Добавить в Избранное   Сделать Стартовой  
 
   
Главная     |     Новости     |     Справка     |     Форум     |     Обратная связь     |     RSS 2.0
Реклама
Личный кабинет
Логин :
Пароль :

» Регистрация
» Напомнить пароль?
Навигация по сайту
Опрос посетителей
По Вашему мнению взяточничество больше распостранено?

В прокуратуре
В суде
В налоговой
В МЧС
В милиции

Архив новостей
Июнь 2015 (3)
Май 2015 (15)
Апрель 2015 (1)
Декабрь 2014 (1)
Октябрь 2014 (3)
Июль 2014 (5)
Приговор суда инфо » Юридические рефераты » Організація діяльності Адміністративних судів України

 

Організація діяльності Адміністративних судів України

в разделе: Юридические рефераты Просмотров: 3769
РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:

«ОРГАНІЗАЦІЯ ДІЯЛЬНОСТІ АДМІНІСТРАТИВНИХ СУДІВ УКРАЇНИ»



ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1 ПОНЯТТЯ ТА МОДЕЛІ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ЮСТИЦІЇ.

1.1 Концептуальні підходи до розуміння адміністративної юстиції.

1.2 Адмiнiстративне судочинство - як iнститут реалiзацiї судової влади в Україні.

1.3 Розвиток вітчизняної моделі адміністративної юстиції.

РОЗДІЛ 2 ОРГАНІЗАЦІЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО СУДОЧИНСТВА

2.1 Юрисдикція адміністративних судів. Підсудність адміністративних справ.

2.2 Склад суду, відводи

2.3 Судові виклики і повідомлення.

2.4 Фіксування судового процесу.

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

Вступ

Судово-правова реформа передбачає утворення незалежної судової влади, здатної вирішувати завдання гарантування захисту прав і свобод людини і громадянина, інтересів громадянського суспільства, утвердження режиму законності в діяльності органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, юстиції та інших. Тобто, вона визначає формування правової бази, щодо судоустрою та організації та діяльності органів, пов'язаних з діяльністю судів з загальною метою, реорганізація цих органів, а також реформування судочинства у напрямі посилення гарантій прав особи і громадянина . Судово-правова реформа в Україні здійснюється на підставі Концепції, схваленої постановою Верховної Ради України від 28 квітня 1992 року. Проте у ній не було вирішено питання про реформування усіх необхідних правових інститутів, головним її недоліком є недостатня розробка напрямів реформування судової системи, досудового провадження та судочинства, що таким чином, обумовлює актуальність теми даного реферата.

Суд покликаний стати органом здійснення судового контролю, арбітром у розв'язанні правових конфліктів між громадянином і державою, між громадянами, юридичними особами шляхом судочинства по конституційних, кримінальних, господарських та адміністративних справах .

Концептуальнім положенням судово-правової реформи є визначення шляхів реформування самої судової системи. Конституція передбачила функціонування в Україні єдиної системи судів загальної юрисдикції, але обійшла її побудову. Це дає простір для різних пропозицій щодо її структурування. А саме потребують розгляду питання, щодо єдиної судової системи, якої ще не існує і вона має створюватись не через механічне об'єднання судових ланок, а на конституційних засадах виключності, самостійності та незалежності судової влади від інших гілок влади, незалежності і недоторканності суддів, відкритості та доступності правосуддя, дотримання демократичних принципів судочинства, участі народу в його здійсненні, колегіального та одноособового розгляду справ у судах. Єдність системи судів загальної юрисдикції випливає із спільності принципів їх організації і діяльності ( територіальний та спеціалізації), принципів судочинства, однаковості застосування законів, обов'язковості виконання усіх судових постанов на території України, єдності статусу суддів.

Ще з 1992 року, після затвердження концепції судово-правової реформи року, в Україні йшла мова про формування адміністративних судів. 2002 року після відповідного указу Президента було створено Вищий адміністративний суд України. 16 листопада 2004 року підписано Указ Президента про утворення місцевих та апеляційних адміністративних судів, які почали створювати з 1 січня 2005 року. Але лише 6 липня 2005 року Верховна Рада України ухвалила Кодекс адміністративного судочинства (КАС), який набув чинності 1 вересня 2005 року. Однак закон, який захищає інтереси держслужбовців і державних політичних діячів, реально “запрацював” лише тепер. Окрім чиновницької та владної верхівки, кодекс також стоїть на захисті інтересів пересічних громадян. У разі дії та бездіяльності посадових осіб, органів державної влади та місцевого самоврядування будь-який громадянин має можливість оскаржити неправомірні рішення, що передбачено статтею 55 Конституції України. Але окремої судової процедури, окремого суду, який міг би розглядати таку категорію справ, раніше не було. Цю процедуру регламентує запроваджений 1 вересня 2005 року Кодекс адміністративного судочинства. З набранням чинності (з 1 вересня 2005 року) Кодексом адміністративного судочинства України повинно було розпочатися практичне функціонування національної системи адміністративної юстиції. Але, 20 вересня 2006 року, у зв’язку з не створенням до 1 вересня апеляційних адміністративних судів, Верховною Радою України перенесено кінцевий термін початку їх роботи на 1 липня 2007 року. Запропонований Комітетом з питань правосуддя проект Закону про внесення змін до Кодексу адміністративного судочинства України було ухвалено Парламентом спочатку за основу, а потім в цілому. Голова Комітету, С.Ківалов, серед основних причин порушення встановленого законом терміну, виділив відсутність приміщень для розміщення судів, тривале непризначення голів цих судів, не сформування суддівського корпусу адміністративних судів у цілому, а також неналежне бюджетне фінансування і наголосив, що необхідність перенесення строків обумовлена фактичною паралізацією роботи судової системи по апеляційному розгляду адміністративних справ, а також обмеженням доступу громадян до правосуддя у зв’язку із закінченням повноважень господарських та апеляційних судів по розгляду справ адміністративної юрисдикції. Депутатами було підкреслено важливість існування таких судових органів для розвитку демократичної української держави та суспільства і, водночас, зазначено, що не створення апеляційних адміністративних судів є прикладом бездіяльності влади щодо виконання покладених завдань. За словами С.Головатого проблема полягає не в відсутності коштів, оскільки у цьому році на забезпечення апеляційних адміністративних судів виділено понад 10 млн. грн., а в неналежному стані організаційного забезпечення діяльності судів, що здійснюється Державною судовою адміністрацією України. Зокрема, у 2006 році Державна судова адміністрація України мала всі можливості укласти договори оренди приміщень для тимчасового розміщення судових органів, а також здійснити централізовану закупівлю комп’ютерного обладнання, систем технічного фіксування судового засідання, меблів, канцприладдя, що не було зроблено для забезпечення діяльності навіть тих чотирьох утворених судів. Варто додати, що депутати висловили сумнів щодо реальності створення апеляційних адміністративних судів до 1 липня 2007 року та спроможності Державної судової адміністрації України виконати цей обов’язок у встановлений строк, у зв’язку з чим народним депутатом Ю.Мірошниченко запропоновано ініціювати створення тимчасової слідчої комісії з метою забезпечення виконання вимог ухваленого закону. Все це безмовно говорить про актуальність теми реферата. Ефективність правового захисту прав і законних інтересів людини величезною мірою залежатиме від ступеня досконалості унормованого згаданим кодексом порядку судового розгляду справ, підвідомчих адміністративним судам. Тож є нагальна потреба з цих позицій оцінити якість змісту КАС, передусім у частині концептуальної спрямованості й дефініційної прийнятності запроваджуваного ним у нормативно-правовий обіг понятійного інструментарію. Реферат присвячений проблемам оргінзації діяльності адміністративних судів, тому будуть розглянуті насамперед, такі загальні питання, як поняття адміністративної юстиції, розвиток та місце адміністративного судочинство як інститут судової влади в Україні, і відповідно суто організаційні питання діяльності адміністративного суду – це питання юрисдикції, підсудності, компетенції адміністративного суду, склад суду, відводи суддів, судові виклики і повідомлення, фіксування судового процесу.

Розділ 1
Поняття та моделі адміністративної юстиції.


1.1 Концептуальні підходи до розуміння адміністративної юстиції.

Адміністративна юстиція сформувалася на Заході в другій половині XIX століття і зайняла автономне місце у традиційній системі судочинства. В адміністративно-процесуальному порядку розглядаються й вирішуються, зокрема, адміністративно-правові спори між сторонами, які перебувають у відносинах влади і підпорядкування. Правовим наслідком вирішення органом адміністративної юстиції конфлікту у сфері державного управління є визнання недійсним та скасування неправомірного адміністративного акта. Є певні відмінності також у порядку розгляду адміністративних справ та виконання рішень.

Ці особливості, а також конкретні соціальні умови і традиції відповідним чином вплинули на формування системи органів адміністративної юстиції у різних країнах. На сьогодні в одних державах функції адміністративної юстиції здійснюють звичайні суди, в інших — спеціальні адміністративні. До перших належать, зокрема, країни з правовою системою, заснованою на англійському загальному праві (Великобританія, США, Австралія, Нова Зеландія, Ізраїль). У цих державах функції адміністративної юстиції покладено головним чином на звичайні суди . Судове провадження здійснюється як за скаргами громадян на акти й діяння органів державного управління, так і опосередковано, у процесі постановляння рішень у кримінальних і цивільних справах. У деяких зі згаданих країн (Великобританія, США) діють також адміністративні трибунали, що розглядають і вирішують окремі категорії адміністративних справ. Ці трибунали в одних випадках є складовою частиною адміністрації, а в інших — самостійними одиницями. Звичайні суди здійснюють опосередкований контроль за рішеннями адміністративних трибуналів.

Спеціальні адміністративні суди (трибунали) функціонують у багатьох країнах, зокрема Західної Європи (Австрія, Болгарія, Німеччина, Франція) . За загальним правилом ці суди можуть скасовувати неправомірні акти й визнавати незаконними дії органів державного управління. Але й у цих країнах звичайні суди виконують певні функції органів адміністративної юстиції. У деяких питаннях вони мають виключну юрисдикцію, в інших — разом зі спеціальними адміністративними судами виступають гарантами забезпечення суб'єктивних прав громадян, зокрема щодо відшкодування шкоди.
Новий тлумачний словник української мови дає таке визначення поняття «юстиція» — це «суд, судова діяльність держави; правосуддя; сукупність державних органів, що займаються судочинством».

До визначення терміна „адміністративна юстиція" на сьогодні немає єдиного підходу. Зазначене словосполучення об'єднує в собі два поняття: administratio та justitia. В перекладі з латини administratioозначає „управління", „завідування", „керівництво"; justitia – „справедливість", „правосуддя", „судове відомство". Хоча, як зазначає В.Нерсесянц, мова йде про одне й те саме поняття – про справедливість, що включає в себе правосуддя (і у вихідному значенні - судження по праву, і в похідному значенні судового вирішення спору згідно з правом, справедливістю . І за змістом, і за етимологією justitia виходить з поняття права (ius), означає наявність в соціальному світі правового начала і виражає його правильність, імперативність і необхідність). Багатоваріантність перекладу терміна justitia породила різні варіанти його тлумачення. Відповідно, в юридичній літературі сформувались три основні тенденції у розумінні адміністративної юстиції. А саме, адміністративна юстиція розуміється як :

1. особливий порядок вирішення адміністративно-правових спорів судами та уповноваженими на те державними органами ( відповідно до цього підходу до поняття адміністративної юстиції включається розгляд публічно-правових спорів не тільки судами, а й іншими державними органами. Можна зробити висновок, що в даному випадку наголос зроблено на розумінні терміна justitia як „справедливості". Іншими словами, справедливість при вирішенні спорів може бути забезпечена не лише судами, а й адміністративними органами при розгляді скарг громадян в сфері адміністративної діяльності);

2. самостійна галузь правосуддя, ціллю якої є вирішення судами спорів між громадянами та органами управління (адміністрацією) або між самими органами управління - тобто адміністративне судочинство. (Такий підхід є більш вузьким : до поняття адміністративної юстиції віднесено тільки судовий порядок вирішення публічно-правових спорів, тобто адміністративна юстиція є діяльністю виключно судовою. В такому розумінні наголос зроблено на розумінні терміна justitia як „правосуддя", яке, відповідно до положень сучасної правової доктрини, здійснюється виключно судами.);

3. не тільки особливий вид судочинства, а й система спеціалізованих судів або спеціальних судових підрозділів, які здійснюють адміністративне судочинство. (Згідно з цим підходом адміністративною юстицією є не будь-яке вирішення публічно-правових спорів, а тільки те, що здійснюється спеціально утвореними для цього судовими органами – окремими судами чи спеціалізованими структурними підрозділами загальних судів, тобто обов'язковою ознакою адміністративної юстиції є наявність у судовій системі адміністративних судів або адміністративних палат у структурі судів загальної юрисдикції).

М.Тихомиров пропонує розуміти під адміністративною юстицією:

1). систему спеціалізованих органів, що здійснюють контроль за дотриманням законності в сфері державного управління;
2). в більш вузькому значенні – особливий процесуальний порядок вирішення адміністративно-правових спорів між громадянином або організацією з одного боку, і державним органом – з іншого, при якому судові чи інші спеціально уповноважені державні органи розглядають скарги на дії органів державного управління і виносять рішення, обов'язкові для зазначених органів.

Зазначені підходи до тлумачення терміна „адміністративна юстиція" відповідають трьом критеріям, що використовуються вченими-адміністративістами для розкриття сутності цього правового інституту:

1). матеріальному, пов'язаному з природою спору ( такий критерій дозволяє виявити особливий публічно-правовий характер спорів в сфері державного управління і відокремити їх від приватноправових відносин, що регулюються цивільним правом);

2). організаційному, обумовленому наявністю спеціальних органів, що здійснюють розгляд спорів;

3). формальному, що відповідає особливому порядку розгляду спорів.

Наведені вище загальні поняття юстиції дають можливість підійти до визначення родового поняття адміністративної юстиції.

На думку М. Ю. Тихомирова, адміністративна юстиція— це система спеціальних органів по контролю за додержанням законності у сфері державного управління, а також, у вужчому розумінні, — особливий процесуальний порядок вирішення адміністративно-правових спорів між громадянином чи організацією, з однієї сторони, і органом державного управління — з іншої . Термін «адміністративна юстиція» з формально-логічної точки зору вірно й точно відображає зміст цього інституту. Правовий інститут адміністративної юстиції характеризується наявністю спеціальних адміністративних судів, відділених від загальних судів цивільної та кримінальної юрисдикції, а також особливих процедур розгляду скарг на неправомірні адміністративні акти й дії (бездіяльність) .Мета адміністративної юстиції — захист «суб'єктивних публічних прав громадян», «самого об'єктивного порядку», тобто правопорядку, «забезпечення законності управління», гарантування самостійності й незалежності виконавчої, адміністративної влади. Головна характерна особливість адміністративної юстиції — те, що вона являє собою правосуддя, судову, а не виконавчу гілку влади.

Водночас це особливий, адміністративний вид правосуддя. Визначення «адміністративна» вказує, по-перше, на наявність адміністративних елементів в організації адміністративної юстиції (у формуванні кадрового складу), в порядку її функціонування (присутність ознак адміністративного процесу), по-друге, на характер справ, які вирішуються органами адміністративної юстиції (адміністративно-правові або управлінські спори) . Адміністративна юстиція характеризується незалежністю (відносною або абсолютною) від адміністративних органів. Адміністративний характер справ, що вирішуються, диктує спеціалізацію судів і високий ступінь професіоналізму суддів. Статус суддів з адміністративних справ має певну особливість — більш тісний зв'язок, ніж у суддів загальних судів, з адміністративним апаратом, що підтримується сформованою системою і переходом судових та адміністративних службовців із судової структури в адміністративну і навпаки. З функціональної точки зору процес в адміністративних судах побудований на зразок загального судового і нерідко майже повністю відтворює його. Адміністративний процес є гласним, усним, містить елементи змагальності або має змагальний характер. Відмінною властивістю адміністративної юстиції, крім зазначених, є також участь в адміністративно-правових спорах органу управління чи його посадової особи, дії, бездіяльність або акти яких оскаржуються (тобто йдеться про спір між сторонами, пов'язаними відносинами влади — підпорядкуванням). Ще одна особливість — публічний характер об'єкта правопорушення (публічні права і свободи), що не виключає порушення одночасно й інших прав, які не належать до публічних. Нарешті, правовим наслідком вирішення органом адміністративної юстиції спору у сфері управління є визнання недійсним і/або скасування неправомірного акта.

Наявність органів адміністративної юстиції — це показник ступеня полісистемності судової організації в тій або іншій країні, тобто ступеня розвиненості різноманітних форм здійснення правосуддя. Адміністративна юстиція, як особливий правовий інститут оскарження неправомірних адміністративних актів і діянь у спеціальні судово-адміністративні органи, оформляється і кристалізується в тих державах, де визначилася чітка грань між приватним і публічним правом, а адміністративне право виділилося в самостійну галузь. Тут державні органи діють на основі принципу поділу влади, а виконавча влада має ієрархічно організований апарат, корпус державних службовців, які підпорядковані й діють згідно з законодавством про державну службу.
Як бачимо, адміністративна юстиція — це особливий порядок вирішення адміністративно-правових спорів судами та іншими уповноваженими на те державними органами.

Концепцією адміністративної реформи передбачено створення правової бази для запровадження в Україні адміністративної юстиції як спеціалізованої форми судового захисту прав і свобод громадян у сфері виконавчої влади з поетапним формуванням системи адміністративних судів . Базуючись на положеннях Конституції України, з врахуванням практики організації і діяльності діючої судової системи України, міжнародно-правового досвіду розроблено проект закону "Про судовий устрій". Законопроект передбачає, базуючись на побудові системи судів загальної юрисдикції в Україні за принципами територіальності і спеціалізації (ч. 1 ст. 125 Конституції України), запровадження спеціалізованих адміністративних судів: місцевих, апеляційних і Вищого адміністративного суду України, здійснюючих правосуддя у формі адміністративного судочинства.

Утворення адміністративних судів України (тобто спеціалізованих) передбачено Конституцією України. Відповідно до цього Перехідними положеннями Закону України "Про судоустрій України" рекомендовано Голові Верховного Суду України та міністру юстиції України підготувати та внести Президенту України подання щодо утворення Вищого адміністративного суду України. Верховний Суд України і Міністерство юстиції зробили необхідні розрахунки і направили подання до Уряду для включення у проект Державного бюджету на 2002 р. 201 мільйон гривень для запровадження адміністративних судів в Україні. Для того, щоб вони повністю запрацювали, треба завершити роботу з Адміністративним і процесуальним кодексом України.

Ефективність розв'язання публічно-правового спора забезпечується наявністю відбиваючих його специфіку процедур розгляду, встановленням спеціальних вимог до суддів адміністративних судів відносно знання публічного права, практичного досвіду у сфері адміністративного права тощо.
Але юрисдикція адміністративних судів не обмежується лише розглядом звернень за захистом прав у сфері публічного управління. Адміністративний суд є компетентним у тому разі, якщо йдеться про публічно-правовий спір, якій засновано на зверненні, пов’язаному з положеннями публічного права, регулюючого відносини, "без забезпечення яких неможливо задоволення як особистих, так і загальнозначущих публічних інтересів суспільства в цілому". Положення публічного права реалізуються у правовідносинах між носіями публічної влади при виконанні останніми публічних завдань чи між ними з одного боку та громадянами, підприємствами — з іншого.

Залежно від того, у чому вбачали призначення адміністративної юстиції: у захисті порушених діями (бездіяльністю) чи актами адміністративних органів законних інтересів осіб або ж (та) у захисті їхніх суб'єктивних прав, — всі наукові погляди з цього питання можна умовно об'єднати у чотири теорії.
За першою теорією адміністративної юстиції, розробленою переважно французькими вченими (Шово, Вівьєн та ін.), її призначенням є захист законних інтересів осіб, порушених адміністративними органами при реалізації своїх дискреційних (таких, що здійснюються за їх розсудом у визначених законом межах) повноважень. Прихильники цієї теорії зазначали, що дія або розпорядження суперечать буквальному змісту закону, коли взагалі порушується право приватної особи, тоді повинен бути відкритий доступ особи до суду для захисту цього права в позовному порядку. Проте держава не повинна обмежуватись однією лише турботою про захист прав громадян, а зобов'язана також захищати і їхні інтереси, які можуть бути істотно порушені розпорядженнями та діями адміністрації. Звернення до суду в даному випадку не може мати місця, оскільки суд розв'язує лише правопорушення. Тому слід надати зацікавленим особам право звертатися зі скаргами у спеціально створені для цього адміністративні суди.

Прихильники другої (француз Баво, німці Міттер-Майєр, Шмідт та ін.) і третьої (французи Формене, Макрель, німець Році та ін.) теорій адміністративної юстиції вважали, що ці теорії мають визначати лише процедуру розгляду справ про порушення адміністративними органами суб'єктивних прав осіб. Справи про порушення ними при реалізації своїх дискреційних повноважень законних інтересів суб'єктів правовідносин у випадках, коли норми закону не додержано.

Природно, що за такого підходу місце адміністративної юстиції вони вбачали виключно у межах судової влади. Відмінність порівнюваних теорій полягає у тому, що за другою створювати спеціалізовані адміністративні суди недоцільно і суддівські функції мають здійснювати звичайні судді — юристи судів міжгалузевої юрисдикції; а за третьою — створювати зазначені суди необхідно і правосуддя в них здійснюватимуть судді, які мають фахові знання в адміністративному праві й адміністративному управлінні.

У вітчизняній юридичній літературі проблемі тлумачення і розмежування понять «суб'єктивне право» та «законний інтерес» уваги не приділяється. Адже словосполучення «права та законні інтереси осіб» вживається не лише у законодавстві багатьох зарубіжних країн, а й у чинному законодавстві України (зокрема, статті 3,4 Закону “Про судоустрій України», ст. З Закону «Про господарські суди», статті 2, 4,13 ЦПК, ст. 2 ГПК. ст. 2 Закону “Про міліцію” та ін.).

Четвертою й останньою за часом виникнення є теорія Р. Гнейста та його послідовників, за якою адміністративні суди покликані розглядати спори про порушення адміністративними органами при здійсненні своїх повноважень як суб'єктивних прав, так і законних інтересів осіб. Відповідно до цієї теорії адміністративні суди мають діяти на межі виконавчої і судової влад. Для цього пропонувалося наділити правом здійснення правосуддя в адміністративних спорах у нижчих інстанціях спеціальні установи, створені в системі адміністративних органів на засадах колегіальності, виборності у поєднанні з призначенням професійних суддів, а також із залученням громадських суддів; а вищу інстанцію створити так само на властивих судовим органам засадах, проте поза межами виконавчої влади.

Гнейст Р. та його послідовники розрізняли два порядки розгляду справ в адміністративних судах: касаційний (коли оспорюється правомірність чи обґрунтованість нормативного акта) і по суті (коли оспорюється ненормативний акт).

Правосуддя в адміністративних апеляційних судах (друга інстанція) та вищому адміністративному суді (третя інстанція) здійснювали лише професійні судді, одна частина яких мала задовольняти вимогам вступу на суддівські посади, інша — на адміністративні. В адміністративних судах усіх трьох інстанцій процес був гласним, змагальним, усним і безпосереднім.

Підсумовуючи огляд теорій, що лежать в основі адміністративної юстиції, можна виділити два принципово відмінних підходи до визначення її мети, а також розуміння поняття «адміністративний суд».

У поняття «адміністративний суд» вкладається загальновживаний зміст поняття суду. Адміністративний суд у порівнянні з традиційними судами — квазісудовий орган, альтернативний адміністративним органам, що вирішують спори у порядку скарги за підлеглістю.

Слід зазначити, що коли оспорюється законність адміністративного акта, який зачіпає особу в будь-якому суб'єктивному праві, спір розглядає суд міжгалузевої юрисдикції. Зважаючи на окремі недоліки контролю судів міжгалузевої юрисдикції за законністю адміністративних актів, деякі італійські вчені пропонували передати такі справи під юрисдикцію адміністративних судів . Адміністративне судочинство більш таємне, ніж гласне; досудове вивчення матеріалів є негласним; адміністративне судочинство має письмовий характер; суттєвою є роль доповідача тощо.

Оскільки вважається, що вирішення адміністративних питань в основному не відрізняється від вирішення цивільних, то у структуру, склад суду міжгалузевої юрисдикції та процедуру розгляду справи не вносяться істотні зміни.

Організація адміністративної юстиції у державах світу побудована неоднаково. Більше того, в різних країнах навіть за умови організації роботи судів за однією моделлю вона істотно відрізняється. Це пов'язано переважно з умовами, в яких перебуває певна держава, національними доктринами права, тенденціями розвитку її законодавства тощо.

Сподіваємося, що на сьогодні, коли в Україні вже майже сформовані підвалини для розвитку адміністративної юстиції, законодавці, спираючись на власний та світовий досвід її організації, оберуть найбільш прийнятний для нашої країни шлях удосконалення судових механізмів захисту порушених актами або діями адміністративних органів суб'єктивних прав осіб, а також демократизації інститутів захисту і поновлення порушених законних інтересів громадян у сфері публічних правовідносин.

В Україні інститут адміністративної юстиції тривалий час недооцінювався. Після проголошення незалежності (1990 рік) у законодавчому порядку було розширено правові можливості для оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів виконавчої влади, які порушують права і свободи громадян. За чинним законодавством законність у цій сфері забезпечується загальними судами. Вони уповноважені розглядати відповідні справи і, в разі обґрунтованості скарг громадян, зобов'язувати органи виконавчої влади, їх посадових осіб усунути допущені порушення і відшкодувати заподіяну громадянам шкоду.

У законодавстві європейських країн термін «адміністративна юстиція» майже не використовується . І все ж виділяються дві її ознаки: вона являє собою різновид судової діяльності і здійснюється з дотриманням основних елементів судочинства. Однією зі сторін судового процесу обов'язково є представник органу управління. Системи адміністративної юстиції у західних країнах складалися протягом століть. Перевага першої (континентальної) моделі адміністративної юстиції полягає в її професіоналізмі. Друга модель (англо-американська) не передбачає наявності спеціалізованих судів, однак надає судам загальної юрисдикції досить широку компетенцію щодо розгляду адміністративних спорів за участю громадян. Це характерно для Японії, Великобританії і США.

Адміністративна ж юстиція, як підкреслювалося вище, запроваджується з іншою метою і являє собою систему спеціалізованих адміністративних судів,, покликаних вирішувати не спори, джерелом яких є дії чи поведінка громадян або їх об'єднань, а спори, зумовлені управлінською діяльністю. Із наведеного можна зробити висновок, що адміністративна юстиція — це система судових органів, які контролюють. Необхідність формування системи адміністративної юстиції обумовлена втіленням у життя концепції поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову, однією з цілей якого є здійснення політики стримувань і противаг у взаємовідносинах між різними гілками влади.

Щодо управлінської діяльності адміністративна юстиція виконує роль, подібну до тієї, яку відіграє конституційна юстиція щодо законодавчої влади.
Найбільш значущим і престижним видом контролю є судовий контроль, здійснюваний у формі правосуддя. Про це свідчать розширення його меж і посилення ролі адміністративної юстиції у демократичних країнах.

Проблема обмеженості контролю за законністю, здійснюваного судами загальної юрисдикції, вирішується шляхом організації адміністративної юстиції (адміністративно-судових органів — адміністративних судів або інших квазісудових органів). Специфіка адміністративних справ така, що їх розгляд потребує особливих організаційних форм і особливої суддівської кваліфікації. Органи адміністративної юстиції, на відміну від адміністративних органів, не пов'язані поняттям «честь мундира», а тому більш незалежні й неупереджені, ніж відомчі інстанції. Від прокурорського загального нагляду адміністративну юстицію вигідно відрізняють наявність процесуальне регламентованих положень, які поєднують учасників процесу взаємними правами та обов'язками, що гарантують їх рівність і змагальність тією мірою, якою це необхідно для ефективного вирішення справи.

Подолання упередженості щодо адміністративної юстиції в нашій країні — складний і повільний процес. Питання не в тому, що в суспільстві немає потреби в діяльності адміністративних судів, а в тому, що не вистачає теоретичних і прикладних розробок механізму дії адміністративної юстиції в українських умовах. Не приділяється достатньої уваги проблемі підготовки кадрів для спеціалізованих адміністративних судів, організації полісистемного судового механізму, в якому адміністративна юстиція займе відповідне місце. Створення адміністративної юстиції, безумовно, потребує певного часу, ретельного розроблення питань про підстави судового контролю за адміністративною діяльністю, його межі, процедуру, компетенцію та склад суду.
Конституція України передбачає подальше розширення компетенції судів, які розглядають адміністративні справи. Указом Президента України від 22 липня 1998 р. № 810 схвалено Концепцію адміністративної реформи. В ній обґрунтовується роль адміністративної юстиції як форми судового контролю за діяльністю органів державної виконавчої влади. Проте замало визначити, що забезпечення правового захисту є вищою метою правової держави, яка таким чином презентує себе як «держава, що захищає права», потрібно також забезпечити через незалежні суди реалізацію основних прав та запобігти зловживанню з боку виконавчих структур або зменшити його. Таку мету закріплено в Конституції України, статті 55 та 124 якої зазначається, що судовий розгляд здійснюється судами загальної юрисдикції, система яких будується за принципами спеціалізації та територіальності.

Основною проблемою щодо встановлення правового захисту є визначення, які саме види управлінської діяльності можуть бути оскаржені в суді. Концепція виходить з поняття правового захисту. Одна з глав Концепції присвячена правовим джерелам адміністративного права. Сама систематизація в Концепції не подається — це передбачається зробити в наступних проектах, але наведений перелік окремих правових джерел є першими вказівками щодо побудованої ієрархічно системи джерел адміністративного права.

Нині Україна не має в завершеному вигляді інституту захисту фізичних осіб у їхніх відносинах з адміністративними органами. У юридичній літературі правильно була визначена одна з причин такого положення справ — традиційність поглядів на судову владу не як на захисну, тобто таку, що покликана захищати права громадян, а як на репресивну, таку, що накладає стягнення на них.

При цьому довіра людей до суддів — особливо у спорах між державою та громадянами — є основним фактором ефективного впровадження адміністративної юстиції. Отже, кількість адміністративних справ, з якими судді можуть уже незабаром зіткнутися, має враховуватися при визначенні кількості рівнів їх судового розгляду, складу суду (кількості суддів, які братимуть участь у судовому засіданні), критеріїв суддівства та уточнення інших процедурних моментів.

Поряд із прийняттям Адміністративного процесуального кодексу у Концепції передбачено запровадження адміністративних судів: на рівні першої інстанції — місцевих адміністративних судів; на рівні другої інстанції — апеляційних судів, в тому числі Вищого адміністративного суду; на рівні касаційної інстанції — Верховного Суду України. Таким чином, три інстанції судового розгляду забезпечать надійний захист від можливих рішень, дій чи бездіяльності з боку органів державної влади, хоча касацію необхідно обмежити певним колом справ, що стосуються тільки права, а не факту. Адміністративні справи вимагають і внутрішньої спеціалізації суддів, яка відрізняється від тієї, що потрібна для розгляду цивільних справ. Це викликано не лише відмінністю матеріального та процесуального права, що має застосовуватись, а й іншими факторами.

Адміністративні справи завжди несуть у собі відбиток практики управління. Тому при їх розгляді є дуже важливим знання не лише матеріального права, а й практики адміністративних органів. Крім того, деякі категорії справ вимагають наявності специфічних знань та досвіду, зокрема, податкові справи — базових знань з бухгалтерського обліку та економіки. Адміністративні справи охоплюють різні сфери права — від митного чи податкового до права соціального забезпечення, еміграційного чи будівельного права.

Адміністративним суддею можуть розглядатися не тільки рішення індивідуального характеру, а й загальнообов'язкові акти. Закон може передбачати різні засоби забезпечення виконання, як-от: покладення на заінтересовану сторону чи іншу особу обов'язку виконати судове рішення, сплатити штраф або ж, як крайній захід, застосування примусу, коли це буде необхідно. Принцип добровільного виконання зобов'язання завжди повинен бути пріоритетним.
Якщо суд має повноваження змінювати адміністративні рішення. Складніші проблеми можуть виникати тоді, коли адміністративний суддя лише скасовує чинність адміністративного рішення. По-перше, законодавство може передбачати фінансові санкції за ігнорування судового рішення. По-друге, коли щодо адміністративного органу винесено судове рішення, яке зобов'язує його вчинити певні адміністративні дії протягом встановленого строку, а цей орган не виконує його (тобто допускає бездіяльність), саме по собі порушення може мати різну природу. По-третє, у зазначених вище ситуаціях закон може передбачати, що адміністративні органи повинні відшкодувати іншій стороні збитки, яких вона зазнала, або усунути шкідливі наслідки в натурі.
Взагалі, компетенція адміністративних судів є дуже широкою, а судовий розгляд адміністративного рішення (дії або бездіяльності адміністративного органу) відповідає орієнтирам, визначеним у виданні «Довідник Ради Європи з принципів адміністративного права, які стосуються відносин між адміністративними органами та приватними особами».

Описані структура й повноваження адміністративних судів і не перетворюють їх на адміністративну юстицію тієї моделі, яка діє у Франції, де функції правосуддя у відповідній галузевій сфері здійснює сама адміністрація, а затверджують незалежну ланку в судовій системі України, покликану контролювати акти виконавчої влади.

1.2 Адмiнiстративне судочинство - як iнститут реалiзацiї судової влади в Україні.

У системі конституційних гарантій прав і свобод людини і громадянина особлива роль відводиться судовому контролю за публічним управлінням. Результатом багаторічної творчої діяльності колективу суддів, вчених-юристів, адвокатів став Кодекс адміністративного судочинства України. Сама назва Кодексу відображає теоретико-правову концепцію, що активно розвивалася протягом останнього десятиріччя у вигляді форм і засобів функціонування адміністративної юстиції, зокрема, адміністративного процесу як складного судового явища. Йдеться про наявні у ньому складові: адміністративне судочинство, адміністративне провадження (за складами адміністративних правопорушень) та адміністративно-процесуальний розгляд справ. Сучасні наукові уявлення про адміністративне судочинство відрізняються від традиційних концепцій адміністративної юстиції, яка становить фундамент юридичної ваги у структурі адміністративного процесу. Слід розрізняти вказані категорії, оскільки головний смисл і завдання адміністративного судочинства — забезпечити дотримання принципу верховенства права у відносинах між публічними органами державної влади та місцевого самоврядування з людиною і громадянином, при цьому враховувати міжнародні зобов’язання України та практику Європейського суду з прав людини. Нормативні положення Конституції України про здійснення судової влади за допомогою адміністративного судочинства є конституційно-правовим базисом, на основі якого відбуватиметься формування адміністративної юстиції в Україні як організаційно-правової форми здійснення права на судовий захист незалежним і неупередженим судом.

Отже, адміністративне судочинство слід визначити як систему принципів та адміністративно-процесуальних норм, які зумовлюють і регламентують порядок розгляду судом справ щодо публічно-правових спорів, котрі виникають у сфері адміністративно-правових відносин між суб’єктами права (фізичні та юридичні особи) у сфері здійснення владних управлінських функцій. З цього випливає, що сучасне адміністративне судочинство стає, у певному розумінні, важливою формою захисту публічних прав та свобод людини і громадянина, а також законних інтересів публічних осіб. Таким чином, законодавець з прийняттям КАС відкрив шлях становленню нового процесуального судочинства у сфері судового контролю за публічним управлінням, втілюючи в життя пріоритет конституційних гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина.

Адміністративний процес згідно з визначенням, яке міститься в Кодексі, це правовідносини, що складаються під час здійснення адміністративного судочинства. Однак, на нашу думку, через це не дуже вдале з правової точки зору формулювання обмежується простір для науково-практичної перспективи щодо формування складної концепції адміністративного процесу, зважаючи на значний нормативний обсяг регулювання у майбутньому адміністративно-правових (публічних) відносин.

Перший висновок, який одразу слід зробити, з’ясовуючи сутність адміністративного судочинства, це позбавлення його деліктної складової, коли юрисдикційна діяльність з метою застосування заходів примусу до фізичних або юридичних осіб (точка зору I.П. Голосніченка) при вирішенні індивідуально-конкретних справ не належить до його компетенції, оскільки може здійснюватись, як правило, чисельним складом уповноважених на це посадових осіб. Другий висновок, який спонукає до запровадження адміністративної юстиції, стосується підвищення ефективності правосуддя, коли можна оскаржити до суду всі рішення (нормативно-правові акти чи правові акти індивідуальної дії), дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень (органів влади і місцевого самоврядування та їх посадових осіб), що дає впевненість громадянам та юридичним особам, що їхні права і свободи, можливості у сфері здійснення повноважень, права економічного і соціального характеру, виборчі права та інші можна захистити в суді. Отже, у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності (державного управління) захист законних прав та інтересів здійснює судова влада, яка є кінцевою інстанцією у вирішенні спорів про право. Третій висновок стосується нових можливостей, які надає адміністративна юстиція у забезпеченні доступу до правосуддя громадянам, які отримали процесуальну можливість звертатися за захистом своїх прав до суду як кінцевої ланки у застосуванні впливу на бюрократію. Але саме в цьому може бути небезпека, якщо неефективність роботи суду блокуватиме проведення адміністративної реформи і боротьбу з адміністративним свавіллям (корупція, адміністративні перепони тощо). Якщо таке станеться в адміністративному судочинстві, то це негативно позначиться на довірі до органів правосуддя, що гальмуватиме розвиток позитивних суспільних відносин. Коли ж адміністративна юстиція швидко подолає шлях до свого становлення, це дасть змогу державі забезпечити правову, конституційну безпеку громадянам, суспільству і державі, оскільки спори з органами влади вирішуватимуть з позицій верховенства права, що усуває соціальну базу для виникнення конфліктів, протистоянь, непокори людей владі. Отже, відомий постулат про те, що без належної, чесної адміністративної юстиції влада легко перетворюється у деспотію, нині все ще актуальний.
Запровадження адміністративного судочинства викличе появу нових поглядів на теорію адміністративного процесу, що зумовлено загальними тенденціями у розвитку управлінської правової системи, а це стосується і розвитку системи правових галузей. У цьому смислі можна лише підкреслити, що за останні 15 років активно і доволі успішно провадиться обговорення в Україні, а особливо в Росії, щодо проблем формування в правових системах нових галузевих інституцій (галузей і підгалузей права). Слід нагадати, що завдяки активності різних наукових шкіл було сформовано теоретичну базу та запроваджено в життя природоохоронне (екологічне) право, банківське, договірне, інформаційне, податкове та інші структурні утворення за наявності у них свого предмета та методу правового регулювання суспільних відносин. При цьому предмет законодавчого регулювання переводився у предмет галузі чи підгалузі і, таким чином, дуже просто пояснювалася нова класифікація системи права та обµрунтовувалася наукова доктрина її формування. Однак практика засвідчила, що до числа найактуальніших проблем теорії правових інституцій належить, насамперед, теорія юридичного процесу, його розуміння відповідно до рис та характеристики, структурної побудови та основних видів.

Щодо адміністративного судочинства, то слід уважно проаналізувати і виокремити його головну спрямованість, що полягає не у вирішенні правоохоронних і процедурних завдань, а має судову правозахисну сутність адміністративного судочинства в структурі адміністративного процесу. Це дає можливість визначити його спеціальне призначення — процесуально-контрольна діяльність судів у сфері публічної влади. Таким чином, судова влада, беручи до уваги конституційний принцип розподілу влад, існує у своїй процесуальній формі, коли здійснюється юридичний процес.
У зв’язку з цим постає запитання: в яких взаємозв’язках (з погляду теоретико-прикладного підходу) перебуває адміністративне судочинство та відносини, що виникають у громадян і юридичних осіб з органами влади. Насамперед відмітимо, що у сфері адміністративного судочинства як складової адміністративного процесу не передбачено участі як окремого суб’єкта самостійної компетенції у вирішенні спору будь-якого державного органу (посадової особи), тому що судочинство здійснюється за безпосереднім зверненням особи і виключно судом. Особливістю адміністративного судочинства, на відміну від цивільного, є те, що тягар доказування в спорі покладається на відповідача — орган публічної влади (посадову особу). Саме орган влади, до якого громадянин пред’явив позов, повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії. Громадянину достатньо заявити, що його права порушені, або створені перепони для їх реалізації, або на нього неправомірно покладені ті чи інші обов’язки. Суд у такому разі, допомагаючи громадянину за своєю ініціативою, повинен витребувати від органу публічної влади додаткові матеріали і документи, призначити експертизу, викликати свідка, спеціаліста, а також вжити заходи для негайного виконання прийнятого ним рішення. Що характерно для адміністративного судочинства, то це обов’язок суду повністю або частково звільнити особу згідно з п. 3 ст. 16 Кодексу від оплати правової допомоги і забезпечити її надання згідно із законом, якщо орган влади відмовив особі у забезпеченні правової допомоги. Це, зокрема, стосується обов’язку позивача складати судові документи відповідно до ст. 15 Кодексу виключно державною мовою. Проте, як і в інших видах юридичного процесу, в адміністративному судочинстві повторено, на наш погляд, жодним чином не обµрунтований порядок вирішення питання про відвід суду самим судом, котрий розглядає справу. До того ж це ускладнюється забороною оскарження ухвали про відвід суду за мотивами, які встановлені ст. 27 КАС. Через це послаблюються гарантії здійснення правосуддя незалежним і неупередженим судом, оскільки принцип «суддя у своїй власній справі» не дуже переконливий і дає підстави для певних сумнівів щодо здійснення ефективного правосуддя. Невиправданим є позбавлення можливості брати участь в об’єктивному розгляді претензій до суду з боку будь-якої сторони, який розглядає справу в сфері публічного управління, голови чи заступника голови суду, котрі не задіяні у такому процесі. Але право вирішення цього питання покладено на самого суддю і, таким чином, виникають підстави для різного розуміння своїх прав, а це може призвести до втрати довіри до судового розгляду та вирішення спору, коли все ж таки «сильним учасником» процесу, акти і діяльність якого оспорюються, завжди є орган влади чи місцевого самоврядування.

Вагомою обставиною, що стосується діяльності суб’єктів владних повноважень, які діють в сфері публічного управління, є врахування специфіки адміністративного судочинства. Предметом спору є рішення, дії чи бездіяльність органу публічної влади, тому важливо було б встановити, що як відповідач (сторона) у справі може залучатися судом не тільки певний державний орган або його посадова особа, а й Україна як держава загалом. Це випливає і з практики Європейського суду з прав людини. За нинішніх умов це цілком можливо, оскільки у вітчизняному судочинстві передбачено предметну підсудність у спорах, пов’язаних із порушенням виборчих прав громадян, правом на участь у референдумі, надання громадянства і виду на проживання, у спорах про визнання громадянина інвалідом, учасником бойових дій на захист Вітчизни, про надання пенсійних пільг, вилучення майна для державних потреб тощо.

Можна констатувати, що поява адміністративної юстиції у вигляді судів (суддів), апеляційної інстанції та Вищого адміністративного суду України забезпечена правилами адміністративного судочинства і цей вид судового контролю за публічною владою вже певним чином розвивається. Проте однією з основних проблем у цьому процесі є формування судового корпусу із авторитетних, незалежних від влади суддів, які б мали спеціальні знання, належну теоретичну і практичну підготовку в сфері застосування закону при вирішенні спорів, пов’язаних з адміністративно-правовими відносинами. Очевидним є те, що реалізація громадянином своїх прав залежить частково не стільки від закону, скільки від розсуду чиновника, і тільки суд здатний припинити адміністративне свавілля. Спеціалізований адміністративний суд — це вимога життя щодо існування окремої судової ланки, оскільки вирішення спорів публічного характеру в судах господарської юрисдикції засвідчило, що, наприклад, у Господарському суді м. Києва, коли колегія суддів під головуванням судді П. вирішувала справу за позовом заступника Генерального прокурора України в інтересах держави, то у прийнятій ухвалі цього суду від 23 вересня 2005 р. за № 41/201 позовна заява в інтересах держави була залишена без розгляду. В мотивувальній частині ухвали колегія суддів вказала: заступником Генерального прокурора в ході судового розгляду не було доведено, що позивачі (Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України — примітка автора) дійсно є органами держави, які уповноважені здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Отже, прокурор, як встановив суд, неправильно визначив орган, уповноважений здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Важко зрозуміти, якими законами керувалися судді, котрі висловили сумнів у тому, чи є Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України дійсно органами держави, які мають безпосереднє відношення до об’єктів права державної власності у спірних відносинах з Міністерством оборони України.

У справді демократичному суспільстві громадянин вправі судитися з владою, із самою державою. Кілька десятиліть тому такий «спір» міг бути тільки у формі скарги до вищестоящого органу тієї ж самої влади. Створювалися офіційні бюро скарг, прийматися політичні рішення про роботу з листами, скаргами трудящих. Позитивних моментів в такому порядку дійсно було чимало, оскільки існував спеціальний закон, але все це було знову пов’язано з чиновниками публічної адміністрації, що породжувало протекціонізм, хабарництво, пряму залежність громадянина від органу державного управління.
Поява КАС дає можливість створити повноцінні процедури розгляду позовів, а не скарг громадян, в ньому визначені основоположні загальні принципи і порядок здійснення судочинства, передбачені норми, якими регулюються права та обов’язки осіб, котрі беруть участь у процесі, порядок апеляції і касації, а також судового нагляду Верховним Судом України щодо перегляду судових рішень адміністративних судів за винятковими обставинами. Це сприяє виробленню такого механізму, який передбачав би доступ кожного громадянина до правосуддя, тобто до судового вирішення його спору з владою.

Таким чином, головним висновком, що випливає з аналізу адміністративного судочинства як важливого інституту здійснення судової влади, є те, що розвиток цього інституту перебуває у взаємозв’язку з проведенням судової реформи, яка охоплює питання судоустрою і здійснення судочинства. Формування адміністративних судів відповідає потребам побудови правової держави, в якій мають бути встановлені та забезпечені публічні інтереси, що означатиме необхідність піклування держави про судово-правовий захист суб’єктивних публічних прав і свобод громадян і юридичних осіб.

1.3 Розвиток вітчизняної моделі адміністративної юстиції.

Україна здавна намагалася ввести адміністративну юстицію, подібну до європейських зразків. Згадаємо ст. 158 Адміністративного кодексу УРСР від 12 жовтня 1927 р., згідно з якою важливі акти щодо здійснення розпорядчих актів управління могли бути оскаржені. У ст. 58 Конституції СРСР, введеній у дію 7 жовтня 1977 р., зазначалося, що громадяни СРСР мають право оскаржити дії службових осіб, державних і громадських органів. Скарги повинні бути розглянуті в порядку і в строки, встановлені законом. Дії службових осіб, які вчинені з порушенням закону, з перевищенням повноважень і які ущемляють права громадян, могли бути у встановленому законом порядку оскаржені до суду. Громадяни СРСР мали право на відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями державних і громадських органів, а також службових осіб при виконанні ними службових обов'язків. Україна, перебуваючи у складі СРСР, в 1978 р. прийняла Конституцію УРСР, ст. 56 якої передбачила таку саму гарантію.

Однак зазначені гарантії було втілено в життя лише через 10 років — ЗО червня 1987 р., в часи перебудови, з прийняттям Закону СРСР «Про порядок оскарження в суд неправомірних дій службових осіб, які ущемляють права громадян». Згідно з цим Законом предметом судового оскарження були дії службових осіб, вчинені з порушенням закону, з перевищенням повноважень, які ущемляють права громадян, внаслідок чого громадянин незаконно позбавлявся можливості повністю або частково здійснювати право, надане йому законом чи іншим нормативним актом, або на нього незаконно покладався якийсь обов'язок . У цей Закон 20 листопада 1987 р. було внесено зміни, які введено в дію з 1 січня 1988 р.

На підставі цього Закону 25 квітня 1988 р. Цивільний процесуальний кодекс України (далі ЦПК) було доповнено гл. ЗІ-А. 2 листопада 1989 р. був прийнятий новий Закон СРСР «Про порядок оскарження в суд неправомірних дій органів державного управління і службових осіб, що ущемляють права громадян», яким було розширено предмет судового оскарження — тепер йому підлягали дії не тільки службових осіб, а й органів державного управління, тобто одноособові і колегіальні дії.

Початок підготовці Адміністративного процесуального кодексу України (далі — АПК) поклало розпорядження Прем'єр-міністра України від 17 червня 1994 р. № 466-р «Про склад керівників робочих груп з питань підготовки проектів кодексів України». Основним призначенням АПК є встановлення порядку судового розгляду звернень фізичних і юридичних осіб (незалежно від форми власності останніх) щодо відповідності Конституції та законам України нормативно-правових актів, рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, а також визначення повноважень адміністративного суду в справах, що виникають із публічно-правових спорів у сфері конституційних та адміністративно-правових відносин.

Тепер Конституцією України кожному гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. На розвиток цього положення Верховна Рада України 17 липня 1997 р. прийняла Закон «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р., Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7та11до Конвенції». Зокрема, за ст. 22 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», стаття 49 Закону України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні надає право оскаржувати до суду рішення. Закон України «Про Національний архівний фонд і архівні установи» передбачає право на оскарження в судовому порядку дій службових осіб архівних установ. Стаття 11 Закону України «Про біженців» встановлює, що рішення органів міграційної служби Міністерства України може бути оскаржене в тижневий строк. Статтею 8 Закону України «Про правовий статус іноземців» передбачено право на оскарження до суду рішень органів внутрішніх справ або Служби безпеки України про видворення іноземців з України. У судовому порядку можуть оскаржуватися згідно зі ст. 9 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я», закон України «Про органи реєстрації актів громадянського стану» (ст. 9) передбачає право на оскарження до супу змісту актів громадянського стану, а також відмову в їх реєстрації.

За Законом України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», законом України «Про зв'язок», закон України «Про міліцію», закон України «Про адвокатуру» закон України «Про державну контрольно-ревізійну службу в України” закону України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» закон України «Про аудиторську діяльність» Закону України «Про дорожній рух» Закону України «Про нотаріат» - цей перелік не є вичерпним, однак аналіз судової практики свідчить, що найчастіше громадяни звертаються до суду за захистом своїх прав і свобод, зазначених саме в названих законах, і кількість таких справ постійно зростає. Значний обсяг нормативного матеріалу, зміни в законодавстві, якими до компетенції суду було віднесено розгляд усіх справ цієї категорії, різнобій у практиці їх вирішення судами, відсутність відповідних роз'яснень Пленуму Верховного Суду України зумовили прийняття останнім 3 грудня 1997 р. постанови № 13 «Про практику розгляду судами справ за скаргами на рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних, посадових і службових осіб у сфері управлінської діяльності, які порушують права та свободи громадян».У цій постанові Пленум Верховного Суду України роз'яснив, що право на звернення зі скаргою до суду на підставі ст. 55 Конституції України та ст. 248 ЦПК мають лише фізичні особи, які вважають, що органом виконавчої влади чи місцевого самоврядування порушено їх особисті права і свободи.

До державних органів, рішення, дії чи бездіяльність яких можуть оскаржуватись до суду згідно зі от. 55 Конституції України і гл. 31-А ЦПК, належать створені відповідно до Конституції України і правових актів Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим органи, які реалізують надані державою функції та повноваження у сфері управління.
Відповідно до Закону України «Про судоустрій» та ст.124 Конституції України функції судів як органів державної влади в основному зводяться до здійснення правосуддя. Тому цілком зрозуміло, що всі рішення чи діяння у цій сфері можуть бути оскаржені в порядку, передбаченому для оскарження процесуальних дій.

Разом з тим, як і кожен інший орган державної влади, суд діє і як адміністративна установа, а тому може вступати в правовідносини з іншими суб'єктами (юридичними і фізичними особами), тобто діяти у сфері управлінської діяльності. Виходячи з цього, до суду можуть бути оскаржені згідно зі ст. 55 Конституції України лише ті рішення, дії чи бездіяльність посадових і службових осіб органів судової влади, які належать до сфери управлінської діяльності.

Процес законодавчого закріплення національної організаційної моделі адміністративної юстиції розпочався в Україні в 2001 р. у зв’язку з проведенням «малої судової реформи».

Складність проблем, що виникають у ході створення адміністративної юстиції на засадах європейської моделі принципів адміністративного права, значною мірою є наслідком того типу організації державної влади, котрий був панівним в Україні протягом тривалого часу до проголошення державної незалежності. У Конституції України закладено підвалини для встановлення нового типу відносин між державою, а особливо органами державної влади, органами самоврядування і громадянами.

Адміністративна юстиція в демократичній, правовій державі уособлює собою механізм захисту від незаконного втручання органів державної влади, їх посадових осіб в особисте життя громадян. При цьому кожен громадянин вправі вирішувати спір не лише з будь-якою фізичною чи юридичною особою, а й з державою. Це надзвичайно важлива конституційна норма, яка захищатиме законні права, свободи та інтереси громадян.
Правова держава зобов’язана гарантувати суб’єктивні права громадянина у його відносинах з адміністративними органами, що також є підставою для створення адміністративної юстиції в Україні, яка б, з одного боку, захищала суб’єктивні права громадян, а з другого - забезпечувала з допомогою своєї судової практики законність у діяльності органів державної влади і таким чином сприяла б зміцненню правопорядку в державі та розвитку управлінської діяльності, підвищенню її якості. Отже, органи державної влади отримують в особі адміністративної юстиції не структуру, котра їм протистоятиме, а інститут, що сприятиме поліпшенню їх роботи шляхом виправлення правових помилок у процесі їх діяльності.

Однак слід підкреслити, що призначення адміністративної юстиції має полягати тільки у здійсненні правового контролю, а не в контролі за доцільністю управлінської діяльності. Адміністративно-правовий захист має бути саме судовим правовим захистом, оскільки суди найбільше відповідають принципам незалежності та неупередженості, дотримуватись яких зобов’язані правозахисні органи.

На підставі ст. 55 Основного Закону шляхом створення адміністративної юстиції буде не тільки зміцнено правопорядок у сфері управлінської діяльності, а й надано можливість окремому індивідууму реалізувати свої права у відносинах з органами державної влади шляхом оскарження їхніх неправомірних рішень, дій чи бездіяльності. Більше того, і це дуже важливо, формуючи адміністративну юстицію, необхідно передбачити також механізм захисту законних інтересів і юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.

На законодавчому рівні поняття «адміністративна юстиція» ще не визначено, немає єдиного підходу щодо цього й у фаховій літературі. Різні автори розуміють її як:

- особливий порядок вирішення адміністративно-правових спорів судами та іншими уповноваженими на те державними органами (згідно з таким підходом до визначення поняття «адміністративна юстиція», до неї належить розгляд публічно-правових спорів не тільки судами, а й іншими державними органами.
У цьому випадку термін justitia розуміється як справедливість, тобто справедливість при вирішенні спорів може бути забезпечена не лише судами, а й адміністративними органами при розгляді скарг громадян у сфері адміністративної діяльності);

- самостійна галузь правосуддя, завданням якої є вирішення судами спорів між громадянами та органами управління (адміністрацією) або між самими органами управління, тобто адміністративне судочинство (такий підхід дещо вужчий від попереднього - до поняття «адміністративна юстиція» віднесено тільки судовий порядок вирішення публічно-правових спорів, тобто адміністративна юстиція є діяльністю виключно судовою. Відповідно термін justitia розуміється як правосуддя, що згідно з положеннями сучасної правової доктрини здійснюється виключно судами);

- не тільки особливий вид судочинства, а й система спеціалізованих судів або спеціальних судових підрозділів, які здійснюють адміністративне судочинство (відповідно до такого підходу адміністративна юстиція є не будь-яким вирішенням публічно-правових спорів, а тільки таким, що здійснюється спеціально утвореними для цього судовими органами - окремими судами чи спеціалізованими структурними підрозділами загальних судів, тобто обов’язковою ознакою адміністративної юстиції є наявність у судовій системі адміністративних судів або адміністративних палат у системі судів загальної юрисдикції).

Якщо взяти до уваги першу і частково другу позицію щодо визначення поняття «адміністративна юстиція», то можна зробити висновок, що адміністративна юстиція в Україні є, але вона перебуває на початковому етапі розвитку. Розвиток вітчизняної адміністративної юстиції має відбуватися з урахуванням не тільки міжнародного законодавства і досвіду, а й традицій національної правової системи, на основі вже наявних елементів адміністративної юстиції. Розвиток зазначеної юстиції як складової адміністративної та судової реформ має відбуватися за такими етапами:

- реформування системи судів відповідно до Конституції, в тому числі запровадження системи адміністративних судів;

- правове забезпечення правосуддя, прийняття законодавства, що комплексно б регулювало питання у сфері адміністративно-юрисдикційної компетенції;
- організаційне, матеріально-технічне, кадрове та інше забезпечення діяльності адміністративних судів.

Створення системи адміністративних судів з метою повноцінного судового захисту прав і свобод громадян у сфері виконавчої влади задекларовано ще у 1992 р. з прийняттям Концепції судово-правової реформи в Україні (Постанова Верховної Ради України від 28 квітня 1992 р. № 2296-ХІІ «Про Концепцію судово-правової реформи в Україні»). Але реальне запровадження системи адміністративних судів стало можливим лише після прийняття 7 лютого 2002 р. Закону № 3018-ІІІ «Про судоустрій України» (далі - Закон «Про судоустрій України»), в якому визначено правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в державі, систему судів загальної юрисдикції, основні вимоги щодо формування корпусу професійних суддів, систему та порядок здійснення суддівського самоврядування, а також встановлено загальний порядок забезпечення діяльності судів та врегульовано інші питання судоустрою.

Відповідно до вимог цього Закону протягом трьох років, тобто в період з 1 червня 2002 р. по 1 червня 2005 р., необхідно було запровадити систему спеціалізованих адміністративних судів.

У Законі «Про судоустрій України» передбачено поетапну побудову системи адміністративних судів: на першому етапі - створення Вищого адміністративного суду України та Судової палати у адміністративних справах Верховного Суду України, запровадження спеціалізації суддів з розгляду справ адміністративної юрисдикції, в тому числі утворення судових колегій в місцевих та апеляційних адміністративних судах; на другому і третьому етапах - створення місцевих окружних та апеляційних регіональних адміністративних судів.

На реалізацію цих положень Президент України 1 жовтня 2002 р. видав Указ № 889/2002 «Про Апеляційний суд України, Касаційний суд України та Вищий адміністративний суд України», в якому йдеться про створення Вищого адміністративного суду України. 2002 року після відповідного указу Президента було створено Вищий адміністративний суд. І лише в грудні 2004 р. було призначено Голову Вищого адміністративного суду України. Таким чином, перший етап - створення і становлення Вищого адміністративного суду України - затягнувся на три роки, протягом яких мали бути створені та функціонувати також місцеві й апеляційні адміністративні суди. Тобто розд. VІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону «Про судоустрій України» щодо побудови апеляційних та місцевих судів стосовно перехідного періоду до введення в дію процесуального закону втратив актуальність та нормативне наповнення.

Через ці обставини довелося коригувати нові терміни реалізації другого та третього етапів формування системи адміністративних судів, а саме: створення місцевих та апеляційних регіональних адміністративних судових інстанцій. України. 16 листопада 2004 року підписано Указ Президента про утворення місцевих та апеляційних адміністративних судів, які почали створювати з 1 січня 2005 року. Але лише 6 липня 2005 року Верховна Рада України ухвалила Кодекс адміністративного судочинства (КАС), який набув чинності 1 вересня 2005 року. Але, 20 вересня 2006 року, у зв’язку з не створенням до 1 вересня апеляційних адміністративних судів, Верховною Радою України перенесено кінцевий термін початку їх роботи на 1 липня 2007 року.

З прийняттям КАС виникла можливість створити належні умови для розбудови демократичної, соціальної, правової держави, утвердження та забезпечення прав людини і громадянина шляхом здійснення судового контролю за діяльністю органів виконавчої влади та їх посадових осіб насамперед щодо забезпечення поваги до особи та утвердження справедливості. Його завданням є захист прав і свобод людини і громадянина, законних інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, інших суб’єктів, які здійснюють владні управлінські функції на підставі законодавства або на виконання делегованих повноважень.

Правосуддя в адміністративних судах здійснюватиметься за принципами верховенства права, законності, рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, диспозитивності та офіційного з’ясування всіх обставин справи, гласності судового процесу та його повного фіксування технічними засобами, забезпечення апеляційного, касаційного оскарження рішень адміністративного суду, обов’язковості їх виконання.
На основі вищезазначеного, дійсно можна говорити, що найбільш ефективним і надійним механізмом захисту від порушень законних інтересів громадян зазначеними вище суб’єктами є адміністративно-судовий захист. Специфіка розгляду справ, що випливають із публічно-правових відносин, вимагає запровадження нових організаційно-правових форм і наявності особливої суддівської кваліфікації в цій сфері Тому одним із напрямів адміністративної та судово-правової реформи в Україні є створення системи адміністративних судів.

З метою реалізації цих положень Закон України "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 р. № 3018-ІІІ визначив структуру адміністративних судів за схемою:

• місцеві (окружні) суди, що утворюються в округах згідно з указом Президента;

• апеляційні адміністративні суди;

• Вищий адміністративний суд України;

• Судова палата Верховного Суду України як найвища інстанція у вирішенні адміністративних справ.

На виконання вимог Закону України "Про судоустрій України" 1 жовтня 2002 р. Президент України підписав указ. Відповідно до його положень, у м. Києві утворено Вищий адміністративний суд України, кількісний склад якого становить 65 суддів. У 2005 році було встановлено граничну чисельність працівників аппарату місцевих адміністративних судів та апеляційних адміністративних судів відповідно у кількості 775 і 238 одиниць.
Згодом будуть утворені апеляційні адміністративні суди й місцеві (окружні) адміністративні суди.

Окремі юристи вважають, що організація адміністративних судів – справа суто технічна. Проте в Україні це питання є принциповим, оскільки новостворені судові органи мають відповідати двом основним критеріям:

• адміністративні суди мають бути доступними для населення;

• їхня організація має мінімізувати можливості незаконного впливу з боку органів влади на суддів адміністративних судів при вирішенні справи.

Таким чином, можна констатувати, що перші практичні кроки з реформування адміністративної юстиції в Україні вже зроблені, а з початком роботи Вищого адміністративного суду України, поступовим запровадженням системи адміністративних судів з’явиться сприятливе підгрунтя для утвердження пріоритету прав і свобод людини в її відносинах з державою, поліпшення стану організації роботи органів державної влади та органів самоврядування.

Розділ 2 Організація адміністративного судочинства

2.1 Юрисдикція адміністративних судів. Підсудність адміністративних справ.

Відповідно до ст..4 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.

Компетенція адміністративних судів поширюється на (ст.17 КАС):

1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;

2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби;

3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, а також спори, які виникають з приводу укладання та виконання адміністративних договорів;

4) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом;

5) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму.

Компетенція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи:

1) що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України;

2) що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства;

3) про накладення адміністративних стягнень;

4) щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) об'єднання громадян віднесені до його внутрішньої діяльності або виключної компетенції.

Наведені положення недвозначно свідчить про незавершеність концептуального опрацювання предметної сфери діяльності адміністративних судів. Досить звернути увагу на те, що явно впадає в очі.

По-перше, в цьому разі застосовується не властивий для вітчизняної нормативно-правової системи та занадто широкий за змістом термін "публічно-правовий спір", що вимагало від розробників КАС його значно більшої конкретизації з метою недопущення можливого неоднозначного розуміння. Тим більше що термін "публічно-правовий спір" використовується в КАС поряд зі словосполученням "спори з приводу публічно-правових відносин" (ч. 2 ст. 48 КАС), однак жодних ознак таких правовідносин та їх специфіки в кодексі не наводиться.

По-друге, виходячи з унормованого КАС поняття "справи адміністративної юрисдикції" постає несподіване запитання: чи вичерпується обсяг компетенції (повноважень) адміністративних судів положеннями тільки цього кодексу. Адже, всупереч припису ст. 1 КАС: "Кодекс адміністративного судочинства України визначає повноваження адміністративних судів щодо розгляду справ адміністративної юрисдикції...", ч. 2 ст. 4 КАС вказує, що "юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення" (курсив авт.). Зрозуміло, що "всі публічно-правові спори" – це набагато ширше коло таких спорів, ніж ті, в яких однією зі сторін є обов'язково: орган виконавчої влади; орган місцевого самоврядування; їхня посадова чи службова особа; інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції, що прямо передбачено вищезгаданим визначенням "справи адміністративної юрисдикції" (п. 1 ст. 3 КАС). Отже, справжня компетенція адміністративних судів значно виходить за межі як призначення цього кодексу (ст. 1 КАС), так і завдань адміністративного судочинства, задекларованого у ч. 1 ст. 2 КАС. По-третє, спираючись на поняття "справи адміністративної юрисдикції", що розгладається, неможливо однозначно відповісти на принципове запитання: чи можуть розглядатися за правилами КАС публічно-правові спори, в яких однією зі сторін виступає не "орган виконавчої влади" або його "посадова чи службова особа", а будь-який інший "орган державної влади" або, відповідно його "посадова чи службова особа"?

Адже, на противагу згаданому визначенню, в ч. 1 ст. 2 і в п. 7 ст. 3 КАС до кола обов'язкових учасників публічно-правових спорів віднесено, замість "органу виконавчої влади", саме "орган державної влади" та його "посадова чи службова особа". Така колізійність неодмінно заводить у безвихідь у пошуках можливостей оскарження до адміністративного суду, наприклад, рішень, дій чи бездіяльності органів прокуратури, їхніх посадових чи службових осіб або ж рішень загальних судів про накладення адміністративних стягнень.

По-четверте, в аналізованому понятті "справи адміністративної юрисдикції" цілком недоречно зафіксована така ознака суб'єкта владних повноважень, як здійснення ним владних "управлінських функцій". Суперечливість тут полягає насамперед у тому, що ані в Конституції України, ані в інших актах законодавства не сформовано легальних підстав для загальновживаного тлумачення терміна "управлінські функції". Немає також й унормованого поняття "державне управління" (або "публічне управління").

Більше того, важливо нагадати, що в сучасному законодавстві поряд із терміном "державне управління" широко вживається термін "державне регулювання", яким часто охоплюються функції, котрі в інших випадках віднесені до функцій державного управління. Проте в окремих законах функції державного управління відокремлені від функцій державного регулювання (наприклад, у Законі України "Про телекомунікації") і цими функціями відповідно наділені різні органи, хоча всі вони належать до системи органів виконавчої влади.

Усе це, природно, унеможливлює чітке встановлення кола суб'єктів владних повноважень, рішення, дії чи бездіяльність яких може оскаржуватися за правилами КАС. Зовсім не випадково низкою статей КАС його дія поширюється на справи, предмет яких жодним чином не пов'язаний із виконанням відповідними суб'єктами власне "управлінських функцій". Це, наприклад, спори щодо правовідносин, пов'язаних із виборчим процесом чи процесом референдуму (п. 5 ч. 1 ст. 17); справи за позовами щодо дострокового припинення повноважень народного депутата України (ст. 180); справи, пов'язані з оскарженням рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби (ст. 181); справи про анулювання реєстраційного свідоцтва політичної партії, про заборону (примусовий розпуск, ліквідацію) політичної партії (ч. 3 ст. 19) і деякі інші.

Невизначеність у тлумаченні "управлінських функцій" серйозно перешкоджає також належному розмежуванню компетенції між адміністративними й господарськими судами. Зокрема, залишаються спірними питання щодо віднесення до компетенції адміністративних судів спорів між суб'єктами господарювання та податковими органами. Адже останні під час стягування загальнообов'язкових податків і зборів та притягнення платників податків до відповідальності, яка за всіма ознаками є адміністративною, аж ніяк не реалізують "управлінські функції". Разом з тим податкові органи, безперечно, виконують загальнодержавну (публічну) функцію контролю за процесом сплати податків. При цьому вони можуть порушувати суб'єктивні права суб'єктів господарювання, а також норми податкового, фінансового чи адміністративного законодавства, що, відповідно, може призвести до виникнення публічно-правового спору, який мав би розглядатись адміністративним судом, хоча цей спір формально не є наслідком здійснення суб'єктом владних повноважень "управлінських функцій".

І, нарешті, ще одне свідчення концептуальних прорахунків у визначенні "справи адміністративної юрисдикції". Сама спроба виокремити серед публічно-правових спорів ті, що підпадають під дію норм адміністративного права через ознаку "управлінських функцій" суб'єкта владних повноважень, означає, що КАС створено під тягарем старої, сформованої і пануючої в колишній радянській науці, доктрини галузі адміністративного права.

Ключовою рисою цієї доктрини була абсолютизація (тобто надмірне перебільшення значення) управлінської природи адміністративного права, внаслідок чого в науці і практиці дотепер переважає сприйняття цієї галузі винятково як "управлінського права". Згідно з попередньою доктриною майже всі зв'язки і відносини, котрі регулюються адміністративним правом, цілком безпідставно оголошувались "управлінням" чи "сферою управління". Отже, головна помилка старої наукової традиції полягала в тому, що у сфері адміністративно-правового регулювання поняття "управління" стало, умовно кажучи, "безрозмірним", цілком невизначеним.

Проте сучасною наукою, зокрема кібернетикою та циклом соціально-управлінських наук, уже давно доведено, що управління (публічне загалом і державне зокрема) – це самостійне явище зі своїм особливим змістом. А саме, це владно-організуючий вплив на спільну діяльність людей для досягнення певної загальної мети. Виходячи з такого розуміння, категорія "управління" має суворо визначений зміст і аж ніяк не вичерпує всіх дій, що вчиняють органи публічної адміністрації.

Сама по собі участь цих органів у відносинах з приводу реалізації, скажімо, різноманітних суб'єктивних прав громадян (наприклад, видача громадянину акта приватизації земельної ділянки) чи застосування засобів адміністративного примусу (наприклад, зняття номерного знака з автомобіля) зовсім не означає, що ці відносини є виявом "управління" чи "сфери управління". Зокрема, серед усієї сукупності відносин, що регулюються нормами адміністративного права і, відповідно, породжують публічно-правові спори з участю органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, абсолютно впевнено не можна віднести до "управлінських" щонайменше три такі групи адміністративно-правових відносин:

1) щодо підготовки і прийняття різного роду індивідуальних рішень стосовно реалізації численних суб'єктивних прав приватних (фізичних і юридичних) осіб, а також щодо реагування на різноманітні інші звернення приватних осіб, включаючи розгляд в адміністративному порядку їхніх скарг;

2) щодо забезпечення умов для належного виконання приватними особами як покладених на них законом загальних обов'язків (наприклад, у зв'язку зі справлянням податків), так і конкретних зобов'язуючих рішень органів публічної адміністрації;

3) щодо застосування заходів адміністративного примусу (які не зводяться, як відомо, тільки до накладення адміністративних стягнень згідно з Кодексом України про адміністративні правопорушення).

Проте звичка зводити сферу дії норм адміністративного права до "управління" настільки міцна, що сприймається майже як аксіома, чого не змогли уникнути й розробники КАС.

Зокрема, завдяки застосуванню такої ознаки суб'єкта владних повноважень, як здійснення ним "управлінських функцій", вони тим самим фактично відсікли величезний масив адміністративно-правових спорів, що виникають під час здійснення саме "неуправлінських" функцій. Адже, за буквальним тлумаченням КАС, усі спори, що породжуються переліченими вище трьома групами неуправлінських відносин з участю суб'єктів владних повноважень, не потрапляють під юрисдикцію адміністративних судів – через те, що не пов'язані зі здійсненням "управлінських функцій". Хоча насправді всі подібні відносини регулюються саме адміністративним правом і тому мають визнаватися справами адміністративної юрисдикції..
Серед інших положень КАС, що мають засадниче значення для забезпечення ефективного захисту прав і законних інтересів людини, не можна оминути увагою припис п. 4 ч. 1 ст. 17 КАС, яким передбачена принципова можливість розгляду адміністративними судами позовів суб'єктів владних повноважень стосовно фізичних і юридичних осіб.

Загалом це, на наш погляд, вочевидь суперечить самій ідеології адміністративної юстиції, яка за своїм історичним генезисом має суто правозахисну природу, тобто спрямована винятково на захист людини від органів публічної влади і не повинна вирішувати будь-які справи проти людини. З огляду на це цілком парадоксальний вигляд має, зокрема, ч. 4 ст. 50 КАС, де передбачена можливість приватної особи виступати відповідачем в адміністративному суді за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень: 1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; 3) про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; 4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); 5) в інших випадках, встановлених законом.

До того ж у цьому разі цілком неприйнятною є використана формула: "в інших випадках встановлених законом", оскільки вона приховує небезпеку подальшого розширення кола таких справ. Варто уваги й те, що п. 3 ч. 4 ст. 50 прямо суперечить ч. 2 ст. 17 КАС, в якій встановлено, що компетенція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи, зокрема про накладення адміністративних стягнень, позаяк примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України є різновидом адміністративних стягнень, які застосовуються до спеціальних суб'єктів адміністративної відповідальності (згідно зі ст. 32 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства").

А загалом застосування адміністративними судами будь-яких примусових заходів щодо громадян – це, на наш погляд, просто нонсенс. Особливо, коли конкретно стосується, наприклад, реалізації права громадян на мирні зібрання, передбаченого ст. 39 Конституції України. Насправді загальним правилом, як вважаємо, має бути ситуація, коли всі питання владно-розпорядчого впливу органів публічної адміністрації щодо громадян вирішувалися б в адміністративному (тобто позасудовому) порядку. В адміністративному ж суді повинні розглядатися винятково скарги (позови) громадян на порушення їхніх прав з боку суб'єктів владних повноважень.

Відповідно до ст.. 18 КАС місцевим загальним судам як адміністративним судам підсудні:

1) адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган чи посадова особа місцевого самоврядування, посадова чи службова особа органу місцевого самоврядування, крім тих, які підсудні окружним адміністративним судам;

2) усі адміністративні справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності.

Окружним адміністративним судам підсудні адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган державної влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, їх посадова чи службова особа, крім справ з приводу їхніх рішень, дій чи бездіяльності у справах про адміністративні проступки. Справи щодо оскарження дій або бездіяльності посадових чи службових осіб місцевих органів виконавчої влади розглядаються і вирішуються місцевим загальним судом як адміністративним судом або окружним адміністративним судом за вибором позивача.

Вищому адміністративному суду України як суду першої і останньої інстанції підсудні справи:

1) щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму;

2) щодо скасування реєстрації кандидата на пост Президента України.

У разі невизначеності цим Кодексом предметної підсудності адміністративної справи така справа розглядається місцевим адміністративним судом за вибором позивача.

Проблема тут полягає в тому, що статус місцевого органу виконавчої влади мають лише обласні та районні державні адміністрації (відповідно до Закону України "Про місцеві державні адміністрації"). А територіальні підрозділи міністерств, державних комітетів і т. ін. такого статусу не мають, і тому рішення, дії або бездіяльність їхніх посадових осіб можна оскаржувати тільки в окружному адміністративному суді. Інакше кажучи, для того, наприклад, щоб оскаржити дії або бездіяльність дільничного інспектора міліції, позивачу із села слід їхати не до районного центру, а до обласного. Тим самим виникатиме істотна диспропорція між кількістю справ, які мають розглядати місцеві загальні суди як адміністративні суди (при тому, що вони є в кожному районі) і які мають розглядати окружні адміністративні суди. До того ж залишається незрозумілим, чому всі справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності мають розглядатися місцевими загальними судами, а справи, пов'язані з реалізацією інших владних повноважень тих самих органів, – уже окружними адміністративними судами. Також доречно згадати про доволі часті випадки недбалого використання в КАС загальновживаної правової термінології. Наведемо лише кілька прикладів. Зокрема, у відповідних статтях КАС, присвячених особливостям адміністративного судочинства в адміністративних судах першої інстанції, відсутні положення, що регулювали б порядок визнання рішення суб'єкта владних повноважень неправомірним, протиправним, незаконним, недійсним чи нечинним, якщо це вимагається зацікавленою особою. Звертає на себе увагу різниця між вказаними характеристиками акта, який може бути скасовано або змінено, оскільки міститься вказівка як на "протиправність рішення" (ч. 2 ст. 71), так і на "нечинність рішення" (ч. 3 ст. 105) та "незаконність правового акта" (ч. 8 ст. 171). Як наслідок, залишаються неврегульованими деякі важливі аспекти оскарження адміністративних актів. Зокрема, не з'ясовано, чи можна оскаржити адміністративний акт, якщо відповідним адміністративним органом не дотримано процедури його прийняття або не з'ясовано обставини, що значно впливають на реалізацію громадянами своїх прав і свобод. Більше того, слід зауважити, що можливість адміністративних судів визнати нормативно-правовий акт "незаконним", що закріплено в ч. 8 ст. 171, не підкріплюється положеннями ст. 162, де серед повноважень суду під час вирішення справи вказана можливість прийняття постанови "про визнання протиправними рішення суб'єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення" (курсив авт.), і при цьому вже не йдеться про незаконність. У п. 5 ст. 3 КАС зазначено, що "адміністративний процес" – це правовідносини, що складаються під час здійснення адміністративного судочинства. Водночас гл. 5 КАС має назву "Учасники адміністративного процесу", і серед цих учасників суди не згадуються. Хоча саме суд є одним із ключових учасників відносин, що складаються в процесі здійснення адміністративного судочинства. Або ж в одному випадку у ч. 2 ст. 2 КАС зазначається "інший порядок судового провадження", а в другому – у ч. 2 ст. 4 в аналогічному контексті згадується "інший порядок судового вирішення".

КАС в ст.. 19 виззначається територіальна підсудність адміністративних справ. Так, адміністративні справи вирішуються адміністративним судом за місцезнаходженням відповідача. Адміністративні справи з приводу оскарження правових актів індивідуальної дії, а також дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які стосуються інтересів конкретної особи, вирішуються адміністративними судами за місцем проживання (перебування, знаходження) позивача. Адміністративні справи з приводу оскарження нормативно-правових актів Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерства чи іншого центрального органу виконавчої влади, Національного банку України чи іншого суб'єкта владних повноважень, повноваження якого поширюються на всю територію України; адміністративні справи, відповідачем у яких є закордонне дипломатичне чи консульське представництво України, їхня посадова чи службова особа; а також адміністративні справи про анулювання реєстраційного свідоцтва політичної партії, про заборону (примусовий розпуск, ліквідацію) політичної партії вирішуються окружним адміністративним судом, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ. У разі невизначеності цим Кодексом територіальної підсудності адміністративної справи така справа розглядається місцевим адміністративним судом за вибором позивача.

Відповідно до ст.20 КАС визначається інстанційна підсудність адміністративних справ. Так, місцеві адміністративні суди (місцеві загальні суди як адміністративні суди та окружні адміністративні суди), а також Вищий адміністративний суд України у випадках, встановлених цим Кодексом, вирішують адміністративні справи як суди першої інстанції. Апеляційні адміністративні суди переглядають судові рішення місцевих адміністративних судів (місцевих загальних судів як адміністративних судів та окружних адміністративних судів), які знаходяться у межах їхньої територіальної юрисдикції, в апеляційному порядку як суди апеляційної інстанції. Вищий адміністративний суд України переглядає судові рішення місцевих та апеляційних адміністративних судів у касаційному порядку як суд касаційної інстанції. У випадку, визначеному частиною шостою статті 177 КАС, Вищий адміністративний суд України переглядає в апеляційному порядку як суд апеляційної інстанції судові рішення окружного адміністративного суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ. Верховний Суд України переглядає судові рішення адміністративних судів за винятковими обставинами.

КАС також визначає підсудність кількох пов'язаних між собою вимог ( ст..21). Так, позивач може заявити кілька вимог в одній позовній заяві, якщо вони пов'язані між собою і підсудні одному адміністративному суду. Вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства. Не допускається об'єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ст.. 22 КАС суд передає адміністративну справу на розгляд іншого адміністративного суду, якщо:

1) задоволено клопотання відповідача, місце проживання (перебування) якого раніше не було відоме, про передачу справи за місцем його проживання (перебування);

2) після відкриття провадження у справі виявилося, що провадження у справі відкрито без дотримання правил предметної підсудності;

3) після відкриття провадження у справі та до початку судового розгляду виявилося, що провадження у справі відкрито без дотримання правил територіальної підсудності;

4) після задоволення відводів (самовідводів) чи в інших випадках неможливо утворити новий склад суду для розгляду справи;
5) ліквідовано адміністративний суд, який розглядав справу.

Питання про передачу адміністративної справи розглядається судом у судовому засіданні з повідомленням осіб, які беруть участь у справі. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені, не перешкоджає розгляду цього питання. Питання про передачу адміністративної справи суд вирішує ухвалою, яку може бути оскаржено. Передача адміністративної справи з одного суду до іншого здійснюється після закінчення строку на оскарження ухвали суду, а в разі подання апеляційної скарги - після залишення її без задоволення. Адміністративна справа, передана з одного адміністративного суду до іншого в порядку, встановленому цією статтею, розглядається адміністративним судом, до якого вона надіслана. Спори між адміністративними судами щодо підсудності не допускаються.


2.2 Склад суду, відводи

КАС в ст. 23 визначає, в яких випадках що здійснення адміністративного судочинства провадиться суддею одноособово.Так, усі адміністративні справи в суді першої інстанції, крім випадків, встановлених цим Кодексом, розглядаються і вирішуються суддею одноособово. Але, відповідно до ст..24 КАС адміністративні справи, предметом оскарження в яких єрішення, дії чи бездіяльність Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерства чи іншого центрального органу виконавчої влади, Національного банку України, їхньої посадової чи службової особи, виборчої комісії (комісії з референдуму), члена цієї комісії розглядаються і вирішуються в окружному адміністративному суді колегією у складі трьох суддів. Адміністративні справи розглядаються і вирішуються в окружному адміністративному суді колегією у складі трьох суддів також за клопотанням однієї зі сторін про колегіальний розгляд справи або з ініціативи судді в разі їх особливої складності. Перегляд судових рішень в адміністративних справах в апеляційному порядку здійснюється колегією у складі трьох суддів. Перегляд судових рішень в адміністративних справах у касаційному порядку здійснюється колегією у складі не менше п'яти суддів. Адміністративні справи, підсудні Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції, розглядаються і вирішуються колегією у складі не менше п'яти суддів.

Перегляд судових рішень в адміністративних справах у Верховному Суді України за винятковими обставинами здійснюється колегією у складі суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України за участі не менше двох третин її чисельності (але не менше п'яти суддів) або колегією у складі суддів відповідних судових палат Верховного Суду України за правилами, передбаченими частиною другою статті 241 КАС.
Відповідно до ст..25 КАС визначається порядок вирішення питань колегією суддів. Так, усі питання, що виникають при судовому розгляді адміністративної справи колегією суддів, вирішуються більшістю голосів суддів. При прийнятті рішення з кожного питання жоден із суддів не має права утримуватися від голосування та підписання судового рішення. Головуючий у судовому засіданні голосує останнім. Суддя, не згідний із судовим рішенням за наслідками розгляду адміністративної справи, може письмово викласти свою окрему думку. Цей документ не оголошується в судовому засіданні, приєднується до справи і є відкритим для ознайомлення.

При цьому слід зазначити, що відповідно до ст.. 26 КАС склад суду під час розгляду і вирішення адміністративної справи в суді однієї інстанції незмінний. У разі неможливості продовження розгляду адміністративної справи одним із суддів до розгляду залучається інший суддя. Якщо нового суддю залучено під час судового розгляду, судовий розгляд адміністративної справи починається спочатку.

КАС визначає також підстави для відводу (самовідводу) судді (ст.27). Так, суддя не може брати участі в розгляді адміністративної справи і відводиться:

1) якщо він брав участь у розгляді цієї справи або пов'язаної з нею справи як представник, секретар судового засідання, свідок, експерт, спеціаліст, перекладач;

2) якщо він прямо чи опосередковано заінтересований в результаті розгляду справи;

3) якщо він є членом сім'ї або близьким родичем (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, член сім'ї або близький родич цих осіб) сторони або інших осіб, які беруть участь у справі;

4) за наявності інших обставин, які викликають сумнів у неупередженості судді.

До складу суду не можуть входити особи, які є членами сім'ї, родичами між собою чи родичами подружжя.

Суддя відводиться також за наявності обставин, встановлених статтею 28 КАС. Так, відповідно до ст. 28 КАС суддя, який брав участь у вирішенні адміністративної справи в суді першої інстанції, не може брати участі у вирішенні цієї ж справи в судах апеляційної і касаційної інстанцій, у перегляді справи за винятковими обставинами, а також у новому її розгляді у першій інстанції після скасування попередньої постанови або ухвали про закриття провадження в адміністративній справі. Суддя, який брав участь у вирішенні адміністративної справи в суді апеляційної інстанції, не може брати участі у вирішенні цієї ж справи в судах першої і касаційної інстанцій, у перегляді справи за винятковими обставинами, а також у новому її розгляді після скасування постанови або ухвали суду апеляційної інстанції.

Суддя, який брав участь у вирішенні адміністративної справи в суді касаційної інстанції, не може брати участі у вирішенні цієї ж справи в судах першої і апеляційної інстанцій, у перегляді справи за винятковими обставинами, а також у новому її розгляді після скасування постанови або ухвали суду касаційної інстанції.

Суддя, який брав участь у вирішенні адміністративної справи за винятковими обставинами, не може брати участі у вирішенні цієї самої справи в судах першої, апеляційної і касаційної інстанцій.

Загальні підстави для відводу (самовідводу) секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста, перекладача зазначаються в ст.. 29 САК. Так, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, перекладач не можуть брати участі в адміністративному процесі та відводяться за підставами, встановленими у ч.1 ст. 27 САК. Експерт або спеціаліст, крім того, не може брати участі в адміністративному процесі, якщо:

1) він перебував або перебуває в службовій або в іншій залежності від осіб, які беруть участь у справі;

2) проводив ревізію, перевірку тощо, матеріали яких використовуються при розгляді даної справи;

3) з'ясування обставин, які мають значення для справи, виходить за межі сфери його спеціальних знань.

Участь секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста, перекладача в судовому засіданні при попередньому розгляді даної справи відповідно як секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста, перекладача не є підставою для їхнього відводу (самовідводу).

За наявності підстав, зазначених у ст. 27-29 САК, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, перекладач зобов'язані, у відповідності зі ст.. 30 САК, заявити самовідвід. За цими ж підставами їм може бути заявлено відвід особами, які беруть участь у справі. Відвід (самовідвід) повинен бути вмотивований і заявлений до початку судового розгляду. Заявляти відвід (самовідвід) після цього можна лише в разі, якщо про підставу відводу (самовідводу) стало відомо після початку судового розгляду. У разі заявлення відводу (самовідводу) суд повинен вислухати особу, якій заявлено відвід, якщо вона бажає дати пояснення, а також думку осіб, які беруть участь у справі (ст.. 31 САК). Питання про відвід вирішується в нарадчій кімнаті ухвалою суду, що розглядає справу. Заява про відвід кільком суддям або всьому складу суду вирішується простою більшістю голосів. Ухвала за наслідками розгляду питання про відвід (самовідвід) окремо не оскаржується. Заперечення проти неї може бути включене до апеляційної чи касаційної скарги на постанову чи ухвалу суду, прийняту за наслідками розгляду справи. У разі задоволення відводу (самовідводу) судді, який розглядає справу одноособово, адміністративна справа розглядається в тому самому адміністративному суді іншим суддею. У разі задоволення відводу (самовідводу) комусь із суддів або всьому складу суду, якщо справа розглядається колегією суддів, адміністративна справа розглядається в тому самому адміністративному суді тим самим кількісним складом колегії суддів без участі відведеного судді або іншим складом суддів. Якщо після задоволення відводів (самовідводів) неможливо утворити новий склад суду, суд вирішує питання про передачу справи до іншого адміністративного суду в порядку, встановленому ст.22 САК.

2.3 Судові виклики і повідомлення.

Судові виклики і повідомлення здійснюються повістками про виклик і повістками-повідомленнями. Так, відповідно до ст..33 САК повістки про виклик у суд надсилаються особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам, а повістки-повідомлення - особам, які беруть участь у справі, з приводу вчинення процесуальних дій, у яких участь цих осіб не є обов'язковою. Повістки надсилаються особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам рекомендованою кореспонденцією (листом, телеграмою) або кур'єром із зворотною розпискою за адресами, вказаними цими особами. Якщо фізична особа, яка бере участь у справі, діє через представника і суд не вважає її особисту участь обов'язковою, він може направити повістку лише представникові.

В повістці про виклик зазначаються:

1) найменування та адреса адміністративного суду;

2) ім'я фізичної особи, яку викликають до суду, або найменування органу, підприємства, установи, організації, представник яких викликається;
3) дата, час і місце судового засідання;

4) назва і номер адміністративної справи;

5) в якому процесуальному статусі викликається ця особа (як позивач, відповідач, свідок тощо);

6) у разі необхідності - пропозиція особі, яка бере участь у справі, подати всі раніше не подані докази;

7) обов'язок адресата повідомити про наявність поважних причин неможливості прибути до суду;

8) роз'яснення наслідків неприбуття до суду;

9) обов'язок особи, яка одержала повістку у зв'язку з відсутністю адресата, за першої можливості вручити її адресату.

У повістці-повідомленні зазначаються:

1) найменування та адреса адміністративного суду;

2) ім'я особи або найменування органу, підприємства, установи, організації, яким адресується повістка;

3) дата, час і місце судового засідання або проведення окремої процесуальної дії;

4) назва і номер адміністративної справи;

5) в якому процесуальному статусі має право взяти участь ця особа (як позивач, відповідач, свідок тощо) в адміністративному процесі;

6) обов'язок особи, яка одержала повістку у зв'язку з відсутністю адресата, негайно повідомити про неї адресата.

Якщо разом з повісткою надсилаються копії документів, у повістці вказується їх перелік і роз'яснюється право подати заперечення та докази на їх підтвердження.

Відповідно до ст.35 САК повістка вручається під розписку. Повістка може бути вручена безпосередньо в суді. Суд може за згодою особи, яка Бере участь у справі, видати їй повістку для вручення іншій особі, яка викликається до суду. Особа, яка вручає повістку, зобов'язана повернути до адміністративного суду розписку адресата про одержання повістки, яка приєднується до справи.

Повістка повинна бути вручена не пізніше ніж за сім днів до судового засідання, крім випадку, коли повістка вручається безпосередньо в суді. Повістка у справах, для яких встановлено скорочені строки розгляду, має бути вручена у строк, достатній для прибуття до суду.

Вважається, що повістку вручено також у разі одержання її під розписку будь-яким повнолітнім членом сім'ї адресата, який проживає разом з ним. Особа, яка одержала повістку, зобов'язана негайно повідомити про неї адресата.

У разі тимчасової відсутності адресата особа, яка повинна вручити повістку, відмічає у повістці відомості про те, куди вибув адресат та коли передбачається його повернення за наявності таких даних. Якщо особа, яка бере участь у справі, перебуває під вартою або відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, обмеження волі, арешту, повістка та інші судові документи вручаються їй під розписку адміністрацією місця утримання особи, яка негайно надсилає розписку цієї особи до суду.
Особам, які проживають за межами України, повістки вручаються в порядку, встановленому міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, у разі відсутності таких - через дипломатичні представництва та консульські установи України за місцем проживання цих осіб.

Вважається, що повістку вручено юридичній особі, якщо вона доставлена за адресою, внесеною до відповідного державного реєстру, або за адресою, яка зазначена її представником, і це підтверджується підписом відповідної службової особи. Вважається, що повістку вручено посадовій чи службовій особі, яка є учасником адміністративного процесу, якщо її доставлено за адресою місця служби цієї особи в порядку, встановленому ч.8 ст.35 САК. Вручення повістки представникові особи, яка бере участь у справі, вважається також врученням повістки і цій особі. Розписку про одержання повістки (повістку у разі неможливості вручити її адресату чи відмови адресата її одержати) належить негайно повернути до адміністративного суду.
Часом вручення повістки вважається день заповнення розписки адресатом, його представником, повнолітнім членом сім'ї адресата, який проживає разом з ним, службовою особою органу, підприємства, установи, організації.

У разі відмови адресата від одержання повістки особа, яка її доставляє, робить відповідну відмітку на повістці, засвідчує її власним підписом і негайно повертає до адміністративного суду. Особа, яка відмовилася одержати повістку, вважається такою, що її повідомлено про дату, час і місце судового засідання.

Якщо САК передбачено скорочені строки розгляду адміністративної справи, допускається судовий виклик або судове повідомлення осіб, які беруть участь у справі, свідків, експертів, спеціалістів, перекладачів телеграмою, факсимільним повідомленням (факсом, телефаксом), електронною поштою, телефоном, через друкований засіб масової інформації. Судовий виклик чи повідомлення, здійснені засобами, передбаченими ст.. 38 САК повинні містити відомості, зазначені у ст. 34 САК.

Якщо місце фактичного проживання (перебування) відповідача, третіх осіб, свідків невідоме, суд може здійснити їх виклик через засоби масової інформації за останнім відомим місцем їхнього проживання (перебування) на території України. Виклик публікується в друкованому засобі масової інформації не пізніше ніж за сім днів до дати призначеного судового розгляду справи. Друкований засіб масової інформації, у якому розміщуються оголошення про виклик протягом наступного року, визначається не пізніше 1 грудня поточного року в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

При цьому, відповідно до ст..40 САК особи, які беруть участь у справі, зобов'язані під час провадження у справі повідомляти суд про зміну місця проживання (перебування, знаходження), роботи, служби. У разі неповідомлення про зміну адреси повістка надсилається їм за останньою адресою і вважається врученою. Особи, які беруть участь у справі, свідки, експерти, спеціалісти, перекладачі, які не можуть з поважних причин прибути до суду, зобов'язані завчасно повідомити про це суд.

2.4 Фіксування судового процесу.

САК статтею 41 визначає обов'язковість фіксування судового засідання технічними засобами. Так, суд під час судового розгляду адміністративної справи здійснює повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу. Фіксування судового засідання технічним засобом здійснює секретар судового засідання або за розпорядженням головуючого інший працівник апарату суду. Носій інформації, на який здійснювався технічний запис судового засідання (касета, дискета, компакт-диск тощо), є додатком до журналу судового засідання і після закінчення судового засідання приєднується до матеріалів справи.

Також передбачається одночасно із технічним записом судового засідання секретарем судового засідання ведеться журнал судового засідання. У журналі судового засідання зазначаються такі відомості:

1) рік, місяць, число і місце судового засідання;

2) найменування адміністративного суду, який розглядає справу, прізвище та ініціали судді (суддів), секретаря судового засідання;

3) справа, що розглядається, ім'я (найменування) сторін та інших осіб, які беруть участь у справі;

4) номер носія інформації;

5) порядковий номер вчинення процесуальної дії;
6) назва процесуальної дії;

7) час вчинення процесуальної дії;

8) інші відомості, встановлені цим Кодексом.

Журнал судового засідання ведеться секретарем судового засідання та підписується ним невідкладно після судового засідання і приєднується до справи. Відповідно до ст..43 САК особи, які беруть участь у справі, мають право ознайомитися із технічним записом і журналом судового засідання та протягом семи днів з дня проголошення рішення у справі подати до суду письмові зауваження щодо їхньої неповноти або неправильності. Головуючий розглядає зауваження щодо технічного запису і журналу судового засідання, про що постановляє відповідну ухвалу. У разі пропущення строку подання зауважень і відсутності підстав для його поновлення головуючий залишає їх без розгляду. Зауваження щодо технічного запису і журналу судового засідання повинні бути розглянуті не пізніше п'яти днів з дня їх засідання.

Також можливе відтворення та роздрукування технічного запису судового засідання. Повне чи часткове відтворення технічного запису судового засідання здійснюється на вимогу особи, яка бере участь у справі, або за ініціативою суду. На клопотання особи, яка бере участь у справі, за розпорядженням головуючого може бути здійснено повне або часткове роздрукування технічного запису судового засідання. Особа, яка бере участь у справі, має право отримати копію інформації з носія, на який здійснювався технічний запис судового засідання. Роздрукування технічного запису судового засідання здійснюється на платній основі. Розмір плати за роздрукування встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Про вчинення окремої процесуальної дії поза залою судового засідання або під час виконання судового доручення секретарем судового засідання складається протокол. Під час вчинення окремої процесуальної дії поза залою судового засідання або під час виконання судового доручення та при складенні протоколу можуть застосовуватися технічні засоби. Протокол після його складення та ознайомлення з ним усіх присутніх осіб, які беруть участь у справі, свідків, експертів, спеціалістів, перекладачів підписується секретарем судового засідання і суддею. Присутні особи, які беруть участь у справі, свідки, експерти, спеціалісти, перекладачі можуть подати свої зауваження, які додаються до протоколу. Протокол, складений при виконанні судового доручення, разом із необхідними додатками невідкладно надсилається до суду, який розглядає справу. Протокол приєднується до адміністративної справи.

Протокол про вчинення окремої процесуальної дії поза залою судових засідань або під час виконання судового доручення повинен містити:

1) найменування адміністративного суду, який вчиняє окрему процесуальну дію, прізвище та ініціали судді, секретаря судового засідання;
2) номер адміністративної справи;

3) рік, місяць, число і місце вчинення процесуальної дії;

4) час початку процесуальної дії;

5) відомості про прибуття осіб, які беруть участь у справі, експертів, спеціалістів, перекладачів, свідків;

6) відомості про роз'яснення особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам їхніх процесуальних прав та обов'язків;

7) опис ходу проведення окремої процесуальної дії, у тому числі відомості про заявлені клопотання та ухвали суду; основний зміст пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, показань свідків, усні роз'яснення експертами своїх висновків і відповідей на поставлені їм додаткові питання; консультації спеціалістів;

8) відомості про докази, які додаються до справи, а якщо докази не додаються до справи - номер, дату та зміст письмових доказів, опис інших доказів;

9) час закінчення процесуальної дії;

10) інші відомості, встановлені цим Кодексом.

Висновки

В данному рефераті на основі розгляду та аналізу наукових досліджень та законодавчої бази були дослідженні головні аспекти організації дяльності адміністративних судів України. Результатом дослідження цих питань стала низка висновків.

Так, дійсно, за роки які минули з часу проголошення незалежності, свідчать про те, що Україна стала на шлях побудови громадянського суспільства, де належне місце відведено судовій владі. Одним з пріоритетних напрямків цієї діяльності є завдання здійснення судово-правової реформи. Найважнішим результатом є те, що судова влада в Україні стала реальністю. Так, істотні зрушення відбулися в червні 2001 року, які стали результатом виваженого підходу до розв’язання завдань, які знайшли своє правове відображення в нормативному полі реформування діяльності судів та суддів. Наслідком цих змін визначальна частина національного процесуального законодавства фактично була приведена у відповідність із сучасними європейськими стандартами, нормами і принципами міжнародного права.

Конституцією України визначені пріоритети їх перебудови у застосуванні механізмів захисту прав та свобод людини і громадянина. У цій та інших характеристиках статусу суду та суддів знаходять прояв конституційні засади організації правосуддя в Україні.

Зроблено важливий і необхідний крок до побудови правової держави, в якій мають функціонувати незалежні та підпорядковані лише Конституції України та законам України професійні суди завдяки прийняттю (у 2002 р.) Закону України “Про судоустрій України”, який визначив судовий устрій України. Водночас цей Закон можна розглядати як вагомий стимул для прискорення проведення цілої низки заходів судової реформи. У першу чергу, як визначено Законом, повинні бути створені адміністративні суди.

Реформування судової системи та її удосконалення – це помітний прогрес на шляху демократизації суспільства. Однак є питання, які потребують негайного вирішення і є дуже важливим для виконання суддями нових обов’язків. Так, необхідно забезпечити достатнє фінансування, створити належні умови для діяльності та ефективного функціонування судів та суддів. За для реалізації конституційних засад судочинства та принципів незалежності суддів необхідно невідкладно розробити і затвердити державну програму забезпечення діяльності судової системи.

Створення адміністративних судів – це величезний позитивний крок у розвитку української держави та суспільства. Звичайно, основним завданням адміністративних судів є захист і поновлення прав особи від порушень з боку влади. Але цим їхня роль не обмежується. Завдяки діяльності адміністративних судів принципи верховенства права та законності мають поширитися на діяльність всієї публічної адміністрації.

Поява адміністративної юстиції у вигляді судів — це вид судового контролю за публічною владою, спрямований на професіоналізм органу влади, їх посадових осіб, кваліфікованого та обгрунтованого підходу у прийнятті рішень, обов’язок діяти виключно в межах своєї компетенції, виключаючи моменти бездіяльності, або ухилення у прийнятті рішень, направлених на захист конституційних прав, інтересів та свобод громадянина.

Адміністративні суди мають зруйнувати практику органів влади керуватися не законом, а відомчими інструкціями (це у кращому випадку) чи "телефонним правом". Такий стан справ склався ще в радянські часи, коли законів про органи управління фактично не було, їх замінювали рішення вищестоящих органів чи посадових осіб. На жаль, ця практика нерідко зберігається і донині. Тепер же чиновник, розглядаючи справу громадянина, підприємства чи організації, мусить пам’ятати, що його рішення може стати предметом розгляду в адміністративному суді. А отже, він змушений задуматися над тим, як оформити те чи інше рішення, на яку норму закону послатися, щоб потім воно не було скасоване адміністративним судом. Адже Кодексом адміністративного судочинства саме на нього, на представника влади, покладається обов‘язок доводити правомірність своїх рішень, дій чи бездіяльності.

А ще у Кодексі визначено критерії, запозичені з досвіду багаторічного функціонування європейського адміністративного простору, на основі яких суд має оцінювати адміністративні акти. Зрозуміло, щоб почувати себе упевненим у суді, чиновник повинен враховувати ці критерії при прийнятті рішень. Інакше справа в суді буде програна. Таким чином, діяльність адміністративних судів з часом зможе змінити діяльність органів публічної адміністрації, посадових чи службових осіб – не лише змусить їх керуватися законом, а й навчить тлумачити закон, виходячи з принципу верховенства права, а не вишукуючи букву закону, яка їм вигідна в даній ситуації.

Як показує досвід інших країн, адміністративні суди можуть і повинні дати потужний імпульс для розвитку науки адміністративного права та наданні їй більшого прикладного значення. Як відомо, успадковане нами з радянських часів адміністративне право має мало спільного з тим, що називається адміністративним правом у західноєвропейських країнах. Фактично ми змушені сьогодні розробляти і теорію, і практику адміністративного права майже з чистої сторінки. Наявність чисельної судової практики з цих питань має стати невичерпним джерелом для дослідників і творців нового українського адміністративного права. А їхня діяльність має активно засвоювати практика самих адміністративних судів. Лише такий активний взаємовплив може дати швидкі позитивні зрушення, яких так потребують наші громадяни, втомлені від бюрократизму, байдужості та корупції в наших адміністративних органах.
Суспільна значимість і складність цих завдань покладають величезну відповідальність на першопрохідців – на тих, хто сьогодні, ставши суддями адміністративних судів, закладають перші цеглинки майбутньої судової практики та адміністративної традиції в нашій країні.

На жаль, становлення адміністративної юстиції в Україні, відбувається не просто. Доводиться констатувати, що держава не надає активного сприяння цьому процесу: не виділяються належні приміщення для судів, не створюються умови для роботи суддів, не видно державної турботи про добір кандидатур на посади адміністративних суддів, про спеціальне навчання та підготовку. Слід пам’ятати, що якщо не працювати над цими проблемами, то результату і не буде. А всі зусилля щодо запровадження адміністративного судочинства та адміністративних судів у такому разі не виправдають очікувань, а викличуть лише розчарування. Успіх залежатиме від того, наскільки послідовно всі, від кого залежить становлення адміністративних судів, будуть проводити у життя ті новаторські ідеї, які закладені у Кодексі адміністративного судочинства України.

Як засвідчує практика, більшість проблем, що виникають сьогодні, пов’язана не стільки з недосконалістю законодавства, скільки із його тлумаченням. На жаль, з‘являються такі варіанти тлумачення, які спотворюють зміст Кодексу. Протидіяти цьому можна в першу чергу поширюючи інформацію про його концептуальні положення та досвід інших країн у розвитку адміністративно-правової сфери. Отже, підсумовуючи наведений розгляд положень КАС, пов'язаних із вирішальною спрямованістю адміністративного судочинства на ефективний захист прав і законних інтересів людини, слід стверджувати, що є очевидна потреба невідкладного доопрацювання його концептуальних положень із метою утвердження в його змісті сучасних європейських цінностей і наближення національної системи адміністративної юстиції до стандартів, що нині панують у демократичних країнах світу.


Список використаних джерел:


1. Конституція України.- К.: Українська Правнича Фундація, 1996. – 64 с.

2. Кодекс адміністративного судочинства // Відомості Верховної Ради України вiд 09.09.2005 - 2005 р., № 35, (№№ 35-36, 37), стор. 1358, стаття 446. станом на 16.03.2006.

3. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 р. N 278-р «Про затвердження граничної чисельності працівників апарату місцевих адміністративних судів та апеляційних адміністративних судів» // Офіційний вісник України вiд 12.08.2005 - 2005 р., № 30, стор. 162, стаття 1834

4. Закон України “Про судоустрій” 2002 р. // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2002, N 27-28, ст.180. станом на 16.03.2006.

5. Закон України “Про статус суддів” від 15 грудня 1992 р. // Відомості Верховної Ради. – 1993. - №53. – С. 56.

6. Закон України “Про Конституційний Суд України” від 16 жовтня 1996 року // ВВР. – 1996. - № 49. – С.272.

7. Постановление Пленума Верховного Суда Украины №9 от 01.11.96 «О применении Конституции Украины при осуществлении правосудия // Бизнес. - №47. – 03.12.96.

8. Постанова Верховної Ради України від 28.04.1992 року № 2296-ХІІ “Про Концепцію судово-правової реформи в Україні”.

9. Указ Президента України «Про утворення місцевих та апеляційних адміністративних судів, затвердження їх мережі та кількісного складу суддів» // Урядовий кур'єр вiд 24.11.2004 - № 224.

10. Адміністративна юстиція: європейський досвід та пропозиції для України / Авт. - упоряд.І.Б. Коліушко, Р.О. Куйбіда. - К.: Факт, 2003. - 536 с.

11. Адміністративне судочинство в Україні: Адміністративний процесуальний кодекс України (проект). Кн. 1. - Х.: Консум, 2002. - 176 с.

12. Арчер П. Англійська судова система. — М., 1959.

13. Бернхем В. Вступ до права та правової системи США. — К., 1999. – С. 175.

14. Боботов С. В. Правосудие во Франции. — М., 1994. – С. 34.

15. Бойко В. Здійснення неупередженого правосуддя – завдання судів усіх рівнів // Юридичний вісник України. - 6-12 жовтня 2001 року. –С.11.

16. Бойцова В.В., Бойцов В.Я. Административная юстиция: к продолжению дискуссии о содержании и значении // Государство и право. – 1994. - № 5. – С. 42.

17. Брэбан Г. Французское административное право/ Пер. с фр.; под ред. и со вступ. ст. С. Боботова. – М.: Прогресс, 1988, - С. 27.

18. Вересоцький М. Кодекс адміністративного судочинства: практика Європейського суду з прав людини на захист підпирємців? // Юридичний радник. - Х., 2005. - № 6. - жовтень. - С. 42 - 43.

19. Галянтич М. Організація судових органів адміністративної юрисдикції в Україні // Вісник Украіни Академії державного управління при Президентові України. – 1998.- №2. – С. 34-38

20. Гнейст Р. Правовое государство и административние суди Германии / Пер. с нем. А.И. Фустова под ред. М. Свешникова. - Спб., 1996. - С. 279-323.

21. Димитров Ю. Адміністративна юстиція — атрибут демократичної правової держави // Право України. — 1996. — № 4. — С. 7—14.

22. Ківалов С. Деякі питання судово-правової реформи // Вісник прокуратури. – 2000. - №1. – С. 25.

23. Кононенко О. Щодо судового розгляду адміністративних справ // Право України. —1999. — № 2. — С. 41—47.

24. Куйбіда Р. Прийняття АПК - одне з першочергових завдань парламенту // Юридичний вісник України. - 2003. - № 33. - 16-22 серп. - С. 1, 4.

25. Медодика відбору кандидатів, які рекомендуються на посаду судді. Кваліфікаційні тести перевірки їх професійних знань: Навчально-методичне видання / За ред. А.О. Селіванова. - К.: Ін Юре, 2000. - 24 с.

26. Невский А. Административная юстиция // Юридические вести. -1995. - Окт. - С. 24.

27. Нерсесянц В.С. Философия права. Учебник для вузов. – М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА*М, 1998. – С. – 29.

28. Носырева Е. Суды мелких исков в американской правовой системе. / / Российская юстиция. – 2000. - №6. – С. 52-54.

29. Основи адміністративного судочинства в Україні: Навчальний посібник / За заг. ред. Н.В. Александрової, Р.О. Куйбіди; Центр політико-правових реформ. - К.: Вид-во "Конус-Ю", 2006. - 256 с.

30. Педько Ю.С. Становлення адміністративної юстиції в Україні: Моногр. / Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького; НАН України. - К., 2003. – 208 с.

31. Правничий довідник для професійних суддів / За заг. ред. С.В. Ківалова. - О.: Юрид. лит., 2003. - 600 с.

32. Рижков Г. Роль принципу офіційності в адміністративному процесуальному праві за європейським досвідом// Адміністративна юстиція: європейський досвід і пропозиції для України/ Автори-упорядники І.Б. Коліушко, Р.О.Куйбіда. – К.: Факт, 2003.- С. – 516-517.

33. Сердюк В.В. Юрисдикції судів України за спеціалізацією. - К.: Видавництво "Прецедент", 2005. - 192 с.

34. Стефанюк В. С. Запровадження адміністративної юстиції в Україні // Вісник Академії Державного Управління при Президентові України. — 1999. — № 4. — С. 31—37.

35. Стефанюк В. С. Концепція адміністративної реформи // V Міжнародна науково-практична конференція «Суд в Україні: боротьба з корупцією, організованою злочинністю і захист прав людини»: Аналітичні розробки, пропозиції наук, та практичних працівників (Київ, 26—27 березня Й 1999 р.). —
1999. — Т. 12. — С. 42—50.

36. Стефанюк В. С. Проблеми формування вищого, апеляційних та місцевих адміністративних судів в Україні // Семінар за темою «Проблеми формування вищих спеціалізованих судів в Україні» (Київ, 2 грудня 1999 р.). — К.,1999.

37. Стефанюк В. С. Систематизація законодавства та суди адміністративної юстиції // Право України. 1999. — № 11. — С. 3—7.

38. Стефанюк В.С. Судовий адміністративний процес: Моногр. - Х.: Консум, 2003. - 464 с/

39. Тихомиров Ю. А. Курс административного права и процесса. — М., 1998. – С. 54.

40. Фастівець В.Захист громадянина “мала судова реформа” // Юридичний вісник України. -22-28 березня 2001.- С.10.

41. Хворостянкіна А. Європейські стандарти адміністративного процесу // Юридичний журнал. - К., 2005. - № 11. - С. 100 - 109.

42. Шемшученко Ю.С. Адміністративна юстиція // Юридична енциклопедія: В 6т./Редколегія .: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та інш.- К.: Укр. енцикл., Т.1: А-Г, 1998. – С. 47-48.

43. Шишкін Адміністративний суд: яким йому бути ?// Віче. - 1994 - № 10. - С. 25.

44. Шляпошникова Л. Вивчається досвіт адміністративного судочинства // Юридичний вісник України. - 22-28 березня 2001.-С.10.

45. Шляхи реформування судової системи в України. // Світовий конгрес українських юристів. Інформаційний бюлетень. – 2000. – березень. - №3. – С. 6.

46. Юридичний словник-довідник.- К.: Феміна, 1996.- 696 с.

47. Якимов А. Статус субъекта административной юрисдикции и проблемы его реализации: Монография. - М.: Проспект, 1999. - 200 с.



 
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо войти на сайт под своим именем.

Другие новости по теме:




 
 

Информация

Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.
 

Новости партнёров
Вопрос о возвращении олимпийцам российского флага решится 24 февраля
«Что касается церемонии закрытия, то о том, пройдем ли мы там под российским флагом, мы узнаем 24 февраля», — сказал Поздняков.

Поздняков: Бах намерен после 25 февраля «перелистнуть страницу» по вопросу россиян
Глава МОК Томас Бах на встрече со спортсменами-олимпийцами из России (OAR) во время Олимпийских игр в Пхенчхане выразил четкое намерение "перелистнуть страницу" и после 25 февраля двигаться ...

Захарова сравнила Порошенко с коммивояжером
Официальный представитель российского МИД Мария Захарова сравнила президента Украины Петра Порошенко, выступавшего на Мюнхенской конференции по безопасности, с коммивояжером.

Облако тэгов
Популярные статьи
Календарь
«    Февраль 2018    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
 
Реклама на сайте
Счётчики
 
"ПРИГОВОР СУДА ИНФО" © 2011-2014. Все права защищены. Копирование материалов сайта возможно только с указанием активной индексируемой гиперссылки на наш сайт.Все материалы сайта предоставляются исключительно для ознакомления. Владелец сайта не несет ответственности за их практическое использование.
Главная     |     Новости     |     Справка     |     Форум     |     Контакты     |     Статистика сайта     |     Карта сайта     |     RSS 2.0