 228–229.

59. Заєць А.П. Коментар до статей 85–87, 89, 91, 93, 94, 101 Конституції України // Коментар до Конституції України. – 2-е вид., випр. й доповн. – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1998. – С. 200–222, 236–241.

60. Заєць А.П. Конституційно-правові засоби обмеження держави і контролю над владою // Вісник Академії правових наук України. – 1998. – № 3 (14). – С. 15–28.

61. Заєць А.П. Право і закон як вихідні категорії правової системи // Правова система України: теорія і практика: Тези доповідей і наукових повідомлень науково-практичної конференції (Київ, 7–8 жовтня 1993 року). – К.: Президія Верховної Ради України, Інститут держави і права АН України,
Академія правових наук України, 1993. – С. 55–56.

62. Заєць А.П. Правова держава в контексті сучасного українського досвіду. – К.: Парламентське видавництво, 1999. – 248 с.

63. Заєць А.П. Правова політика в Україні: теоретична модель і практика // Проблеми сучасної політики та шляхи її здійснення: Тези доповідей всеукраїнської науково-практичної конференції (Одеса, квітень 1993 р.). – Одеса: Мін. освіти України, Одеський держ. ун-т, 1993. – С. 228–229.

64. Іваненко Г.В. Основні принципи правової держави. // Митна справа. – Одеса, 2002. № 4. – С. 92-94

65. Іваненко Г.В. Щодо питання становлення правової держави в рамках Конституції україни. // Актуальні проблеми політики. Збірник наукових праць. – Одеса, 2002. – Вип. 14. – С. 928-933

66. Кальной И.И., Парунова Ю.Д., Шевченко О.К. Проблема идентичности в условиях трансформации современного украинского общества // Ученые записки ТНУ. Серия “Философия”. – 2004. - Т. 17 (56), № 2. – С. 110-118.

67. Кириченко С. О. Громадянське суспільство і правова держава: поняття та зміст. – К.: Логос, 1999. – 47 с.

68. Кириченко С.О. Шляхи формування громадянського суспільства і правової держави. – К.: Логос, 2000. - 85 с.

69. Кириченко С.О. Правовий вимір соціальної держави і законодавчий процес. // Парламентська реформа: теорія та практика. Збірник наукових праць Інституту законодавства Верховної Ради України. К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 2001. С.182-197.

70. Кириченко С.О. Співвідношення понять правової держави і громадянського суспільства в Україні // Актуальні проблеми міжнародних відносин:збірник наукових праць (випуск 22, ч.1).-К.: Інститут міжнародних відносин при Київському національному університеті ім. Т.Шевченка, 2000.-С.85-95.

71. Конституція України. - К.: Українська Правнича Фундація, 1996. – 64 с.

72. Кравченко Ю.Ф. Проблема свободи в контексті західної традиції права // Вісник Національного університету внутрішніх справ. – 2003. – Вип. 21. – С. 38-43.

73. Кравченко Ю.Ф. Вчення про право І. Канта // Вісник Національного університету внутрішніх справ. – 2001. – Вип. 15. – С. 62-67.

74. Кравченко Ю.Ф. До проблеми “Позитивізм проти свободи волі” // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ. – 2003. – № 2. – С. 23-26.

75. Кравченко Ю.Ф. Ідея права у Гегеля // Вісник Національного університету внутрішніх справ. – 2001. – Вип. 16. – С. 107-113.

76. Кравченко Ю.Ф. Про правову свободу // Право і безпека. – 2003. – Вип. 3. – С. 3-8.

77. Мелков Ю.А. Личностный подход в культуре и мировоззрении / Христианская мысль. – 2004. -№ 1.

78. Мильдон В.И. Н.Устрялов. Национал-большевизм // Вопросы философии. – 2005 - № 3. – С. 18 - 184.

79. Парунова Ю.Д. Место и роль ценностей в механизме социализации. // Культура народов Причерноморья. — 2004. — N55, Т.2. — С. 36-40 — Библиогр. в конце ст. 15 назв. — рус.

80. Пасько Я, Пасько І. Громадянське суспільство: ідеї та історична практика.// Схід. - Донецьк. - №4/11/. - 1997. - С.7-11; №6/13/. - 1997. - С.26-36; - №7/14/. - 1997. - С.14-23 /3,0 д.а./.

81. Пасько Я. Громадянська ідея у дзеркалі суспільної думки та контексті реального історичного процесу греко-римського світу.// Збірник праць вчених. Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України. - Київ - 1997. - С.41-55 /0,75 д.а./.

82. Пасько Я. Громадянське суспільство на тлі європейської історії.// Генеза. - №1/5/. - 1997. С.212-213 /0,75 д.а./.

83. Пасько Я. Громадянське суспільство: Східна Європа і перспективи України.// Схід. - Донецьк. - №3/10/. - 1997. - С.26-29 /0,5 д.а./.

84. Поппер К. Открытое общество и его враги. Т.2.— М.: Феникс, 1992. — С. 341.

85. Скворець В.О. Взаємодія громадянського суспільства і держави як закономірність розвитку соціального організму // Культурологічний вісник: Науково-теоретичний щорічник Нижньої Наддніпрянщини. – Запоріжжя: 2004. – Вип. 12. – С. 106-112.

86. Скворець В.О. Громадянське суспільство в контексті світової історії // Ноосфера і цивілізація. – Донецьк: Дон-НТУ, 2006. – Вип. 3 (6). – С. 63-69.

87. Скворець В.О. Громадянське суспільство: сутність і зміст поняття // Нова парадигма: Альманах наукових праць. – Запоріжжя, 2003. – Вип. 32. – С. 149-162.

88. Скворець В.О. Детермінанти оптимізації розвитку громадянського суспільства в Україні // Культурологічний вісник: Науково-теоретичний щорічник Нижньої Наддніпрянщини. – Запоріжжя, 2006. – Вип. 16.– С. 140-147.

89. Скворець В.О. Історико-філософський аспект дослідження громадянського суспільства // Гуманітарний вісник Запорізької державної інженерної академії. – Запоріжжя: ЗДІА, 2004. – Вип. № 17. – С. 157-171.

90. Скворець В.О. Основна закономірність розвитку громадянського сус-пільст¬ва // Культурологічний вісник: Науково-теоретичний щорічник Ниж¬ньої
Наддніпрянщини. – Запоріжжя, 2005. – Вип. 15. – С. 161–169.

91. Скворець В.О. Проблема ґенези громадянського суспільства // Культурологічний вісник: Науково-теоретичний щорічник Нижньої Наддніпрянщини. – Запоріжжя, 2005. – Вип. 14. – С. 192-200.

92. Скворець В.О. Роль громадянського суспільства в розвитку соціуму // Нова парадигма: Журнал наукових праць. – К.: Вид-во НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2004. – Вип. 40. – С. 23-37.

93. Скворець В.О. Трансформація українського суспільства // Культурологіч¬ний вісник: Науково-теоретичний щорічник Нижньої Наддніпрянщини. – Запоріжжя, 2002. – Вип. 9. – С. 114-124.

94. Співак В.М. Громадянське суспільство і правова держава: функціонування, взаємозв'язок, взаємовплив. Політологічний аспект. — К.: Наукова думка, 1999. — 32 с.

95. Співак В.М. Громадянське суспільство і соціальна, правова держава: ідейні витоки, поняття, проблеми формування в Україні. — К.: Наукова думка, 1998. — 60 с.

96. Співак В.М. Концепція правової держави в історії політичної дум¬ки // Актуальні проблеми політики. Зб. наук. праць. Вип. 9. — Одеса: Одеська нац. юрид. академія, 2000. — С. 264-268.

97. Співак В.М. Поняття та цінності соціальної, правової держави // Держава і право. Зб. наук. праць. Вип. 7. — К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2000. — С. 466-476.

98. Співак В.М. Правова держава — політична форма виразу громадянського суспільства // Етнополітичні конфлікти у посттоталітарному просторі. — К.: УФІМБ, 1999. — С. 186-188.

99. Співак В.М. Соціальна держава та її значення в розбудові правового, соціального суспільства. Матеріали науково-практичної конференції (квітень 1998 р.). — К.: КДТУБА, 1998. — С. 23-28.

100. Толстухов А В. Глобальный социальный контекст и контуры эко-будущего // Вопросы философии. – 2003. - № 5. - С. 49 – 63.

101. Тузиков А.Р. Идеи демократии: социологическая интерпретация // Социологические исследования. - 2005. - №3. – С. 35 – 38.

102. Узун Ю.В. Альтернативи громадянського вибору особистості // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку: Зб. наук. пр. – Львів: МІОК. – 2002. –Вип. 12. – С. 208 – 212.

103. Узун Ю.В. Местное самоуправление как институт гражданского общества // Актуальні проблеми політики: Зб. наук. пр. – Одеса: Юридическая литература – 2000. – Вип. 8. – С. 290 – 294.

104. Узун Ю.В. Основные проблемы формирования институтов гражданского общества как технологии социальной организации // Социальные технологии. Актуальные проблемы теории и практики: Зб. наук. пр. –Київ – Запоріжжя – Одесса: Запорізький госуніверситет. - 2000. – Вип. 4. Соціальні технології у сучасному суспільстві. – С. 213 – 234.

105. Узун Ю.В. Права человека в системе: нация – государство- гражданское общество / Матеріали науково-практичного симпозіуму “Права людини та сучасні проблеми розвитку українського суспільства” // Актуальні проблеми політики: Зб. наук. пр. – Одеса: Астропринт. – 2001. – Вип. 12 . – С. 261-268.

106. Узун Ю.В. Проблема гражданского общества и особенности его развития в современной Украине // Актуальні проблеми політики: Зб. наук. пр. – Одеса: Астропринт. – 1998. – Вип. 3-4. – С. 132 – 136.

107. Узун Ю.В. Сучасні уявлення про громадянське суспільство та його типи // Актуальні проблеми політики: Зб. наук. пр. – Одеса: Юридическая литература – 2000. – Вип. 10 - 11. – С. 630 - 637.

108. Узун Ю.В. Украинская политическая мысль начала ХХ века к вопросу о взаимоотношениях государства и гражданского общества // Актуальні проблеми політики: Зб. наук. пр. – Одеса: Астропринт. – 1999. – Вип. 6-7. – С. 301 – 305.

109. Фромм Э. Человек для себя. Иметь или быть? – Мн.: Изд. В.П.Ильин, 1997. – 416 с.

110. Чапала Г. В. Владна природа місцевого самоврядування // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В. Я. Тацій. – Х.: Національна юридична академія України, 2003. – Вип. 61. – С. 54-59.

111. Чапала Г. В. Державна влада і місцеве самоврядування: загальні риси та особливості // Проблеми вдосконалення правового регулювання місцевого самоврядування: Матеріали наук.-практ. конф. / За ред. М. І. Панова. – Х.: Національна юридична академія України, 2002. – С. 111-113.

112. Чапала Г. В. Місцеве самоврядування – інститут демократії // Розвиток демократії та демократична освіта в Україні: Матеріали ІІ міжнар. наук. конфер. / Уклад. Л. Марголіна. – К.: Ай Бі, 2003. – С.288-294.

113. Чапала Г. В. Місцеве самоврядування і громадянське суспільство: проблема співвідношення // Право України. – 2004. – №2. – С. 127-132.

114. Черноног Р.А. Держава і суспільство: порівняльний аналіз // Перспективи. Науковий журнал. Серія: Філософія, історія, соціологія, політологія. – Одеса, 2001. – № 4 (16). – С.ХХХ – ХХХ.

115. Черноног Р.А. Соціальні відносини: держава і суспільство (історіософський аналіз) // Нова парадигма. – Запоріжжя, 2002. – Вип.25. – С.208 –219.

116. Чешко В. Біоетика і громадянське суспільство // Вісник НАН України. — 2002. — N1 — укp.

117. Шевченко О.К. Специфика осуществления власти в современной Украине // Ученые записки ТНУ. Серия “Философия”. – 2006. – Т. 19 (58), №1. – С. 268-271.

118. Шевченко О.К. Украина: постсоветское наследие и предпосылки становления нового общества // Материалы ХХХIV научной конференции профессорско-преподавательского состава, аспирантов и студентов ТНУ им. В.И. Вернадского “Актуальные проблемы философии: общество, политика,
культура”. Симферополь: ОАО “Симферопольская городская типография”, 2005. – С. 41 - 45.



 
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо войти на сайт под своим именем.

Другие новости по теме:




 
 

Информация

Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.
 

Новости партнёров
Виктора Януковича госпитализировали в НИИ Склифосовского
Бывшего президента Украины Виктора Януковича госпитализировали в Институт скорой помощи имени Склифосовского в Москве.

Джонни Деппа в «Пиратах Карибского моря» заменит женщина
Уже давно не секрет, что Walt Disney при "перезапуске" своей приключенческой франшизы "Пираты Карибского моря" не видит в проекте дальнейшего участия Джонни Деппа - от капитана ...

На Украине сторонники автокефалии напали на резиденцию митрополита УПЦ
В городе Кривой Рог Днепропетровской области Украины несколько десятков сторонников автокефалии украинской церкви устроили штурм резиденции митрополита Криворожского и Никопольского Ефрема, ...

Облако тэгов
Популярные статьи
Календарь
«    Ноябрь 2018    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
 
Реклама на сайте
Счётчики
 
"ПРИГОВОР СУДА ИНФО" © 2011-2014. Все права защищены. Копирование материалов сайта возможно только с указанием активной индексируемой гиперссылки на наш сайт.Все материалы сайта предоставляются исключительно для ознакомления. Владелец сайта не несет ответственности за их практическое использование.
Главная     |     Новости     |     Справка     |     Форум     |     Контакты     |     Статистика сайта     |     Карта сайта     |     RSS 2.0