Добавить в Избранное   Сделать Стартовой  
 
   
Главная     |     Новости     |     Справка     |     Форум     |     Обратная связь     |     RSS 2.0
Реклама
Личный кабинет
Логин :
Пароль :

» Регистрация
» Напомнить пароль?
Навигация по сайту
Опрос посетителей
По Вашему мнению взяточничество больше распостранено?

В прокуратуре
В суде
В налоговой
В МЧС
В милиции

Архив новостей
Июнь 2015 (3)
Май 2015 (15)
Апрель 2015 (1)
Декабрь 2014 (1)
Октябрь 2014 (3)
Июль 2014 (5)
Приговор суда инфо » Юридические рефераты » Конституційне правосуддя в Україні та зарубіжних країнах: порівняльно-правовий аналіз (на матеріалах окремих країнах)

 

Конституційне правосуддя в Україні та зарубіжних країнах: порівняльно-правовий аналіз (на матеріалах окремих країнах)

в разделе: Юридические рефераты Просмотров: 4466
Магістерська робота на тему:

«Конституційне правосуддя в Україні та зарубіжних країнах: порівняльно-правовий аналіз (на матеріалах окремих країнах)»


Зміст

Вступ

Розділ 1 Виникнення та формування концепції конституційного правосуддя.

1.1 Правосуддя, його ознаки та принципи.

1.2 Генеза наукової розробки теорії конституційного правосуддя: український та зарубіжний досвід

1.3 Етапи розвитку вітчизняного та світового конституційного правосуддя.

Розділ 2 Конституційне правосуддя – форма конституційного контролю

2.1 Поняття та види Конституційного контролю.

2.2 Судовий конституційний контроль та його особливості.

2.3 Поняття, сутність та структура конституційного правосуддя.

2.4 Нормативне регулювання та джерела конституційного правосуддя

Розділ 3 Моделі конституційного правосуддя: порівняльний аналіз.

3.1 Характеристика та особливі ознаки американської моделі.

3.2 Європейська модель конституційного правосуддя: порівняльний аналіз здійснення.

3.3 Змішана модель конституційного правосуддя (країни Латинської Америки)

Висновки

Список використаної літератури:

Вступ

Нові соціально-політичні орієнтири, перехід до демократії та політичного плюралізму в Україні, країнах Східної Європи наприкінці ХХ століття, які супроводжуються революційними змінами політико-правових інститутів та суспільної свідомості, актуалізували переосмислення теоретичних основ конституціоналізму в компаративістській перспективі, сприяли втіленню в конституційну практику юридичного реалізму. У цьому процесі особливе значення має конституційне правосуддя, яке виявляє конфліктність та протиречність конституційного розвитку, визначає полі варіантність конституціоналізації державотворення та формування громадського суспільства. Це є важливим для розвитку науки конституційного права, узагальнення вітчизняної та світової практики конституційного правосуддя, незалежно від досягнутого рівня їх розвитку в окремих країнах світу.

Однією з цих держав є Україна, де формується громадянське суспільство та правова держава, новітній конституційний порядок. Досягненню цих цілей сприятиме узагальнення кращого світового досвіду у справі державного будівництва, демократизації всіх сфер суспільного життя.

Тема магістерської роботи присвячена проблемі великого теоретичного та прикладного значення. Вона особлива актуальна для країн, які знаходяться у перехідному стані, кардинально змінюють суспільно-політичні координати свого розвитку.

В. Скомороха зазначив, що конституційне правосуддя належить зараз до міжнародно визнаних стандартів демократії. Запровадження його в Україні, як і в інших державах, що утворилися внаслідок розпаду колишнього СРСР, явище закономірне. Використання європейської моделі конституційного правосуддя є характерним для України . Ця модель, як відомо, поєднує абстрактний та конкретний конституційний контроль і передбачає існування Спеціального Органу конституційного контролю, яким і виступає Конституційний Суд.

Конституційне правосуддя – це нова реальність української державно-правової дійсності. Сучасне конституційне правосуддя України є майже ровесником чинного основного Закону України.

Практика здійснення конституційного правосуддя в нашій державі перебуває у стадії формування. Зрозуміло, що вона не охоплює усіх питань, вирішення яких належить до повноважень Конституційного Суду України. Чимало з них будуть предметом розгляду Суду в майбутньому. Тому важливим є вивчення світового досвіду у цій сфері, у першу чергу – досвід органів конституційної юрисдикції європейських держав (Росії, Німеччині, Франції та інш.). Цьому сприятиме статус повноправного члена Конференції європейських конституційних судів, який надано Конституційному Суду України в жовтні 2000 року.

Слід зазначити, що в роботі головний упор буде зроблений саме на динаміку розвитку конституційного правосуддя, на проблеми, які виникають або можуть виникнути сьогодні, оскільки ми діємо у перехідному, трансформаційному суспільстві. Щоб говорити про проблеми розвитку конституційного правосуддя у вказаному суспільстві, напевно, необхідно почати з того, які цілі та завдання має конституційне правосуддя.

Магістерська робота у логічній послідовності розкриває зміст конституційного правосуддя.


Розділ 1
Виникнення та формування концепції конституційного правосуддя.


1.1 Правосуддя, його ознаки та принципи.

Розгляд зазначених у вступі питань є неможливим без визначення судової влади – як самостійної гілки державної влади, і в цьому аспекті аналізу поняття правосуддя, його конституційних засад, а також надання загальної характеристики судової системи України.

Роки, які минули з часу проголошення незалежності, свідчать про те, що Україна дійсно стала на шлях побудови громадянського суспільства, де належне місце відведено судовій владі. Світовий досвід показує, що рівень демократії в кожному суспільстві визначається місцем суду в системі органів державної влади, його спроможністю об’єктивно й неупереджено прийняти судове рішення виключно на основі норм права та відновити порушені права і свободи людини . Зміцнення державності, розвиток демократичних засад суспільства неможливо забезпечити без створення в Україні судової влади. Це й було передбачено завданням судово-правової реформи, яка розпочалася у 1992 році, згідно з прийнятою Верховною Радою України Концепцією судово-правової реформи в Україні, що набула динамічного розвитку після 1996 року на основі принципів, закріплених у Конституції України.

Найголовнішим результатом реформи є той факт, що судова влада в Україні стала реальністю. Це, безперечно, є важливим внеском у розвиток нашої державності і становлення демократичної української спільноти.

Слід відзначити, що такі поняття як «судова влада», «судова система», «правосуддя» є родинними, але не тотожними.

Владу слід розглядати як функцію управління, засіб примусу. З наукової точки зору судова влада розглядається з різних аспектів історичного розвитку, порушуються особливості цього феномена, пов'язані насамперед з устроєм судової системи, методом реалізації судової влади. Ще на початку ХХ століття російський юрист С.Познишев визначив судову владу як гілку державної влади, яка повинна здійснюватись окремими органами, що не виконують функції адміністративних чи законодавчих, і яка покликана виконувати закон, утверджувати його панування в житті, боротись зі свавіллям і насильством. Інший юрист - Й.Фойницький під судовою владою розумів систему підпорядкованих закону органів, покликаних застосовувати закон у порядку судового провадження .

Ряд вчених України визнають судову владу як сукупність діючих в Україні судів, що здійснюють правосуддя, а інші взагалі ототожнюють судову владу з правосуддям.

Концепція судово-правової реформи в Україні під судовою владою розуміє систему незалежних судів, які в порядку, визначеному законом, здійснюють правосуддя .

Ознаками судової влади є виключність, самостійність, повнота, підзаконність, єдність, незалежність. Ці ознаки є взаємопов'язаними та взаємозалежними та закріплюються на конституційно-правовому рівні .

Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Відповідно до Конституції України (ст. 126) судові органи виконують свою функцію незалежно від поділу влади, у встановлених Конституцією межах і згідно із законами України.

Судова влада відповідно до теорії та практики розподілу влади є самостійною, незалежною сферою публічної влади і являє собою сукупність повноважень із здійснення правосуддя, тлумачення норм права, з відповідними контрольними повноваженнями спеціально уповноважених органів — судів.

Атрибутами судової влади є широкі юрисдикційні повноваження; це правовий статус судів як особливих органів державної влади; це й власне виконання владних суддівських повноважень .

Роль судової влади в механізмі поділу влади полягає у стримуванні двох інших гілок влади в межах конституційної законності шляхом здійснення конституційного судочинства і судового контролю . Як визначає Президент України Л.Кучма, судова влада повинна займати належне їй місце в державі. По відношенню до інших гілок влади повинен існувати взаємоконтроль, система стримань і противаг між ними .

Таким чином, судова влада — це специфічна гілка державної влада, яка реалізується уповноваженими на те спеціальними органами — судами, її призначенням є вирішення всіх виникаючих у суспільстві правових конфліктів.

За даними соціально-правових досліджень, в Україні поступово відбувається трансформація ролі суду з органу примусу на гілку влади, яка покликана здійснювати державний захист прав і свобод людини. Так, з року в рік суд має найкращий рейтинг серед інших інститутів (засобів масової інформації, державних адміністрацій, у тому числі Адміністрації Президента, прокуратури) — найвищу загальну довіру і найнижчу недовіру .

В незалежній Україні судова влада як складова державної влади почала формуватися із прийняттям таких актів політичного характеру, як Декларація про державний суверенітет України (1990 р.) та Акт проголошення незалежності України (1991 р.).

28 квітня 1992 року було прийнято Концепцію судово-правової реформи, яка передбачала вдосконалення судової системи: утворення Конституційного Суду, утворення спеціалізованих судів, введення апеляційних судів та побудову органів суддівського самоврядування. За цей проміжок часу неодноразово вносилися зміни в Закон України "Про судоустрій". Найбільш істотні відбулися 21 червня 2001 року, на основі яких стало можливим удосконалення процесуальних кодексів, тобто тих нормативних актів, що регламентують процедуру розгляду справ. Вагомим внеском у розбудову судової системи України можна вважати прийняття 7 лютого 2002 року нового Закону України "Про судоустрій України".

Системний аналіз норм Конституції України показує що всі гілки влади — це збалансована система. Механізмом, що забезпечує їх субординацію, є комплекс відповідних функцій та повноважень. Кожна гілка влади — незалежна. Це означає, що жодна з них не може виходити за межі своєї компетенції та втручатися у сферу діяльності іншої. Судова влада може існувати в суспільстві тільки за умови розподілу влади. Ці важливі питання регламентує Розділ І Закону України „Про судоустрій України”. Фундаментальні положення містить стаття 1, яка має назву «Судова влада», в якій наголошується, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу и судебную и содержит общие положения, которые определяют принципы функционирования судебной власти. Именно высокая миссия суда дает основания строить гражданское общество, члены которого и их объединения пользуются широким колом прав и свобод, а все их взаимоотношения строятся на основе права.

Поняття судової влади містить два основні компоненти: по-перше, ця влада може реалізовуватися тільки спеціально уповноваженими органами (судами);

по-друге, ці органи мають бути наділені притаманними тільки їм повноваженнями. Судова влада реалізується через такі повноваження:

здійснення правосуддя;

конституційний контроль;

контроль за додержанням законності та обгрунтованості рішень і дій державних органів та посадових осіб;

формування органів суддівського самоврядування;

роз'яснення судам загальної юрисдикції актін ластосупаїшязаконодавства;

утворення державної судової адміністрації.Здійснення судової влади за змістом є значно ширшим, ніж відправлення правосуддя.

Судова влада реалізується у діях суду, які не пов'язані з розглядом справ. Це насамперед організаційні та інформаційно-аналітичні дії (узагальнення судової практики, аналіз судової статистики, внесення окремих ухвал у державні органи, установи, організації про усунення порушень закону, вирішення скарг підозрюваних, обвинувачуваних, адвокатів тощо).

Отже, одним із стратегічних завдань розвитку державності в Україні було і залишається проведення судово-правової реформи, яка передбачає становлення в українській державі незалежної судової влади. Її діяльність повинна бути спрямована на захист прав людини, забезпечення соціальної стабільності та режиму законності у державі, що має реалізовуватися виключно засобами правового характеру.

Важливим кроком у цьому напрямку є прийняття нового (2002 року) Закону України «Про судоустрій України», який за своєю сутністю об'єднав правовим регулюванням такі важливі напрями, як організацію судової влади та здійснення правосуддя; визначення системи судів загальної юрисдикції, основні вимоги щодо формування корпусу професійних суддів; систему та порядок здійснення суддівського самоврядування та встановлення загального порядку забезпечення діяльності судів. Такий обсяг правового регулювання притаманний кодифікованим актам. Так, деякі вчені-юристи вважають, що у перспективі імовірне перетворення цього комплексного Закону на Судовий кодекс, який предметом регулювання має створити достатню правову основу для функціонування судової влади в Україні.

Цей Закон можна вважати багатоформатним законом, що умовно завершив перший етап судової реформи. Це означає, що у вказаному законі знайшли втілення конституційні принципи побудови і організації судової влади в Україні. В матеріальному праві закріплені основні засади судового ладу, визначена ієрархія інстанцій правосуддя, передбачені органи суддівського самоврядування. Системний порядок розгляду парламентом України процесуальних кодексів - цивільного, кримінального, адміністративного — має забезпечити єдність процесуальних форм реалізації функцій та повноважень усіх органів судової влади.

У частині другій статті 1 Закону зафіксовано, що судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства. По суті, цим положенням законодавець вперше нормативно визначив, що конституційне судочинство (поряд з цивільним, кримінальним тощо) є однією з форм здійснення правосуддя.

У цій нормі звертається увага й на те, що судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів, а Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції.

У частині третій статті 1 Закону на відтворення положень частини другої статті 124 Конституції України зазначено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Статтею 3 Закону визначено, що Конституційний Суд України і суди загальної юрисдикції є складовими судової системи. Тим самим підкреслюється належність до судової гілки влади як судів загальної юрисдикції, та і Конституційного Суду України. Символами судової влади є державні символи України Державний Герб України та Державний Прапор України (стаття 134 Закону України „Про судоустрій України”).

Важливе значення також мало прийняття 21 червня 2001 року пакету Законів України, якими було внесено доповнення та зміни до чинного законодавства і, таким чином, втілено основні найважливіші конституційні вимоги стосовно здійснення правосуддя, закріплені як в Основній частині, так і в Перехідних положеннях Конституції України.

Судова влада, використовуючи притаманний тільки їй спосіб розв'язання конфліктів інтересів, здійснює правосуддя, виступаючи регулятором відносин суб'єктів суспільства та забезпечуючи відповідність цих відносин нормі права. Для цього має бути гарантовано право будь-якого суб'єкта суспільних відносин на судовий захист своїх інтересів, зокрема, від дій виконавчої влади, що й забезпечується наданням позовної заяви (скарги) до суду.

Правосуддя — це державна діяльність, яку проводить суд шляхом розгляду і вирішення у судових засіданнях в особливій, встановленій законом процесуальній формі цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних справ. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції (ст. 1 Закону "Про судоустрій України").

Сутність правосуддя — це діяльність органів судової влади щодо розгляду правових конфліктів. Потреба в здійсненні функції правосуддя обумовлена насамперед наявністю конфліктів у суспільстві та прагненням держави захистити встановлений правопорядок від будь-яких посягань.

Правозабезпечуючими гарантіями режиму незалежного правосуддя є насамперед Закон України „Про судоустрій України” Закон України „Про Конституційний Суд України”, Закон України «Про статус суддів», чинне цивільне процесуальне, кримінально-процесуальне та інші законодавчі акти.
Правосуддя відрізняється від функцій інших органів влади своєю специфікою. Суб'єктом, який відправляє правосуддя, може бути тільки суд, суддя. Правосуддя здійснюється в суворо встановленій законом процесуальній формі, акти правосуддя з конкретної справи мають силу закону. Оскільки Конституція України, як зазначено в її ст.8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.
Суд, здійснюючи правосудця, на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

У правовій державі правосуддя має бути побудовано на демократичних принципах, у яких відображено політико-правові ідеї, погляди носія влади і суверенітету — народу — на право як соціальну цінність. Демократичність цих принципів полягає в тому, що закріплені в нормах права вони забезпечують здійснення правосуддя тільки судом, на засадах рівності громадян перед законом і судом, одноособовість і колегіальність розгляду справ, незалежність суддів і підкорення їх лише законові, гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами, державну мову судочинства. Широкі й реальні процесуальні права учасників правовідносин, надійні гарантії їх реалізації, доступність і простота судочинства дають можливість кожній заінтересованій особі реалізувати право на звернення до суду за захистом і на судовий захист, дане Конституцією України. Отже, у принципах відображені демократичні риси і загальна спрямованість права та його найважливіших інститутів.

Усі принципи тісно взаємопов'язані і в сукупності становлять єдину систему. Кожний з них відіграє самостійну роль, характеризує галузь законодавства у цілому, але між ними існує взаємозв'язок і взаємодія, які визначаються єдністю мети і завдань судочинства. Дія одного принципу зумовлює дію інших. Кожний з принципів не може існувати відокремлено від принципів системи в цілому. Зміст окремих принципів розкривається з урахуванням змісту інших принципів галузі права.

За існуючою класифікацією у принципах правосуддя втілюються засади формування та існування власне права як специфічного соціального явища. Отже, ці принципи відображають сукупну дію як загальноправових, міжгалузевих, так і принципів цієї галузі.

Система принципів у нормативному порядку не передбачена і в науці визначається по-різному.

До принципів правосуддя необхідно віднести:

1) здійснення правосуддя тільки судом;

2) незалежність суддів і підкорення їх лише законові;

3) державна мова судочинства;

4) принцип законності;

5) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

6) колегіальність і одноособовість судового розгляду;

7) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;

8) забезпечення доведеності вини;

9) змагальність сторін та свобода у наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості;

10) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду;

11) обов'язковість рішень суду та інші.

Тут слід зазначити, що аналізуючи положення статей 6, 55, 124 та 129 Конституції України, можна дійти висновку, що оскільки зазначеними нормами суд визначено як особливий орган державної влади, з особливим видом діяльності, з додержанням певних процесуальних норм та компетенцію – як гарант реалізації прав і свобод особи, то обмеження його компетенції в процесуальних питаннях при здійсненні правосуддя є неприпустимим. З урахуванням цього суд, здійснюючи повноваження у сфері правосуддя в одній справі й одночасно бути стороною (відповідачем) в іншому процесі за позовом (скаргою) учасника процесу, спір якого цей суд вирішує . Інше бачення цього питання щодо тлумачення ст. 55 Конституції України не відповідало б принципам незалежного суду та демократичної держави і могло б призвести до втягнення всіх судових органів, незалежно від їх юрисдикції і рівня, в постійні судові спори з питань процедури з тими ж учасниками процесу, справи яких вони вирішують як орган правосуддя.

Отже, з метою здійснення правосуддя законодавство регламентує правила судочинства, закріплюючи основні процесуальні норми, необхідні для діяльності будь-якого суду, зокрема порядок підготовки справ до розгляду, витребування доказів, їх дослідження, розгляд справи, порядок виготовлення протоколу судового засідання, постановлення рішення, його оскарження тощо.

Важливим є положення ст. 130 Конституції, що фінансування та належні умови функціонування судів та діяльності суддів забезпечує держава.

Як прямо вказав Президент України Л.Кучма на 3 позачерговому з’їзді суддів України, основа роль судів (тобто функції судів) має полягати у розв’язані спорів про право. Саме суд має забезпечувати верховенство закону у державному і суспільному житті. По відношенню до законодавчої та виконавчої гілок влади, Л.Кучма вказує, що суди мають займатися своєю справою – здійснювати правосуддя, а держава в особі законодавчих та виконавчих органів, відповідно до вимог Конституції, створює належні умови для функціонування судів та діяльності суддів.

Таким чином, головне призначення суду — це забезпечення захисту гарантованих Конституцією та законами України прав та свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства та держави. Ця норма вказаного Закону України „Про судоустрій України” (стаття 2) відтворює нову ідеологію здійснення судової влади, до якої віднесені суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України — єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні. Складаючи разом судову систему України, вони забезпечуватимуть доступність правосуддя для кожної особи в порядку, визначеному Конституцією та законами України.

Судова діяльність має бути спрямована на захист цих прав і свобод від будь-яких посягань шляхом забезпечення своєчасного та якісного розгляду конкретних справ. При цьому слід мати на увазі, що згідно зі ст.22 Конституції закріплені в ній права і свободи людини й громадянина не є вичерпними.
Для з'ясування сутності правосуддя та його характерних рис необхідно розкрити зміст поняття юрисдикція. Порушення правових норм у формі їх недодержання або невиконання може мати різний характер, різну міру небезпеки. Всі ці порушення охоплюються поняттям «посягання».

Юрисдикція — це діяльність компетентних органів, уповноважених на розгляд юридичних справ та винесення щодо них обов’язкових рішень. Найбільш значущою юрисдикційною діяльністю є правосуддя. Воно відрізняється від інших видів юрисдикції тим, що правосуддя є єдиним видом юрисдикційної діяльності, який здійснюється від імені держави. Крім того, правосуддя здійснюється лише судом. Діяльність інших юрисдикційних органів може бути зовнішньо схожа на правосуддя. Однак оскільки вона здійснюється не судом, то й не може бути визнана правосуддям. Правосуддя реалізується з додержанням детально регламентованих законом порядку і правил судового розгляду, що містять у собі певну послідовність судових дій, реалізацію прав учасників процесу, та дотриманням покладених на них обов'язків. Все це охоплюється поняттям «процесуальна форма».

Отже, правосуддя — це функція реалізації судової влади, яка здійснюється судами шляхом вирішення у судовому засіданні з додержанням передбаченої законом процесуальної форми на засадах демократичних принципів цивільних, кримінальних, адміністративних та господарських справ і застосування на цій основі до осіб, що порушили закон, норм матеріального права.

Таким чином, правосуддя — це діяльність органів судової влади щодо розгляду правових конфліктів у суспільстві та захист правопорядку від будь-яких посягань.

Суд же є специфічним інститутом у суспільстві, який відображає рівні юридичної політики та правової ментальності суспільства. Таким чином, корінна чи навіть поверхова зміна судової системи повинна бути не тільки зваженою, а насамперед, максимально відповідати соціальним реаліям. Як вказує Президент України Л.Кучма, усі ці зміни обов’язково повинні розглядатися через призму людини та служити надійною гарантією охорони її прав і свобод.

Загалом характерними ознаками нового судового устрою України можна визнати гарантований захист прав усім суб'єктам правовідносин незалежним і неупередженим судом; функціонування структури судової влади у вигляді судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій; гарантування кожній людині права на розгляд її справи у суді та визнання недійсною будь-якої угоди про відмову у зверненні за захистом до суду; надання права на участь у розгляді в суді своєї справи кожній особі в порядку, визначеному процесуальним законом; рівність користування в Україні правом на судовий захист як громадянам і юридичним особам України, так і іноземцям, особам без громадянства та іноземним юридичним особам.

Можно зробити висновок, що правосуддя характеризується рядом ознак, що відрізняють діяльність суду від правоохоронної діяльності.

По-перше, воно здійснюється шляхом розгляду і вирішення у судових засіданнях цивільних справ стосовно спорів, захисту прав і законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави; розгляду у судових засіданнях кримінальних справ і вжиття встановлених законом заходів покарання до осіб, які винні у вчиненні злочину, або виправдовування невинних; вирішення господарських спорів, що виникають між учасниками господарських правовідносин.
По-друге, розгляд і вирішення у судових засіданнях цивільних, кримінальних та інших справ грунтуються на конституційних засадах.

По-третє, правосуддя здійснюється відповідно до законодавства України, на основі кодифікованих актів (ЦПК, КПК, ГПК), які докладно регламентують порядок, процесуальну форму судового розгляду і рішень, які виносить суд.

По-четверте, судові рішення ухвалюються судами іменем України, вони обов'язкові до виконання на всій території України. Ці рішення є ніби законом у кожній конкретній справі.

1.2 Розвиток теорії конституційного правосуддя: український та зарубіжний досвід

Поняття „розвиток”, як правило, передбачає поліпшення, вдосконалення, прагнення до чогось.

Наукова розробка проблем конституційного правосуддя набрала особливого розвитку вченими-юристами в контексті розвитку теорії правової держави після першої світової війни. Ці проблеми досліджувалися, насамперед, представниками науки конституційного (державного) права. Після другої світової війни широке поширення одержали порівняльно-правові дослідження конституційної юрисдикції в країнах Заходу (США, Великобританії; Канаді, у Скандинавських державах).

Європейською комісією за демократію скрізь право (Венеціанською комісією Ради Європи) розпочато порівняльне дослідження з проблеми конституційної юрисдикції. За результатами проведеного дослідження проф. Г. Штайнбергер підготував доповідь, яка була опублікована Радою Європи на англійській, французькій і російській мовах. Венеціанська комісія організує і проводить семінари, присвячені конституційному правосуддю: ролі конституційних судів у твердженні принципу верховенства (панування) права (Бухарест, Румунія. 1994), у захисті основних прав громадян (Бріоні, Хорватія. 1995), у формуванні демократичних інститутів і правової держави (Єреван, Вірменія, Тбілісі, Грузія. 1996). Матеріали семінарів представляють великий науковий і практичний інтерес. Учасники семінарів внесли великий внесок у наукове осмислення актуальних проблем організації і функціонування конституційного правосуддя, особливо в країнах Центральної і Східної Європи, що послідовно йдуть по шляху формування правової держави.

Розробка проблем судового конституційного контролю в радянській юридичній науці (1917 — 1991 р.) була явно недостатньою, що пояснюється як відсутністю в колишньому СРСР самого інституту судового конституційного контролю, так і практично негативним відношенням до нього в силу його невідповідності основним теоретичним постулатам організації і функціонування радянської державної влади.

В радянській літературі розробки зарубіжного судового конституційного контролю були ідеологізовані й обмежувалися лише його критикою (хоча не можна заперечувати їх інформаційного значення). У ряді нечисленних праць з ний проблематиці не можна не відзначити монографії В.К. Дябло „Судова охорона конституцій у буржуазних державах і в Союзі РСР" (М., 1928), М.А. Нуделя "Конституційний нагляд в капіталістичних державах" (М., 1968), навчальне посібник В.В. Маклакова "Конституційний контроль у буржуазних країнах" (М., 1988). У 80-і роки в радянській юридичній науці відбувається переоцінка інституту судового конституційного контролю. Тут можна звернутися до праць С.В. Боботова, М.А.Нікіфорова, Н Н. Савицького, В.А. Туманові та інших.

Зі створенням конституційних судів в Україні, Російській Федерації та інших незалежних державах — колишніх республіках СРСР починається новий етап інтенсивної наукової розробки проблем охороні конституції, конституційного контролю, конституційного правосуддя. Це насамперед ґрунтовні праці Ж. Байшева, А.А. Белкіна, Г.А. Гаджієва, М.А. Крутоголова, Л.В. Лазарєва, В.А. Кряжкова, І.Г. Морщакова, Ж.І. Овсепян, Б.Н. Топорніна, Т.Я. Хабрієва, І.Л. Шульженко, Б.С. Ебзєєва і ін.). Великий внесок у теорію осмислення досвіду функціонування конституційного правосуддя в сучасних умовах вносить праці зарубіжних дослідників, таких як Д. Баррі, А. Бланкенагель, Б. Вагнер, Г. Галман, X. Зейберт, II. Карласаре, X. Л.К. Кастро, Д. Коммерс, А. Мавчіч, О.М. Олтеану, А. Ла Пергола, Ч.Пінеллі, К. Руйе, Г. Шварц, Г. Штайнбергер та інші.

Особливо важливий внесок в розвиток теорії конституційного правосуддя внесли компаративістські дослідження конституційного правосуддя, які сприяють створенню і розвитку законодавства про конституційні суди в у колишніх соціалістичних країнах, підвищують ефективність діяльності конституційних судів у захисті основних прав та свобод людини і громадянина на шляху формування демократичних інститутів правової держави.
Але, до сьогодні залишаються науково нерозвиненими деякі важливі питання у цьому аспекті. Так, в українському суспільстві ще немає ясного розуміння, що таке конституційний суд, яке його місце в судовій системі, чого він може, а що йому непідвласне в силу його природи. Сторони, що беруть участь у процесі не завжди бачать різницю між конституційним судочинством і карним, цивільним процесом, що ускладнює ведення процесу, веде до його затягування. Громадяни найчастіше розглядають конституційний суд як вищестоящу наглядову, апеляційну або контрольну інстанцію (звідси велика кількість їхніх звертань, не підвідомчих конституційному судові). У своїх скаргах на рішення судів загальної юрисдикції громадяни вимагають перевірити встановлення фактичних обставин справи або заново зайнятися їх установленням, що конституційному судді в принципі заборонено робити. Усі ці факти говорять про те, що існує гостра потреба у відповідній підготовці юридичних кадрів у вищих навчальних закладах, у правовій освіті посадових осіб і громадян щодо конституційного правосуддя, його природи, змісту, особливостей.

1.3 Етапи розвитку вітчизняного та світового конституційного правосуддя.

Ідея створення Конституційного в Україні виникла відразу ж після здобуття незалежності. Вона вперше була матеріалізована у Концепції судово-правової реформи в Україні, а згодом остаточно закріплена у Законі „Про Конституційний Суд України”. Ця ідея не була суто українським оригінальним винаходом і з’явилась не на порожньому місці. Висуваючи і реалізуючи її українські політики і правники діяли у руслі традиції, яка вже досить давно склалась у провідних демократичних країнах світу і яка полягає у наявності судового нагляду за дотриманням положень Конституції органами державної влади та вищими посадовими особами держави.

Після закінчення Другої світової війни конституційні суди біли утворені у багатьох країнах Європи. Їх плідна праця із забезпечення верховенства конституційний норм, охорони прав і свобод громадян, успішне виконання ними функцій арбітрування при конфліктах всередині системи державної влади певної країни створили цим органам високий авторитет і переконливо довели плідність ідеї конституційного правосуддя в її континентальному (європейському) варіанті.

У вересні 1919 року був створений Вищий Конституційний суд Австрії, а інститут конституційного судочинства був закріплений у Конституції 1920 року. Виходячи з австрійської моделі, перед другою світовою війною судовий конституційний контроль був заснований також у Чехословаччині (1920 р.), Греції (1927 р.), Іспанії (1931 р.), Ірландії (1937 р.), Єгипті (1941 р.).

Особливо широкого поширення судовий конституційний контроль у різних модифікаціях дістав після другої світової війни. Він був введений у Бірмі, Японії, Італії (1947 р.), Німеччини , Таїланду, Індії (1949 р.), Сирії, Люксембурзі (1950р.), Уругваєві (1952р.), на Кіпру (1960р.), у Туреччині (1961 р.), Алжирі, Югославії (1963 р.). У деяких країнах конституційний контроль був заснований після падіння диктаторських режимів - у Греції (1968 р.), Португалії (1976 р.), Іспанії (1978 р.). У 60-і роки деякі системи конституційного контролю були піддані перегляду в європейських державах (Австрія, Бельгія, Німеччина, Франція, Чехословаччині, Швеція), на латиноамериканському континенті (Аргентина й ін.). У різних формах він затвердився в ряді інших країн Азії, Африки, Центральної і Південної Америки.

Варто особливо сказати про практику конституційного контролю в колишніх соціалістичних країнах. Як відомо, в соціалістичних країнах панувала державно-правова доктрина, яка не визнавала ідею правової держави і його основного принципу - поділу влади. У соціалістичній теорії держави і права підкреслювалася єдність і неподільність державної влади, повновладдя представницьких органів, що здійснюють функції законодавства, виконання законів і контролю за їх виконанням. Допускалося, що представницькі органи державної влади можуть у визначеній мері здійснювати навіть слідчі і судові функції. Розходження законодавства, керування і правосуддя проводилося в м'якій формі як принцип простого поділу праці в рамках єдності державної влади в особі її представницьких органів (Рад і ін.). Але і цей теоретичний постулат не був реалізований на практиці, тому що всі органи державної влади в кінцевому рахунку були підконтрольні і підзвітні керівним органам комуністичної партії. Саме вони здійснювали своє повновладдя. У соціалістичних країнах склався єдиний державно-партійний механізм, у чому і була суть тоталітарної системи організації політико-державного життя. Функція конституційного контролю визнавалася в першу чергу (або навіть винятково) за вищими представницькими органами державної влади, що могли здійснювати її безпосередньо або за допомогою створюваних ними постійно діючих органів загальної компетенції.
В усіх Конституціях СРСР (і в конституціях республік, що входили в СРСР, а також у конституціях автономних республік, що входили в союзні республіки) передбачалося, що контроль за дотриманням Конституції відноситься до ведення вищих органів державної влади і керування СРСР (п. "м" ст. 14 Конституції СРСР 1936 року; п. 11 ст. 73 Конституції СРСР 1977 року). Конституція СРСР 1977 року функції конституційного контролю закріпила і за Президією Верховної Ради СРСР - постійно діючим органом вищого органа державної влади, що здійснює в період між сесіями його функції (п.4. ст. 121).

У деяких соціалістичних державах (особливо на перших етапах їх розвитку) здійснення функцій конституційного контролю визнавалося за вищими судовими інстанціями. Так, у перші роки після утворення СРСР Верховний Суд брав участь у процедурі конституційного контролю у відповідності зі ст. 30, 46 (п.6) Конституції СРСР 1924 року. Основні ж повноваження по здійсненню конституційного контролю належали Президії Центрального Виконавчого Комітету (ЦИК) СРСР. Як відзначав В.К. Дябло, Верховному Суду СРСР приділялася роль допоміжного органа Президії ЦИК СРСР із питань визначення конституційності законів . На практиці вже з початку 30-х років Верховний Суд СРСР припинив грати яку-небудь роль у здійсненні конституційного контролю.

В Основному Законі Куби 1959 року, прийнятому після приходу до влади Ф. Кастро, передбачалося створення Палати конституційних і соціальних гарантій Республіки Куба як складової частини Верховного Суду, наділеного функціями конституційного контролю. Однак вже в Конституції 1976 року даний інститут не передбачався.

Під впливом міжнародного досвіду в ряді соціалістичних держав були зроблені перші спроби створення спеціальних структурних підрозділів у вищих представницьких органах державної влади або спеціалізованих органів, що здійснювали в тих або інших межах конституційний контроль. Але й у цих випадках останнє слово відносно конституційності або неконституційності законодавчих актів належало не їм, а вищим органам державної влади.
У колишньому СРСР в його "перебудований період" був заснований спеціальний орган конституційного контролю - Комітет конституційного нагляду СРСР - на основі Закону про зміни і доповнення статті 125 Конституції СРСР від 1 грудня 1988 року з наступними змінами, у результаті яких зазначена стаття одержала новий порядковий номер (124) і нову редакцію. 23 грудня 1989 року був прийнятий Закон СРСР "Про конституційний нагляд у СРСР'". Голова Комітету конституційного нагляду СРСР був обраний II З'їздом народних депутатів СРСР, набагато пізніше - 26 квітня 1990 року — третьою сесією Верховного Суду СРСР були обрані члени Комітету. Для радянського суспільства це був принципово новий інститут конституційного контролю, покликаний формувати в системі органів державної влади механізм стримань та противаг.

Аж до припинення діяльності Комітету конституційного нагляду СРСР можливість його повнокровного функціонування була блокована постановою З'їзду народних депутатів СРСР від 23 грудня 1989 року "Про порядок введення в чинність Закону СРСР "Про конституційний нагляд у СРСР"2, п. 1 якого встановлював, що положення Закону, які стосуються нагляду за відповідністю конституцій і законів союзних республік Конституції СРСР і законам СРСР, набирають сили одночасно зі змінами і доповненнями роздягнула Конституції СРСР про національно-державний устрій, що так і не був змінений. З цих питань функції конституційного контролю фактично відповідно до конституційних положень мав право здійснювати Президент СРСР. Комітет конституційного нагляду СРСР припинив свою діяльність у зв'язку з розпадом СРСР і висновком 8 грудня 1991 року Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД).

Конституція РСФСР 1978 року в редакції Закону РСФСР від 27 жовтня 1989 року (ст. 119) передбачала установу Комітету конституційного нагляду і визначала його компетенцію. Комітет конституційного нагляду РСФСР так і не був створений.

У Польській Народній Республіці в березні 1982 року в текст Конституції була включена нова стаття 33 а, відповідно до якої засновувався Конституційний трибунал і визначалися основи його організації і діяльності. Закон про Конституційний трибунал був прийнятий сеймом (парламентом) Польщі в квітні 1985 року. Конституційний трибунал почав свою діяльність у 1986 році й активно працює дотепер. Він здійснює попередній конституційний контроль у законотворчому процесі. Питання про юридичну природу Конституційного трибуналу не є однозначним. У польській літературі ряд авторів вважає його органом державного нагляду, інші - особливим, спеціалізованим судом. Представляється, що Конституційний трибунал займає проміжне місце між органом конституційного нагляду і конституційним судом. У Польській Республіці не припинялася дискусія відносно майбутнього Конституційного трибуналу, більшість учасників якої схилялося до перетворення його в конституційний суд.

Створення Конституційно-правової ради було передбачено Законом II про зміну Конституції Угорської Народної Республіки, прийнятою Державними зборами в грудні 1983 року. Його статус у квітні 1984 року був урегульований Законом про Конституційно-правову раду, а також регламентом Державних зборів. Конституційно-правова рада - це орган Державних зборів, що здійснював консультативно-дорадчі функції контрольного характеру. Він перевіряв конституційність прийнятих правових норм, правових директив у правозастосуванні. Контрольно-правова рада могла брати участь у тлумаченні положень Конституції. Як правило, він звертався до органа, що видав норму, (або вищому органові) із пропозицією у встановлений термін усунути протиріччя Конституції, міг призупинити виконання відповідної норми. Усі спори з приводу конституційності остаточно вирішувалися Державними зборами.
У Соціалістичній Федеративній Республіці Югославії відповідно до положень Конституційного Закону 1953 року, а потім - положеннями Конституції 1963 року і Конституції 1974 року були засновані Федеральний Конституційний Суд і конституційні суди в шести її республіках. У ЧССР аналогічна модель федерального Конституційного Суду і конституційних судів у двох її республіках була передбачена Конституційним законом №143 від 27 жовтня 1968 року про Чехословацьку федерацію. Однак на практиці зазначені конституційні суди в ЧССР створені не були.

Зламування тоталітаризму як суспільно-політичної і державно-правової системи привів до корінних змін у колишніх соціалістичних державах Центральної і Східної Європи. Держави молодої демократії виявилися досить сприйнятливі до ідеї судового конституційного контролю у виді конституційних судів. Так, в Угорській Республіці установа Конституційного Суду була закріплена в Конституції 1989 року. Його діяльність регламентується прийнятим у жовтні 1989 року Актом про Конституційний Суд. Суд почав працювати з 1 січня 1990 року.

З припиненням існування Чехословацької Федерації Конституційні Суди були створені в Чеській Республіці на підставі положень її Конституції від 16 грудня 1992 року і у Словацькій Республіці на підставі положень Конституції від 3 вересня 1992 року.

Після розпаду СФРЮ в колишніх її республіках, а нині в незалежних державах (Федеративна Республіка Югославія, Словенія, Хорватія, Македонія, Боснія і Герцеговина) функціонують Конституційні Суди, уточнена їх компетенція, організація і порядок діяльності. У Федеративній Республіці Югославії збережені Федеральний Конституційний Суд і Конституційні Суди в її суб'єктах — Сербії і Чорногорії, Передбачається створення Конституційного Суду в мусульмансько-хорватській федерації.

В Республіці Болгарії Конституційний Суду був створений у 1991 році . Конституція Румунії, прийнята на референдумі 8 грудня 1991 року, заснувала Конституційний Суд (статті 140—145). Закон № 47 від 1992 року встановив основи його організації і діяльності.

Передбачається створення Конституційного Суду в Албанії. З розпадом СРСР у нових незалежних державах реальністю став інститут конституційного контролю, найчастіше у формі конституційного правосуддя на основі створення спеціалізованих судів — конституційних судів.
Конституційний Суд у Росії був створений і почав функціонувати з 1991 року.

Конституція Литви 1992 року вперше закріпила установу Конституційного Суду. Закон про Конституційний Суд прийнятий сеймом (парламентом) Литви 3 лютого 1993 року. У цьому ж році Конституційний Суд почав свою роботу.

В Естонії система судового конституційного контролю вперше введена Конституцією від 28 червня 1992 року (раніше Суд конституційного контролю передбачався законом про суди 1991 року). Закон про процедуру Суду конституційного контролю, що визначає його повноваження і процедуру, був прийнятий парламентом 5 травня 1993 року. Суд конституційного контролю діє у виді конституційної палати Національного Суду Естонії з 1993 року.
Конституційні суди створені і функціонують у Вірменії, Республіці Бєларусь, Грузії, Киргизстані, Молдові, Таджикистані, Узбекистані , Україні. Так, в Латвії корені ідеї Конституційного Суду сягають у части до окупації латвії у 1940 році. Думка про необхідність Конституційного суду була закладена в Декларації 1990 року про відновлення незалежності Латвійської Республіки. Реалізації цієї ідеї затрималась. Прийнятий у 1992 році закон „Про судову владу” передбачав створити у складі Верховного суду Латвії Судову палату конституційного нагляду. Однак реально така палата не була створена. У 1993 році було передбачено, що необхідно прийняти спеціальний Закон про Конституційний суд. У 1996 році цей закон був прийнятий. В Казахстані сьогодні діє Конституційна рада Республіки Казахстан, яка виконує функції Конституційного Суду, якій існував раніше.

Розділ 2 Конституційне правосуддя – форма конституційного контролю

2.1 Поняття та види Конституційного контролю.

Світовий конституційний досвід представляє велику кількість соціально-правових інститутів захисту Конституції, які найчастіше мають загальну назву „конституційного контролю (нагляду)” .

У юридичній літературі щодо понять "конституційний Контроль" і "конституційний нагляд" існують різноманітні погляди. Причому обумовлено це насамперед термінологічними розходженнями в законодавствах різних країн. Зокрема, ці поняття ідентифікуються як "дослідження конституційність законів", "контроль конституційності законів", "контроль конституційності права", "контроль за конституційністю законів", "конституційне судочинство".
Так, Василевич Г. визначає, що поняття „нагляд” та „контроль” розрізняються визначенням заходів, які мають право застосувати державні органи, які здійснюють відповідні функції.

У юридичній літературі існує багато визначень конституційного контролю.

Голова Конституційного Суду Республіки Вірменії Г.Арутюнян вважає, що конституційний контроль виступає у сфері стримувань і противаг, і головним його завданням є виявлення, оцінка та відновлення конституційної рівноваги.

М. А. Нудель характеризує конституційний контроль як перевірку законів з погляду їхньої відповідності Конституції . В. С. Нерсесянц під конституційним контролем розуміє забезпечення конституційності і правового характеру всієї системи загальнообов'язкових актів і норм шляхом позбавлення юридичної чинності тих з них, що носять антиконституційний, антиправовий характер.

Н.В.Вітрук визначає конституційний контроль, як специфічну функцію компетентних державних органів по забезпеченню верховенства конституції у системі нормативних актів, її прямого, безпосередньої дії в діяльності суб’єктів суспільних відносин.

А. Бланкенагель характеризує конституційний контроль як діяльність, що полягає в обмеженні влади і рішенні конфліктів . Д. Л. Златопольский визначає конституційний контроль як перевірку дотримання Конституції і конституційних законів, відповідність всіх інших актів вищих органів держави Конституції .

Конституційний контроль - це перевірка й оцінка правових актів і дій з метою усунення їхньої невідповідності Конституції. З погляду сутності — це забезпечення верховенства і прямої дії Конституції, обмеження влади держави і захист прав та свобод людини і громадянина.

Для багатьох юристів сьогодні залишається дискусійним питання, чи відноситься конституційний контроль до судової влади чи він являє собою окрему, незалежну владу. У порівнянні з контрольною діяльністю в цілому конституційний контроль володіє деякими специфічними ознаками. На цьому акцентувала свою увагу Ж. І. Овсепян, а саме виділивши наступні особливості конституційного контролю:

1) конституційний контроль зв'язаний з реалізацією державних повноважень, як різновид інституту соціального, державного контролю, здійснюваного постійно діючими органами держави;

2) конституційний контроль - це форма професійного державного контролю, причому це вища форма серед спеціалізованих форм контрольної діяльності.

Контрольна діяльність як така властива в тому або іншому ступені майже всякому державному органові, але вона не є для них основною. На відміну від «побічного» і «часткового» контролю в будь-якій держави є універсальна контрольна функція, що виходить з сутності публічної, державної влади. Ця функція і реалізується особливою галуззю влади —контрольної . Цієї позиції дотримується Ю. Л. Шульженко, що вважає, що конституційний контроль варто віднести до такого виду державної діяльності, як контрольна. У той же час це її особливий вид, вища форма контрольної влади.

Таким чином, конституційний контроль варто віднести до самостійного виду державної влади — контрольного. Віднесення конституційного контролю до самостійної державної влади і виділення його в особливий вид підкреслює його незалежність у системі поділу влади, тим самим допомагаючи виконувати основні його задачі — стримування.

Державними органами, які здійснюють конституційний контроль є Глава держави, парламент, уряд, спеціалізовані органи конституційного контролю у вигляді органів конституційного нагляду (квазісудові органи) та судові органи.

Конституційний контроль, який здійснюється главою держави, парламентом, урядом та іншими державними органами (за винятком судових) в процесі здійснення основних функцій чи поряд з іншими функціями, в значній мірі випробує вплив політики, яку проводить. Цей вид конституційного контролю можна кваліфікувати як загальний (загальнополітичний) конституційний контроль. Для його здійснення державні органи мають право створювати спеціальні допоміжні органи та установи (комітети, ради, комісії та інш) чи спеціалізовані органи, подібні парламентському інституту омбудсменів (уповноважених по правах людини).

Органи конституційного нагляду (квазісудові органи) здійснюють конституційний контроль постійно. Їх рішення, як правило, не є остаточними, а характеризуються попереднім, консультативним характером. Наприклад, такі органи існують у Франції, Польші та інш.

Конституційний контроль мають право здійснювати також і судові органи – як суди загальної юрисдикції так і спеціалізовані суди конституційного контролю – конституційні суди.

Відповідно до міжнародної практики, кількість об’єктів конституційного контролю зростає, і для кожної держави цей перелік особистий.

Об’єктами конституційного контролю є закони, нормативно правові акти органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, внутрідержавні договори, акті судових органів, акти та дії громадських об’єднань, індивідуальні правозастосовчі акти та правозастосовча практика компетентних державних органів та посадових осіб, міжнародні договори та інш. Даний перелік об’єктів конституційного контролю не є вичерпним.
Таким чином, можна зробити висновок, що конституційний контроль — це спеціалізована діяльність компетентних органів державної влади, зв'язана з перевіркою відповідності правових актів Конституції.

Класифікація видів конституційного контролю може бути здійснюється за наступними підставами:

1) за часом здійснення — попередній (превентивний, попереджувальний) і наступний (репресивний);

2) за правовими наслідками — консультативний та такий, що засновує (постановляє);
3) за обов'язковістю проведення — обов'язковий і факультативний;

4) за засобом проведення — абстрактний і конкретний;

5) за підставою перевірки конституційності актів — конституційний контроль змісту актів (матеріальний контроль),

6) за формою акта і за засобом його прийняття (формальний контроль).

В залежності від часу здійснення перевірка законів і інших нормативно-правових актів може бути здійснена конституційними судами в порядку попереднього (превентивного) і наступного (репресивного) конституційного контролю.

Попереднім (превентивним) називається такий контроль, який поширюється на обговорювані парламентом законопроекти до їх промульгації. У випадку визнання подібного закону суперечним конституції він не підлягає опублікуванню і, отже, в силу не вступає. Попередній контроль більш характерний для органів конституційного нагляду (квазісудових органів), ані ж для органів конституційного контролю. Що стосується поширеності попереднього контролю, то не можна сказати, що він широко застосовується в європейських країнах (винятком є Франція). У Франції конституційний контроль носить тільки попередній характер. Об'єктом конституційно-контрольної перевірки можуть бути навіть законодавчі пропозиції і виправлення, що проходять законодавчу процедуру, тобто мова йде про контроль за законопроектами вже на самих ранніх стадіях їх підготовки. Досить великий обсяг попередньої контрольної діяльності Конституційного суду в Іспанії (проекти міжнародних договорів, проекти статутів про автономії й органічних законів). У таких державах, як Австрія, Італія, ФРН, відсутні вказівки про повноваження на розгляд законопроектів конституційними судами. Попередній судовий конституційний контроль існує також в Австрії, Угорщини, Іспанії, Італії, Польщі, Португалії, Румунії і ряді інших держав . Для України попередній контроль є виключенням. Відповідно до Конституції України він поширюється до двох категорій актів:

- на ті міжнародні договори, що вносяться у Верховну Раду України для дачі згоди на їхню обов'язковість (частина перша статті 151 Конституції України), а наявність такої згоди є обов'язковою умовою ратифікації такого договору і вступу його в законну силу. Але якщо на цей договір буде дана згода Верховною Радою України, він набуде законної сили і знову відповідно до частини першої статті 151 Конституції України може стати об'єктом конституційного контролю в Конституційному Суді України, але вже наступного контролю;

- на законопроекти про внесення змін у Конституцію України.

Відповідно до статті 159 Конституція України внесла два істотних обмеження для застосування попереднього контролю:
1) контроль поширюється на законопроект лише на етапі його розгляду Верховною Радою України;

2) перевірка законопроекту на конституційність обмежена перевіркою його на відповідність вимогам лише статей 157, 158 Конституції України.

Наступним (репресивним) контролем називається такий судовий конституційний контроль, що встановлює відповідність Конституції діючих законів і інших нормативних правових актів.

На думку М. А. Нуделя, існують два різновиди процедури наступного контролю:

- контроль шляхом дії, який полягає в тому, що, незалежно від його дії і застосування в будь-який момент після видання закону можна порушити питання про визнання закону суперечної конституції і формальному його анулюванні. Таку форму контролю називають ще абстрактним контролем.

- контроль шляхом заперечення, який застосовується лише тоді, коли прийнятий закон набув застосування на практиці. Тільки в такому випадку можна порушити питання про його невідповідність конституції. Цю форму контролю називають конкретним, інцідентним контролем. Він існує в Австралії, Аргентині, Данії, Болівії, Бразилії, США, ПАР і ін.

Суддя Конституційного Суду України П. Ф. Мартиненко до різних форм нормативного контролю, крім попереднього і наступного, відносить ще опосередкований, побічний контроль, а також таку форму нормативного контролю, як нормативна перевірка й офіційне тлумачення. В основу такої класифікації різновидів нормативного контролю була покладена практична діяльність Конституційного Суду України за час його функціонування.
Опосередкований нормативний контроль, відповідно до частини 3 статті 61 Закону України "Про Конституційний Суд України" Конституційний Суд України, вирішує питання про відповідність акта (його положень) Конституції України або про офіційне тлумачення окремих положень Конституції України або законів України, у випадку виявлення невідповідності Конституції України правових актів (їхніх окремих положень), крім тих, по яких відкрите виробництво по справі і які впливають на ухвалення рішення або дачу висновку по справі, має право зі своєї ініціативи визнати такі правові акти (їхні окремі положення) неконституційними. Дане повноваження дає можливість Конституційному Суду виступати в якості єдиного судового органа конституційного контролю в Україні, і не просто як суд, оскільки він наділений правом вилучати з правової системи держави неконституційні акти, на відміну, наприклад, від Конституційного Суду РФ, що таким повноваженням не наділений.

Відповідно до частини 3 ст. 61 Закону України "Про Конституційний Суд України», у випадку, якщо в процесі розгляду справи по конституційному представленню або конституційному звертанню виявлена невідповідність Конституції України інших правових актів (окремих положень), крім тих, по яких відкрита справа, Конституційний Суд України визнає такі правові акти (їх окремі положення) неконституційними. У цьому випадку Конституційний Суд України виступає як ініціатор процесу - за власною ініціативою він може вибирати й аналізувати ті акти, якими він незадоволений.
Побічний нормативний контроль має свій вираз в тому, що Конституційний Суд України, відмовляючись своїми рішеннями заповнювати пробіли в законодавстві, принципово по-іншому підходить до тих випадків, коли законодавець допустив ситуацію, що істотно перешкоджає захисту конституційних прав людини і громадянина. Суть нормативної перевірки в тому, що до повноважень Конституційного Суду України відноситься і здійснення такої форми контролю, як нормативна перевірка. Досвіду застосування цієї форми контролю Конституційний Суд України ще не має.

Офіційне тлумачення Конституції України і законів України — спеціальна форма конституційного контролю, що застосовується як в Україні, так і в багатьох інших державах. Відмінність офіційного тлумачення від звичайного судового казуального — у його нормативності і загальнообов'язковості.

За засобом проведення існує:

- Абстрактний контроль, який означає перевірку конституційності акта або його окремого положення поза зв'язком з якою-небудь конкретною справою, тобто він абстрагується від таких справ. Тільки абстрактним може бути попередній конституційний контроль;

- Конкретний контроль, який означає перевірку конституційності акта або його окремого положення в зв'язку з конкретною справою, розглянутого судом або іншим органом, у якому цей акт або правоположення застосовується, коли виникає питання про його конституційність. Конкретний нормоконтроль завжди наступний, але наступний контроль може бути й абстрактним.

Стаття 150 Конституції України і стаття 39 Закону України "Про Конституційний Суд України" дають підстави затверджувати, що законодавець передбачив в Україні у чистому виді лише "абстрактний контроль" . Хоча аналіз зазначених статей також має на увазі наявність "конкретного контролю", що припускає розгляд окремої конкретної справи судами загальної юрисдикції, а потім вже — Конституційним Судом України і зв'язаний з порушенням конституційних прав та свобод людини і громадянина в результаті застосування нормативних положень законодавства, про що заявляє позивач. У Законі України "Про Конституційний Суд України" така процедура не закріплена, тому сьогодні виникає необхідність додаткового врегулювання даного питання. Тільки стаття 83 Закону України "Про Конституційний Суд України говорить, що у випадку виникнення в процесі судочинства спори відносно конституційності норми закону, яка застосована судом, виробництво по справі припиняється, і така справа розглядається Конституційним Судом України невідкладно.

Також в науці конституційного права та юридичній практиці виділяють:

Матеріальний контроль, який означає перевірку відповідності змісту акта положенням конституції.

Формальний контроль, це перевірка дотримання конституційних вимог щодо видання акта (чи входило видання акта в компетенцію його органа, що видав, чи дотримані при цьому процедурні правила, чи в належній формі виданий акт).

Слід зазначити, що практично всі приведені вище види конституційного контролю, як правило, мають між собою певні взаємозв’язки.
2.2 Судовий конституційний контроль та його особливості.

Джерела, витоки конституційного контролю як самостійного виду державної діяльності можна знайти вже в ряді держав епохи середньовіччя. У Великобританії в XVII столітті Таємна рада визнавала закони законодавчих рад (легіслатур) американських колоній недійсними, якщо вони суперечили законам англійського Парламенту або загальному праву. Поширення ідей верховенства конституції і права привели до того, що вже наприкінці XVIII століття деякі англійські акти були визнані судом не діючими на території північно-американських штатів. Вирішальний вплив на формування інституту судового конституційного контролю було зроблено справою "Меребрі проти Мэдісона" (1803 р.), в якій Верховний Суд США встановив, що закон Конгресу, що суперечить федеральній Конституції, може бути визнаний судом неконституційним, тобто наділив себе повноваженнями судового контролю.
Після другої світової війни ідея судового конституційного контролю активно втілюється в життя на європейському континенті у вигляді спеціалізованих конституційних судів з винятковими повноваженнями по перевірці конституційності законодавчих актів. Ця модель судового конституційного контролю одержала назву "європейської" на відміну від "американської" (англосаксонської), відповідно до якої конституційний контроль здійснюють загальні суди (суди загальної юрисдикції).

Провідну роль у формуванні інституту судового конституційного контролю зіграв професор права Віденського університету Ганс Кельзен .
Судовий конституційний контроль слід розглядати як різновид конституційного контролю.

Судовий конституційний контроль є обов'язковим елементом, який є ланкою механізму охорони Конституції, конституційних прав та свобод. Судовий конституцій контроль є однією з завершальних стадій цього механізму, а інші елементи можуть лише передувати йому.

Під судовим конституційним контролем у США С. В. Боботов розуміє сукупність владних повноважень Верховного суду, що дозволяють йому оцінювати діяльність інших органів держави і посадових осіб і виносити з таких питань кінцеве по своїх юридичних наслідках рішення.

Н.В.Вітрук визначає судовий конституційний контроль як перевірку на відповідність конституції об’єктів такого контролю судовими органами.

Таким чином, судовий конституційний контроль — це контроль за діяльністю органів державної влади, здійснюваний спеціально уповноваженим органом.
В основі судового конституційного контролю лежить принцип поділу влади. Так, Ж.І. Овсепян вказує, що принцип поділу влади є не тільки причиною, що викликає до життя судовий конституційний контроль, але й основою його сутнісної характеристики . Однак тут варто обмовитися, що даний принцип організації держави і розмежування функцій і повноважень його органів не може бути абсолютизований. Потрібно враховувати, що сучасне розуміння доктрини поділу влади, що спочатку визнавалася основою конституційної держави, істотно відрізняється від представлень її засновника Монтеск'є. Головним у даній доктрині був її гуманістичний аспект.

Актуальної залишається проблема назви і змісту спеціального інституту контролю. Донедавна конституційного гаранта дотримання Конституції державною владою визначали як судовий конституційний контроль, а нині більш широко використовується поняття "конституційне правосуддя" або "конституційна юстиція". А. І. Ковлер у поняття "конституційне правосуддя" закладає діяльність судових органів, що полягає в розгляді справ, предметом яких є конституційно-правові питання, зв'язані з забезпеченням дотримання конституції державним органом, у першу чергу парламентом, і в прийнятті їм рішень, що спричиняють правові наслідки.

Відповідно до статті 147 Конституції України Конституційний Суд України - єдиний судовий орган конституційного контролю в Україні. Вживаючи термін „конституційна юрисдикція", законодавець припускає здійснення судового конституційного контролю, через компетенцію Конституційного Суду України і його повноважень в сфері правосуддя.

Ж. І. Овсепян виділила наступні особливості судового конституційного контролю:

1) судовий конституційний контроль — це контрольна, правоохоронна діяльність, заснована на перевазі юрисдикційних засобів та ознак;

2) у порівнянні з загальним державним контролем судовий конституційний контроль поширюється не тільки на сферу управління, але насамперед охоплює сферу нормотворчості; він включає не тільки нормотворчість, яка здійснюється апаратом керування, але і нормотворчість в системі законодавчої влади;

3) судовий конституційний контроль являє собою спеціалізований механізм охорони нормативного акта вищої юридичної чинності — конституції держави;

4) судовий конституційний контроль є вища (після референдуму і парламенту) форма конституційного контролю.

Судовий конституційний контроль здійснюється в залежності від прийнятої в країні моделі: спеціалізованими органами конституційної юрисдикції (конституційними судами, радами) або судами загальної юрисдикції . Вказані різновиди в науці конституційного права умовно називають "американською" та "європейською" моделями.

Судова форма здійснення конституційного контролю викликає визначені спори серед юристів-вчених, які вказують у даному випадку на особливе положення органа конституційного контролю, рішення якого прирівнюється до конституційних норм. Така значимість Конституційного суду в системі державних органів об'єктивно залучає до його діяльності різні політичні сили, що у свою чергу викликає підвищену небезпеку залежності органів конституційного контролю від мінливих політичних факторів і розміщення політичних сил.

Таким чином, в даний час відбувається теоретичне осмислення процесу затвердження верховенства Конституції і її прямої дії, наповнення її реальним суспільним змістом. Приймаючи до уваги особливості перехідного періоду з появою нового спеціалізованого інституту — Конституційного Суду України, слід зазначити актуальність формування ефективної системи судового конституційного контролю на основі досягнень міжнародної практики й переліку суспільно-історичних і національних особливостей, що обумовлюють виникнення нової галузі права — конституційного правосуддя.

2.3 Поняття, сутність та структура конституційного правосуддя.

Конституційне правосуддя – одна із основних форм здійснення конституційного контролю . Поняття „конституційна юстиція”, „конституційне правосуддя” охоплюються два види правовідносин. Вони, як обґрунтовано вважають деякі автори, зокрема В.О.Кряжков та Л.В.Лазарев, пов’язані з характеристикою Конституційного суду, по-перше, як державного інституту судової влади і, по-друге, як органу, що здійснює свою діяльність у формі конституційного судочинства.

Сьогодні категорія "конституційна юстиція" застосовується переважно вченими-правознавцями в розумінні конституційного правосуддя і включає в себе судове конституційне право (як матеріальне право) і судовий конституційний процес (як процесуальне право). Вони, в свою чергу в таких теоретичних конституціях будуються з "цеглинок" — інститутів права: природа конституційного суду, його місце в механізмі державної влади, склад, структура, організація діяльності, статус суддів, конституційна юрисдикція, конституційне виробництво, його стадії, загальні правила, особливості розгляду справ і т.д. Поняття "конституційна юстиція" має найбільшу перспективу для розкриття суті нової області концептуальних пошуків і придбає статус нової галузі знань.

Таким чином, конституційна юстиція — це здійснення державної влади спеціально уповноваженим Конституцією України органом — Конституційним Судом України: рішення питань про відповідність Конституції України (конституційності) законів і інших правових актів, виявлення, констатація й усунення їх невідповідності Конституції України. У свою чергу, відповідно до форми конституційна юстиція — це конституційне правосуддя, а відповідно до змісту — конституційний контроль. Відповідно, незважаючи на розмаїтість існуючих у теорії конституційного права понять — "конституційний контроль", "конституційний нагляд", "конституційна юстиція", "конституційне правосуддя", їх сутність (призначення) однакова, оскільки з їх допомогою здійснюється правова охорона Конституції.

Правосуддя покликане забезпечувати верховенство конституції як основи національної правової системи, захисту прав та свобод, дотримання принципу поділу влади у всіх його аспектах.

Конституційне правосуддя, по визначенню Н. В. Вітрука - це вища форма конституційного контролю, що являє собою синтез сутності конституційного контролю і форми конституційного правосуддя, внаслідок чого ми маємо справу із самостійним видом державно-владної контрольної діяльності в спеціалізованій формі конституційного правосуддя.

Основний закон України, запровадивши конституційну юстицію, став основоположною правовою базою її функціонування.

Таким чином, необхідним елементом конституційного правосуддя є власне конституційний контроль — здійснювана судовим органом перевірка нормативних актів з погляду їх відповідності Конституції.

Особливим судовим органом, який здійснює функції правосуддя (конституційного правосуддя) є Конституційний суд, який одночасно виступає в ролі одного з вищих органів державної влади, який володіє повноваженнями по перевірці конституційності нормативних актів усіх державних органів. Результатом цієї діяльності повинні стали загальні принципи права. А рішення Конституційного суду повинні бути джерелом права.

Конституційне правосуддя як різновид правосуддя має наступні основні риси (ознаки):

1) наявність конституційних судів як спеціалізованих судових органів конституційного контролю;

2) автономне положення судів в ієрархії судових органів;

3) самостійна процесуальна форма відправлення конституційного правосуддя;

4) юридична сила рішень конституційного правосуддя, прирівняна до юридичної сили конституції;

5) особлива система законодавства, що регулює конституційне правосуддя.

Таким чином, конституційне правосуддя є вищою формою конституційного контролю.

Як галузь права - конституційне правосуддя це система норм права, які регулюють якісно однорідний комплекс суспільних відносин, що складаються в процесі організації і функціонування конституційного контролю, здійснюваного конституційними судами у формі самостійного виду судочинства — конституційного судочинства.

Конституційне правосуддя має своїм предметом публічні суспільні відносини, які характеризуються як відносини влади і підпорядкування між їх суб'єктами. Обов'язковим суб'єктом цих відносин виступає конституційний суд, що володіє владними контрольними функціями і відповідними владними повноваженнями з вирішення справ про перевірку конституційності законів і інших об'єктів контрольної діяльності.

Основу конституційного правосуддя складає аналіз конституційно-правових відносин, а також реальних правових відносин, як конституційних, так і галузевих, сформованих між державою в особі державних органів і інших суб'єктів права, їх співвіднесення (відповідності) між собою. Конституційний суд приймає рішення владного характеру, які мають обов'язкову силу для всіх суб'єктів права без винятку. Ці рішення остаточні і не підлягають оскарженню.

За структурою конституційне правосуддя складається з судового конституційного права і судового конституційного процесу.

Судове конституційне право це система норм права, які встановлюють статус конституційного суду і статус його суддів, а саме спосіб формування конституційного суду, його склад, принципи і гарантії його організації і діяльності, компетенцію конституційного суду, права й обов'язки конституційних суддів, гарантії їхньої незалежності.

Судовий конституційний процес це система норм права, які регулюють процедуру розгляду справ у конституційному суді (принципи конституційного судочинства, стадії конституційного судочинства, особливості розгляду окремих категорій справ).

Конституційне правосуддя представляє собою єдність змісту і форми. Реалізація компетенції конституційних судів наділяється процесуальною формою. У вітчизняній правовій науці склалося визначене розуміння нерозривного зв'язку матеріального і процесуального права: будь-яка галузь матеріального права викликає до життя відповідну процесуальну форму (процесуальні норми, юридичні процедури, юридичний процес)1.

Судовий конституційний процес (конституційне судочинство) — це не тільки умова, без якої судове конституційно-матеріальне право не буде існувати, діяти, але й ефективний засіб упорядкування, організації суспільних відносин.

Зміст і форму варто розглядати як сторони єдиного цілого; це не протилежності, не елементи, з яких один домінує над іншим. Один без іншого існувати не може, гармонія змісту і форми є однією з умов існування буття.

Судовий конституційний процес (конституційне судочинство) — самостійна підгалузь конституційного правосуддя, спрямована на забезпечення реалізації компетенції (конституційної юрисдикції) конституційного суду. Одночасно судовий конституційний процес (конституційне судочинство) має власний юридичний зміст, власну логіку розвитку, власні закономірності буття. Конституційне судочинство як єдність процесуальної діяльності і процесуальних правовідносин виступає в остаточному підсумку як форма, спосіб існування, реалізації норм матеріального судового конституційного права.

Процесуальні відносини виникають із приводу дійсного або передбачуваного матеріального відношення. Основні дії конституційного суду й інших компетентних державних органів, інших суб'єктів права (громадян і ін.), спрямовані на реалізацію їх повноважень і прав, відбуваються на підставі й у рамках процесуальних норм, процедур конституційного судочинства, яке має самостійний предмет і об'єкт, самостійні принципи, мету і завдання.
Конституційні норми, що регламентують організацію і діяльність конституційного суду, складають основу для конкретизації і їх розвитку у нормах галузевого законодавства. Сукупність спеціальних норм і складає зміст судового конституційного права і процесу як самостійної галузі права.
Існує визначений взаємозв'язок судового конституційного права і процесу з іншими галузями права. І цей зв’язок визначається як один з ключових питань при дослідженні конституційного правосуддя.

Так, норми адміністративного і карного права спрямовані на охорону дії норм (інститутів) судового конституційного права і процесу. Норми трудового права і норми права соціального забезпечення, рівною мірою регулюючи загальні для всіх суддів і працівників апаратів усіх видів судів, можуть установлювати специфічні правила і гарантії (пільги й ін.) для конституційних суддів, а також для працівників апарата конституційного суду. Це також відноситься і до інших галузей права (земельного, податкового та ін.).

У якості однієї з відмітних ознак конституційного правосуддя називають особливу систему законодавства, що регулює відповідну форму правосуддя .
Створення і функціонування конституційних судів, як показує практика держав, у яких вони передбачені на конституційному рівні, об'єктивно викликають необхідність прийняття спеціальних законів, що регулюють якісно однорідний комплекс суспільних відносин у сфері конституційного правосуддя. Такі закони конкретизують, розвивають і доповнюють конституційні положення про конституційні суди, що складають зміст інституту конституційного права.

Характерно, що в багатьох державах приймаються спеціальні закони, присвячені окремо судовому конституційному праву і судовому конституційному процесу (Грузія, Молдова, Румунія й ін.).

Поряд зі спеціальними законами відносини, зв'язані з компетенцією і діяльністю конституційних судів, можуть регулюватися іншими законами. Так, наприклад, в Російській Федерації Федеральний конституційний закон "Про Конституційний Суд Російської Федерації" не передбачає яких-небудь повноважень Конституційного Суду щодо проведення і підсумків загальноросійського референдуму. Однак Федеральний конституційний закон "Про референдум Російської Федерації" у статті 12, присвяченій процедурі призначення референдуму встановлює, що до ухвалення відповідного рішення Президент Російської Федерації протягом 10 днів із дня надходження до нього документів і прикладених до них матеріалів направляє їх у Конституційний Суд Російської Федерації, який перевіряє дотримання вимог, передбачених Конституцією Російської Федерації, і протягом місяця направляє Президенту відповідне рішення, що підлягає негайному опублікуванню.

Таким чином, конституційне правосуддя являє собою синтез, сплав сутності конституційного контролю і форми правосуддя, у результаті чого ми маємо справу із самостійним видом державно-владної контрольної діяльності в спеціалізованій формі конституційного правосуддя.

У цьому зв’язку, слід зазначити, що конституційне правосуддя здійснює безпосередній вплив на розвиток конституціоналізму взагалі. Реалізація положень Основного закону держави, забезпечення його верховенства, діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, захист прав і свобод людини і громадянина, тлумачення і захист Конституції, тобто складники конституціоналізму, є предметом здійснюваного конституційного правосуддя в контексті вирішення питань, що належать до повноважень органу конституційної юрисдикції. Цей вплив здійснюється шляхом реалізації завдань та здійснення повноважень органом конституційної юрисдикції держави.

Таким чином, метою конституційного правосуддя – є забезпечення верховенства Конституції. Історія виникнення спеціалізованих інститутів конституційного контролю, свідчить, що головним завданням конституційного правосуддя є попередження диктатури, обмеження дії влади.
Вся сутність правосуддя, проявляється в тому, що конституційне правосуддя сприймається к страхування суспільства від нездорового розвитку, можливість конституційного правосуддя – це гарантія стабільності суспільства та його стабільного розвитку, і не має значення, скільки справ на рік розглядає Конституційний суд – важливо, щоб конституційний контроль був дієвим та ефективним.

Слід зазначити, що принцип верховенства права ніколи не був визначений у якому-небудь законодавчому акті. Існує безліч його тлумачень. При найбільш широкому розумінні верховенство права трактується як синонім правопорядку. При більш вузькому — як якісний атрибут правосуддя або його мінімальний стандарт . Але як відзначав ще в минулому столітті у своєму нарисі конституційного розвитку сер Едуард Фрімен, найбільш істотним, і можна сказати, сакраментальним змістом принципу верховенства права є те, що він відбиває "століттями сформовану систему політичної моральності".

Конституційне правосуддя неможливе без повноваження, яким є контроль за конституційністю законів, у формі обмеження ролі парламенту строгим дотриманням норм права, незалежно від того, чи йде мова про процесуальне або матеріальне право. Якби мова йшла лише про дотримання законності в масиві лише одних підзаконних актів, то немає ніяких труднощів забезпечити їхнє підпорядкування праву, а для здійснення контролю за адміністративною регламентацією або провінційними і місцевими законами немає ніякої необхідності створювати вищий Конституційний трибунал, що займає в правовому і політичному ладі найвище (навіть вище публічної державної влади) місце. Але і ця задача може бути додана до головного повноваження Суду, як це зроблено в Іспанії, Німеччині або в Італії (для підзаконних або регламентарних актів) і в Австрії (для всієї адміністративної регламентації).

Як зазначає М.Ф.Орзіх, конституційна юстиція (конституційне правосуддя) є якщо не єдиним, то найбільш ефективним засобом формування вітчизняного конституціоналізму . Потенціал конституційної юстиції (конституційного правосуддя) визначається тим, що вона:

Має можливість швидко та ефективно реагувати на зміни політичної та соціально-економічну ситуацію в країні;

Володіє можливостями впливати на всі елементи конституціоналізму (нормативні, ідеологічні, право регулятивні, правоохоронні);

Сприяє функції системостворення та системозбереження Конституції по відношенню до мети реформи в умовах значного в порівнянні з іншими галузями обсягу конституційного законодавства;

Не має апеляційної інстанції і тому, не зв’язана процесуальними „умовностями” у разі необхідності винесення рішення з орієнтацією на певні правові орієнтири;

Має змогу використовувати преюдиціальність власних рішень та відомий практиці Верховного суду США принцип „тлумачення, що змінюється”, хоча використання цього принципу обмежено ст.. 68 Закону України „Про Конституційний Суд України” та регламентною нормою про можливість „виправлень” в рішеннях та заключеннях Суду „неточностей, описок, редакційних чи технічних недоліків”;

Має можливість синтезувати теорію та практику розвитку конституційно-правової думки.

2.4 Нормативне регулювання та джерела конституційного правосуддя

Ранні моделі судового конституційного контролю в США і ряді інших країн у силу специфіки їх правових систем виникли зі звичаю та прецеденту, тобто вони були результатом судової практики. Спочатку Верховний Суд США затверджував конституційний контроль у відношенні законодавчої влади, відстоюючи своє право перевіряти конституційність законів штатів. Поступово (не без тиску самих штатів) він був розповсюджений і на загальне федеральне законодавство як в інтересах штатів, так і в силу необхідності вирішення конфліктів законодавчої і виконавчої влади на загально федеральному рівні.

У ряді держав до першої світової війни і навіть після другої світової війни судовий конституційний контроль створюється самою судовою владою на базі власної практики і власного тлумачення деяких положень конституцій і лише згодом у міру нагромадження досвіду одержує визначене конституційне регулювання (Аргентина, Греція, Данія, Індія, Норвегія, Панама, Японія). У країнах, де перевірку конституційності законів здійснювали загальні суди, спостерігається розширення прямого і достатньо чіткого закріплення в конституціях функцій судового конституційного контролю.
Акти виконавчої влади ввійшли в сферу контролю суду в основному після другої світової війни. Одночасно судовий конституційний контроль був розповсюджений і на саме правосуддя.

Норми про судовий конституційний контроль, як правило, утримуються в розділах конституцій, присвячених судової влади, і визначають межі перевірки конституционности законів і інших актів судами, юридичні наслідки відповідних судових прецедентів, у тому числі по тлумаченню конституції й інших законів.

Роль доктрини, судового звичаю і прецеденту в країнах, де перевірка конституційності законів зв'язана насамперед з діяльністю загальних судів, велика не тільки стосовно до об'єктів судового конституційного контролю (законів і ін.), але і до процедури їх розгляду, а також юридичних наслідків рішень судів з питань перевірки конституційності законів.

У країнах, де конституційний контроль здійснюється спеціалізованими судовими або квазісудовими органами, нормативне регулювання їх організації і діяльності, безсумнівно, повинне бути більш великим. Діяльність конституційних судів і аналогічних їм органів досить значима, вона стоїть в одному ряді з діяльністю глави держави, парламенту, уряду, тому не може не мати конституційного рівня регулювання. Як правило, у конституціях є великі глави (розділи) про судовий конституційний контроль. Крім того, окремі аспекти судового конституційного контролю висвітлюються в інших главах (розділах) конституції, наприклад, присвячених імпічменту глави держави, референдуму, виборам, основним правам та совбодам людини і громадянина, їх гарантіям, народній ініціативі, управомоченому по правах людини (обмудсмену). Приклад тому — конституції Австрії, Іспанії, Італії, більшості країн Центральної і Східної Європи. Виключення складає Основний закон ФРН, у якому норми про Федеральний Конституційний Суд не виділені в спеціальний розділ, але вони маються в 14 статтях Основного Закону.

Конституційні норми, що регулюють відносини за участю конституційного суду, можна розділити на три групи:

1) загальні норми, тобто стосовні до всіх судів, до всієї судової влади. До їх числа можна віднести норми, що проголошують самостійність органів судової влади, що установлюють фінансові й інші гарантії такої самостійності і незалежності від інших галузей державної влади, про здійснення судової влади за допомогою конституційного судочинства поряд з іншими видами судочинства, а також установлюють принципи правосуддя;

2) спеціальні норми, присвячені безпосередньо конституційному суду. До їх числа відносяться норми, що безпосередньо встановлюють склад (кількість суддів) і устрій спеціалізованих органів судового конституційного контролю, порядок їх формування, терміни повноважень суддів (суду), вимоги, пропоновані до кандидатів у судді, випадки несумісності посади судді з тими або іншими державними і суспільними посадами, повноваження конституційних судів, суб'єкти, що мають право звертання в конституційні суди, юридичну силу рішень конституційних судів;

3) відсильні норми це норми, які вказують на необхідність прийняття додаткового нормативного акта, що конкретизує загальні або спеціальні норми, предметом регулювання яких є діяльність конституційного суду.

Звичайно, конституції не можуть охопити своїм регулюванням весь спект відносин, які зв’язані з організацією органів судового конституційного контролю, зі статусом суддів та інш. Тому є потреба у додатковому законодавчому регулюванні. Як правило, у конституціях містяться відсильні норми, які зобов’язують прийняти спеціальні не тільки по змістом, але і за формою закони про судовий конституційний контроль (конституційні, органічні, звичайні).

Вказівка на форму закону полягає в тому, як він повинен прийматися, а також у якому порядку він вводиться в дію, як він може бути змінений чи доповнений. Як правило, закони про конституційні суди приймаються, вводяться в дію і змінюються в особливому порядку. Вони підлягають особливій охороні (захисту). При цьому конституція найчастіше визначає і предмет регулювання даного спеціального закону.

У спеціальних законах конкретизуються і розвиваються конституційні принципи і норми щодо тих або інших елементів організації і діяльності конституційних судів, встановлюються нові правила, якими передбачаються додаткові повноваження судів, гарантії статусу суддів, підстави призупинення або припинення їх повноважень, у тому числі процедура імпічменту суддів, структура судів і т.п. Значний обсяг складають норми, які визначають зміст конституційного судочинства, процедурні правила, що встановлюють загальні принципи судочинства по справі, стадії, особливості розгляду тих або інших категорій справ. Спеціальні закони про конституційні суди можуть містити і відсильні норми.

Крім спеціальних законів норми про судові органи конституційного контролю утримуються й в інших законах і інших нормативних актах. Як правило, такі норми є в законах, присвячених референдуму, всенародному голосуванню, виборам, народній ініціативі, народному опитуванню, імпічменту глави держави й інших вищих посадових осіб держави, статусу суб'єктів національних меншостей, політичних партій, інших суспільних об'єднань і ін. Норми, що відносяться до конституційних судів, можна знайти в регламентах парламентів, у нормативних актах глави держави, уряду.

Особливий інтерес представляє співвідношення спеціального законодавства про судовий конституційний контроль і законодавства про загальний і інший судоустрій і судочинство (цивільне, адміністративне, кримінальне). Звичайно в законодавстві про загальний судоустрій і судочинство немає положень про судовий конституційний контроль, або в ньому утримуються окремі норми, що стосуються деяких аспектів визначення підсудності справ конституційному суду, а також по ряду інших більш особливих питань.

У спеціальних законах про судові органи конституційного контролю, як правило, утримуються вказівки на можливість застосування в конституційному судочинстві у випадку, якщо існують деякі прогалини його нормативного регулювання норм цивільного процесуального, адміністративно-процесуального, карно-процесуального законодавства і навіть дисциплінарного виробництва.

Нормативна основа організації і функціонування органів судового конституційного контролю включає й акти, прийняті самими органами судового конституційного контролю. Мова йде, насамперед, про регламент конституційного суду. Вказівка на можливість прийняття регламенту іноді утримується в самій конституції, але найчастіше — у спеціальних законах про організації і діяльність конституційного суду. Конституційні суди можуть приймати й інші акти, що регулюють різні аспекти внутрішнього життя конституційного суду, роботи його апарата і персоналу.

У посттоталітарних, пострадянських державах основи організації і діяльності конституційних судів є предметом конституційного регулювання. Це природно і порозумівається їхньою природою, особливим місцем у механізмі здійснення державної влади й у судовій системі держави.

Як правило, предметом конституційного регулювання є досить широке коло відносин, насамперед зв'язаних з визначенням складу конституційного суду, способу його формування, компетенції, юридичної чинності його рішень. Конституції відповідають і на інші питання про вимоги, пропонованих до кандидатів на посаду судді конституційного суду, про терміни повноважень конституційного судді, про гарантії його незалежності, підставах припинення повноважень і ін.

Виходячи з природи конституційного суду можна виділити два основних підходи до регламентації основ його організації і діяльності. Перший підхід визначається особливою роллю конституційного суду в системі стримань і противаг у механізмі державної влади. У цьому випадку відносини, зв'язані зі створенням, організацією і діяльністю конституційного суду, регулюються в самостійній структурній частині конституції держави. Другий підхід заснований на розумінні природи конституційного суду як складової частини судової системи, як спеціалізованого суду, що має особливу компетенцію, зв'язану зі здійсненням конституційного контролю. Обидва підходи не виключають наявність норм, що відносяться до конституційного суду, і в інших розділах, частинах і статтях конституції.

Перший шлях у регламентації основ організації і діяльності конституційного суду реалізований у конституціях Болгарії, Угорщини, Литви, Македонії, Молдови, Румунії, Словаччини, Словенії, України й ін.

По другому шляху щодо регламентації конституційного правосуддя пішли Конституції Вірменії, Грузії, Російській Федерації, Киргизької Республіки, Чеської Республіки, Естонії й ін.

Як показує практика, організація і діяльність конституційного суду може регулюватися єдиним законом (у більшості держав) або двома і більш законами. В останньому випадку найчастіше один закон присвячується загальним питанням організації і діяльності конституційного суду, статусу суддів і т.п., тобто матеріальному праву, а іншої — організації власного конституційного судочинства. Так, у Республіці Молдова прийняті два закони — Закон "Про Конституційний Суд" і "Кодекс конституційної юрисдикції", у Грузії - Закон "Про Конституційний Суд Грузії" і Закон "Про конституційне судочинство", у Киргизькій Республіці — Закон "Про Конституційний Суд" і Закон "Про конституційне судочинство".

Ті або інші сторони діяльності конституційних судів можуть регулюватися й іншими законами (законами про бюджет, податковим законодавством і т.д.).
Як правило, питання фінансового, соціально-побутового, матеріально-технічного, інформаційного і т.п. забезпечення діяльності конституційних судів і конституційних суддів вирішуються в підзаконних актах — актах глави держави, уряду й ін.

У ряді конституцій і, як правило, у законах про конституційні суди передбачається прийняття конституційними судами регламентів.

Розділ 3 Моделі конституційного правосуддя: порівняльний аналіз.

3.1 Характеристика та особливі ознаки американської моделі.

Американська модель виникла раніше європейської. Інститут конституційного правосуддя виник в США в 1803 році.

Особливість цієї моделі конституційного правосуддя в тому, що конституційність об’єктів контролю перевіряють суди загальної юрисдикції при розгляді конкретних спав у відповідності з загальною процедурою (децентралізований контроль) або Верховні (вищі) суди чи їх спеціалізовані палати за особою процедурою (централізований контроль).

В США, Аргентині, Норвегії будь-який суд загальної юрисдикції має право визнати закон неконституційним. Якщо справа доходить до Верховного суду він також має право визнати закон не відповідним Конституції, й у цьому випадку рішення Верховного суду становиться обов’язковим для усіх судів. В Австралії, Індії, на Мальті конституційність законів мають права перевіряти лише Верховний суд після того, як справа надійде до нього, та після того, як вже справу розглядали нижчі суди , але які не мають права перевіряти закони на їх відповідність Конституції. Формально закон, який визнаний Верховний Судом неконституційним, продовжує діяти, але його дія блокована судом: ні який суд цей закон застосовувати не буде. Неконституційний закон, таким чином, позбавляється судового захисту, фактично втрачає юридичну силу. Парламент, як правило, подібний закон відміняє.

Для здійснення конституційного контролю у верховних судах держав створюються спеціальні конституційні колегії, палати (конституційна палата Верховного суду правосуддя Коста-Ріки, конституційна колегія Національного суду Естонії та інш.).

"Американська" модель конституційного контролю має свою специфіку в силу особливої ролі Верховного суду США як федеративної держави і деякій властивих цій державі ознак правової системи. В даний час ця модель прийнята не тільки в США, але й в інших країнах Американського континенту, наприклад, в Аргентині, Болівії, Домініканській Республіці, Канаді, Мексиці; у європейських державах — у Данії, Ірландії, Норвегії, Швеції; в азіатських — у Бангладеш, Ізраїлю, Індії, Ірану, Пакистану, Японії й ін.; у ряді англомовних африканських країн.

Головне в цій системі полягає в тому, що здійснення конституційного контролю довірено всьому судовому апаратові, і конституційне правосуддя не виділяється з загального правосуддя, оскільки всі справи, яка б ні була їх правова природа, розглядаються тими самими судами і, по суті, у тих самих умовах. Конституційні питання можуть зачіпатися в будь-яких конкретних спірних справах і не вимагають якогось спеціального до них відношення, тобто не існує особливої категорії конституційних справ, точно так само, як не існує особливих категорій справ адміністративного або загального правосуддя, оскільки немає ніякого сенсу проводити розходження між справами, переданими на рішення тому самому судді.

Американська модель захисту конституційного правопорядку вплинула на процедуру охорони Конституції в інших державах. Американський досвід уважно вивчається в багатьох країнах, однак цілком американська модель у її чистому виді ніде не була сприйнята, хоча деякі її риси присутні.
Розвиток конституційного правосуддя цієї моделі найкраще вдається простежити на досвіді Великобританії і США.

У Великобританії дії парламенту, уряду, суду визначаються неухильним дотриманням трьох головних принципів: поділу влади, верховенства парламенту, панування права. Саме вони створюють фундамент, на якому засновуються взаємини законодавчої, виконавчої і судової влади. З принципу поділу влади виводиться незалежний статус судової влади. На принципі парламентського верховенства спочиває баланс сил між судовою і законодавчою владою. Що ж стосується принципу верховенства права, то він визначає характер діяльності і взаємодії судової і виконавчої влади.

Конструкція поділу влади, якщо під нею розуміти організаційне і функціональне відокремлення судової влади, дотримується в англійському конституційному праві досить послідовно. Пройшло вже більш трьох століть з того моменту, коли були накладені правові основи незалежності суду і тим самим покладений кінець безмежному і безконтрольному зосередженню самих важливих повноважень у всіх справах державного управління в руках монарха. У Великобританії юридично корона і дотепер вважається супутнім елементом категорії влади. Глава виконавчої влади — складова частина законодавчої влади, "джерело правосуддя". Воля суверена завжди незримо є присутньою в англійському суді. Уся повнота юрисдикційних повноважень суддів, у тому числі і виконання самих рішень, виходить від короля. Однак, починаючи з прийняття „Акта о престолонаследии” у 1700 році, організація правосуддя і юрисдикція судів як територіальна, так і родова, одержали міцну законодавчу основу . Уся судова система Великобританії відтепер заснована на базі парламентських актів.

Верховенство права в Англії вживається як формула для вираження того факту, що конституційне право, тобто, норми, які в інших державах складають особливу галузь законодавства, в Англії є не джерелом, а наслідком традиційно сформованих сукупних прав осіб, що визначаються і захищаються судами.

Перевага англійської системи захисту прав індивіда над континентальною полягає в існуванні нерозривного зв’язку між декларованим правом і засобами, які забезпечують його неухильне дотримання.

Верховенство права немислимо без верховенства парламенту в усьому, що стосується законодавства або проведення раніше схваленого парламентом політичного курсу уряду. Оскільки парламент виражає загальну волю народу він суверенний і всемогутній. Це означає, що парламент, працюючи в звичайному режимі, може змінити або скасувати будь-як норми діючого права; не існує формально-правових розходжень між конституційними (фундаментальними) нормами і нормами, заснованими на інших джерелах права, включаючи і судові рішення по принципових справах; жоден з органів виконавчої влади або судової влади не може визнати недійсним акт парламенту, який суперечить конституції (у матеріальному змісті) або по якій-небудь іншій причині.

В Англії, однак, виключається можливість формалізованого і чисто судового контролю за законодавством, що розуміється як право судів виносити рішення про відмовлення в застосуванні закону за мотивами його неконституційності. Такий давній звичай, виникненню якого сприяла відсутність формалізованої конституції. З іншого боку, верховенство парламенту і наявність міцних політичних зв’язків між парламентом і виконавчою владою позбавили судову систему можливості грати перед ними яку не будь роль. Парламент досить часто виправляв судову практику за допомогою відповідних змін в законодавстві, тобто в рамках статутного права. До того ж визначені проблеми виключалися з компетенції судів, якщо в парламенті раптом виникало занепокоєння з приводу розбіжностей між тлумаченням права судами і волею законодавчого органа.

У британській правовій системі давно склалося поняття конституції в матеріальному змісті, тобто свого роду неписаної конституції, яку законодавець повинний так само поважати, як і суди, і яка зв'язує виконавчу владу міцно і безпосередньо. На основі досвіду правотворчої діяльності судів оформилися безліч інтерпретаційних технік, службовців охороні "британської конституції", зокрема, припущення, що здійснення змін у принципах конституційного права не є метою закону парламенту.

Ще в 1610 р. суддя сер Едуард Коук, посилаючись на принципи загального права, визнав недійсним закон, прийнятий британським парламентом по справі лікаря Томаса Бонхэма, засудженого лікарською палатою до сплати штрафу, половина якого за законом повинна була б надійти в розпорядження палати. Суддя Коук ухвалив, що відповідний закон суперечить принципу загального права, відповідно до якого "ніхто не може бути суддею у своїй справі". Тому що оскільки голова і судді палати зацікавлені в стягненні штрафу, у кожній подібній справі вони фактично виступають не тільки як судді, але й як сторона; отже, відповідно до загального права вони не можуть бути суддями. У своєму узагальненні суддя Коук, зокрема, заявив: "З наших книг випливає, що в багатьох справах загальне право змушує виправляти закони, а іноді приходиться визнавати їх цілком недійсними. Тому що якщо закон суперечить праву і розуму, то в силу вступає загальне право і закон визнається недійсним".

Це один із прикладів того, що британське розуміння принципу законності спирається на ідеї судового права. Участь судів у формуванні й охороні конституційного права у Великобританії є очевидним. Тут здійснювалося злиття свого роду принципу верховенства парламенту з активною роллю судів, що дозволило уникнути типового для континентальної доктрини протиставлення парламенту і судів у сфері правотворчості. Але важливіше інше: в Англії ніколи гостро не поставало питання про протистояння законодавчої і виконавчої влади, тому що обидві ці влади з часів прийняття Білля про права 1689 р. зі зразковою повагою відносилися до рішень вищих судових інстанцій, що стосуються суперечок про компетенцію.

Англійська модель конституційного контролю робить і понині визначений вплив на розвиток правових систем в англо-язичних країнах. Це зв'язано з тим, що в багатьох державах Співдружності внутрішня конституційна законотворчість орієнтована на англійські юридичні стандарти.

Так, у Канаді основним нормативним актом який визначав правовий статус держави, більш сторіччя вважався прийнятий англійським парламентом у 1867 році Акт про Британську Північну Америку. Цей Акт поширював на канадських підданих британської корони англійські конституційні статуси. І лише 17 квітня 1982 р. королева Єлизавета II проголосила в канадському парламенті Конституцію Канади. В ній легко знайти ознаки наступності конституційних гарантій особистих прав та свобод за британським зразком.

Однак в умовах США англійські конституційні принципи одержали якісно іншу інтерпретацію й американську модель конституційного контролю придбала настільки специфічні особливості, що нині її можна розглядати в якості самостійної і високорозвиненої моделі.

Американська модель конституційного правосуддя багато в чому відходить від англо-саксонських традицій і має свою специфіку в силу особливої ролі Верховного Суду, федеративного пристрою держави і деяких самобутніх рис американської правової системи.

Головне, що відрізняє американську систему від інших країн, у тому числі європейських, полягає в тому, що здійснення конституційного контролю довірено всьому судовому апаратові і конституційному правосуддю не виділяється з загального правосуддя, оскільки всі справи, яка б ні була їх природа, вирішуються тими самими судами і по суті в тих самих умовах.

Конституційні питання можуть виникати в будь-яких спірних справах і не вимагають якогось спеціального до них відносини: власне кажучи, не існує особливої категорії конституційних справ, як не існує особливих категорій справ адміністративні або загальне правосуддя, оскільки немає ніякого сенсу проводити розходження між справами, переданими на рішення тому самому судді.

У США судова охорона Конституції характеризується наступними основними рисами:

1. контроль за конституційністю має універсальний характер. Він охоплює не тільки закони, але також усі нормативні акти й урядові розпорядження на всіх рівнях здійснення влади. Наприклад, не відповідним Конституції може бути оголошене будь-яке порушення обов'язкової ієрархії юридичних норм або дія, що не має під собою правової основи (порушення належної правової процедури.) Поняття належної або належної процедури було впроваджено в Конституції США в 1791 році Х!У виправленням і стало однієї з фундаментальних основ правосудного рішення всіх суперечок і конфліктів, якими порушують особисті права громадян.

2. контроль за конституційністю здійснюється деконцентровано, тобто він здійснюється час від часу, має сфальцьований характер і може здійснюватися будь-яким судом при розгляді будь-якої справи, у якій порушуються законні інтереси громадянина. Але разом з тим такий контроль зовсім не втрачає свій всеосяжний характер оскільки в конкретній справі може контролюватися не тільки відповідність федеральних законів федеральної Конституції, але і відповідність нормативних актів окремих штатів конституціям цих штатів, а також актів самих штатів федеральним законам.

3. контроль за конституційністю має каузальну прив'язку, тобто він можливий тільки при розгляді лише конкретної справи, у якому фігурує відсилання на Конституцію, наприклад, коли одна сторона вважає, що вимога іншої сторони засновано на дії антиконституційної норми. Суд зобов'язаний висловити свою думку з цього приводу і відповідно вирішити питання заявленого позову. Проблема конституційності виникає в якості супутньої в числі інших проблем, які вирішуються в ході судового процесу.

4. контроль за конституційністю має відносний характер, тому що рішення суду є обов'язковими тільки для сторін, що сперечаються, і не поширюються на всіх суб'єктів правозастосовчої діяльності. Суди визнають неконституційність юридичної норми, трактують її як неіснуючу і не приймають її до уваги при винесенні відповідного рішення. Але така норма і не скасовується спеціально як норма загального значення.

Приведені вище специфічні особливості характерні для всіх судових інстанцій, але на практиці вони не завжди виявляються в адекватній формі. Крім того, у ході реалізації своїх повноважень судді федерації і штатів не завжди діють в однаково, їх поняття про межі і призначення судового контролю часто різняться. Обсяг конституційного контролю залишається предметом дискусії.

У сьогоднішній Америці контроль за конституційністю здійснюється федеральним Верховним судом. Це один з головних напрямків у діяльності цього Суду. Рішення Верховного Суду про неконституційність тієї або іншої норми виключає її наступне застосування і на рівні штатів. І незважаючи на величезні права, якими володіє кожний зі штатів в області конституційного контролю основна місія покладається саме на призначених довічно дев’яти членів Верховного Суду США.

Як вже вказувалося вище, американська модель захисту конституційного правопорядку вплинула на процедуру охорони конституції в інших державах. Американський досвід вивчається в багатьох країнах, однак ніде не була цілком сприйнята американська модель у її чистому виді. Навіть в англомовних країнах Британської Співдружності (Канада, Австралія, Нова Зеландія), де сам характер правової системи відкривав простір для судової охорони конституції, ця охорона спочатку складалася під впливом традицій судової практики англійської Таємної Ради. Лише поступово в останні два десятиліття все більш виразними там стали виявлятися риси судової практики Верховного Суду США.

У США відсутня спеціальна процедура, що дозволяє Верховному Суду розглядати конфлікти між Президентом і Конгресом.

Ныне Верховному суду принадлежит решающее слово в определении того, в какой мере тот или закон, изданный конгрессом или законодательным собранием штата, согласуется с буквой Конституции. В этом качестве он служит апелляционной инстанцией как для федеральной системы судов, так и для системы судов каждого из штатов.

За 200-летний период американской истории эта функция осуществлялась Верховным судом весьма активно: из 85 тыс. законов, принятых с 1789 по 1980 г., было объявлено антиконституционными 1077 актов федерации и штатов, из них 127 федеральных законов и 950 законов штатов. В послевоенный период ообнаружилась тенденция к сглаживанию "острых углов" и, отвечая на прессинг со стороны администрации, Верховный суд стал более "покладистым"; в период с 1943 по 1980 г. общее количество актов, объявленных антиконституционными, составило цифру 49, несмотря на значительную интенсификацию законодательного потока.

На протяжении истории своего существования Верховный Суд США занял и постепенно укрепил свое положение в качестве верховного арбитра по конституционным вопросам. Эта функция конституционного контроля постепенно внедрялась в правосознание государственных чиновников всех уровней и стала понятной всем гражданам. Выполняя эту функцию, Верховный Суд ставит преграды на пути произвольных действий и правительства и его агенств, а также осуществляет контроль над соответствием Конституции всего массива законодательных и подзаконных актов.

3.2 Європейська модель конституційного правосуддя: порівняльний аналіз здійснення.

Зовсім іншою є європейська модель конституційного правосуддя. Конституційні справи, що відрізняються від справ звичайних, підлягають винятковому веденню органів конституційної юстиції, створеної спеціально для вирішення таких справ по прямому звертанню політичних або судових органів і навіть фізичних осіб. Ці органи мають право виносити обов'язкові судові рішення, у тому числі у випадках, конфліктів із приводу неконституційності того або іншого акта або дії не виникає.

Для Європі американська модель конституційного правосуддя є неприйнятною.

Це пояснюється, по-перше, в сприйнятті „закону” у свідомості європейських юристів. Починаючи з Великої французької революції 1789 року, протягом усього XIX і початку XX століть, панує і майже не заперечується догма Ж. Ж. Руссо про непорушність закону. У європейській правосвідомості верховенство права затвердилося як верховенство закону.

Принципи демократії в конституціях одержали нове теоретичне обґрунтування і були впроваджені саме завдяки різним формам юрисдикційного контролю з боку судової влади. У європейських країнах цей контроль втілився в самостійну галузь правосуддя - конституційну.

Іншою причиною неприйняття американської моделі є те, що загальні суди (судді) нездатні здійснювати конституційне правосуддя.

Ще однією причиною є відсутність єдиного підходу до питання про спеціалізацію судів. Подвійність або множинність напрямків у спеціалізації суддів невластива американським судам (суддям). Конституційне правосуддя в країнах загального права нероздільно від загального правосуддя. Воно здійснюється силами і засобами єдиного юрисдикційного апарата, очолюваного Верховним Судом; тобто воно сконцентровано в єдиному судовому відомстві; цього положення немає в континентальній Європі.

До причин неприйняття американської моделі також слід віднести те, що в деяких європейських країнах в міжвоєнний період тексти конституцій є недостатньо твердими.

Однак ні європейську, ні американську модель не можна розглядати в якості універсально придатних до інших регіонів і країн.

Непродумана рецепція правових інститутів може викликати і явно негативні наслідки для громадян не тільки в правовий, але й в економічній і соціальній областях. Так, наприклад, спроби деяких балканських країн ввести після Другої світової війни кодифіковані акти французького зразка з їх ліберально-індивідуалістичним духом закінчилися провалом, тому що ці акти знаходилися в явному протиріччі з патріархальними традиціями і звичаями багатьох з цих держав, наприклад, Югославії.

Слід визначити особливий внесок в розвиток європейської концепції конституційного контролю Ганса Кельзена. Його концепція міцно прижилася на практиці і дотепер вражає своєю актуальністю. Так, він вважав, що гарантія дієвості Конституції повинна спочивати головним чином на можливості безперешкодного анулювання суперечних їй актів. Але ні в якому разі процес анулювання неправомірних актів не повинен здійснювати орган, який їх прийняв. Анулювання неконституційних актів, безумовно, повинне бути доручено верховному органу, відмінному від парламенту, не залежному від нього і, отже, від будь-якої іншої державної влади. Таким органом може бути або Конституційний Суд, або Трибунал, або квазісудовий орган, членами якого є найбільш компетентні і відомі в країні юристи.

В даний час більшість держав, що взяли на озброєння кельзеновську модель конституційного контролю, вважають, що конституційне правосуддя знаходиться поза трьома галузями влади, тому що воно піднімається над ними завдяки специфіці своїх функцій, націлених на те, щоб забезпечити рівновагу влади і неухильне дотримання ними конституційних норм і загальних принципів права. Не випадково тому одним з перспективних напрямків у діяльності органів конституційного контролю стає тлумачення Конституції й органічних законів.

З багатьох причин концепція охорони конституції створеним для цієї мети конституційним судом спочатку не прижилася. Переважали рішення, що заперечували механізму такої охорони, а серед її прихильників було поширене переконання, що контроль за конституційністю повинен будуватися за американською моделлю. Саме таким шляхом спочатку йшли Німеччина, скандинавські країни, Румунія, Португалія, Греція, і з визначеними особливостями Швейцарія. Однак прогресуючий розвиток авторитарних і фашистських систем виключали можливість створення діючих правозахисних механізмів, які б охороняли і Конституцію і конституційні права особистості. З 1945 р. у Західній Європі стала формуватися тенденція до розширення конституційного контролю, але не за допомогою розширення компетенції загальних судів, а шляхом створення спеціальних судових органів, компетентних у справі охорони конституції, реалізованої комплексно. В Австрії вже в 1946 р. була відновлена діяльність Конституційного суду. Створення такого органу передбачала також Конституція Італії 1947 р., хоча в цій країні Конституційний суд практично почав функціонувати тільки в 1956 р. У ФРН у 1951 році був інституційован Федеральний Конституційний Суд як конституційний орган . У Франції із самого початку затверджувалася концепція охорони Конституції особливим парламентським органом, якою стала Конституційна Рада. До ідеї Конституційного Суду звернулися: Кіпр у 1960 р., Туреччина в 1961 р., Югославія в 1963 р. Пізніше інститут Конституційного суду був заснований за Конституцією Іспанії (1978 р.), Португалії (1982 р.). Особливий судовий орган з'явився в Бельгії (1983 р.). Таким чином, судова охорона Конституції — хоча й у різних формах — стала типової для більшості держав Західної Європи.

Таким чином, у європейських країнах виник особливий юрисдикційний державний орган, організаційно виділений із судової системи, призначений специфічним (політичним) образом і — відповідно до принципу винятковості — орган який розглядає конституційні спори.

В даний час Конституційні суди засновані в державах з парламентським (ФРН, Італія, Іспанія, Бельгія) або напівпарламентським (Франція, Австрія, Португалія) режимами.

Таким чином, в європейській моделі конституційне правосуддя здійснює Суд або Трибунал, незалежний від будь-якого іншого державного органа. Необхідною умовою такої незалежності є такий правовий статус Суду, що, визначає його організацію, функціонування і повноваження. Це вимагає включення відповідних гарантій незалежності в текст Конституцій, так само як і наступне законодавче закріплення адміністративної і фінансової самостійності Суду.

Конституційним судам належить виняткове право на вирішення конституційних спорів. Це означає, що звичайні судді не мають права вторгатися в компетенцію Конституційного Суду. В деяких країнах, де додержуються німецької моделі, звичайним судам дозволено розглядати питання про конституційність того або іншого закону. Але фактично вони можуть тільки підтримати цей закон.

Перелік конституційних питань, вирішення яких є монополією Суду, неоднаковий у кожному конкретному випадку, але він як мінімум включає спори про конституційність законів; у цьому — сенс існування конституційного правосуддя. Однак і інші питання конституційної властивості можуть бути предметом конституційного судочинства.

Конституційне правосуддя відрізняється від загального правосуддя в частині призначення суддів і їх правового статусу. Призначення суддів, хоча і здійснюється політичною владою (Президентом, парламентом, Вищою судовою адміністрацією), має на меті їх огородження від політичного впливу.
Якщо порівняти наявний склад суддів різних конституційних судів, то можна констатувати велику подібність у підборі кандидатур. У Німеччині, Італії, Іспанії, Франції й Австрії дві або три головних політичних партії поділяють між собою право підбора кандидатур на посаду конституційних суддів. Так, у Німеччині для вибору конституційним суддею є наявність здібностей до судової служби. Це означає, що усі конституційні судді повинні бути юристами, тобто мати юридичну освіту. З цього випливає їх ценз за віком – суддя повинен бути не молодше 40 років. Конституційні судді рекрутуються також з п’яти вищих федеральних судів Німеччини, з університетів, зі складу чиновників та політиків і в деяких випадках з адвокатів. Половина суддів вибирається комітет бундестагу (у складі 12 персон), інша половина вибирається бундесратом (69 членів), який є федеративним органом, де представлені уряди 16 федеративних німецьких земель. Для того, щоб вибори були дійсними і легітимними, а конституційні судді обраними, потрібно отримати дві третини голосів у кожному із зазначених органів. Таким чином гарантується захист меншості від дискримінації в бундестазі та бундесраті. З цього приводу Федеральний Конституційний суд Німеччини розглядається з повним право, як „охоронець та захисник прав меншості”. С конституційний суддя Німеччини перебуває на посаді 12 років, при цьому верхня межа цензу за віком встановлена 68 років. Повторні вибори конституційного судді за законом неможливі. Це служить забезпеченню дійсної незалежності суддів.

Конституційний суд (трибунал) за своєю природою знаходиться на вершині судових органів. Він знаходиться поза будь-яким судовим механізмом у силу чітко відмежованої компетенції.

Конституційний суд (трибунал) вправі тлумачити законодавство, використовуючи наукову доктрину і загальний дух законів. Він може з'ясовувати зміст Конституції, тлумачачи не тільки її преамбулу і загальний зміст, але кожну окрему норму, застосовуючи буквальні, логічні, семантичний і порівняльний методи. Не виключається також тлумачення діючих законів і підзаконних актів на основі загальних принципів права і міжнародних норм, властивих демократичним суспільствам.

У континентальному варіанті конституційного контролю сформувалися дві концепції розгляду спорів між вищими державними органами. Перша з них виходить з необхідності встановлення можливо більш широкої компетенції конституційних судів. Це має місце у ФРН, Італії й Іспанії. Інша концепція обмежує юрисдикційні повноваження Суду рамками вузької, хоча і важливої в політичному змісті, групи питань (Франція) або проблемами другорядного значення, але зв'язані з розглядом справ за індивідуальними скаргами громадян (Австрія).

Так, наприклад, Федеральному Конституційному Суду Німеччини надані широкі повноваження та компетенція. Суд уповноважений корегувати політичні рішення уряду та парламенту, але це можна робити лише конституційно-правовим шляхом, у жодному разі не політичними аргументами, а юридичному щодо:

федеративних суперечок, які Федеративний Конституційний Суд вирішує з питань різних поглядів на права та обов’язки федерації та земель;

суперечок вищих конституційних органів (бундестаг, бундесрат, федеральний уряд, президент), Федеральний Конституційний суд вирішує суперечки з питань прав та обов’язків, насамперед, конституційно-правові конфлікти проміж бундестагом, бундесратом, федеральним урядом та президентом Німеччини;

контрольних дій – Федеральний Конституційний уд приймає рішення щодо конституційності законів, які приймаються бундестагом або ландтагом федеральної землі. Якщо Конституційний Суд приходить висновку, що закон суперечить положенням конституції, він визнає його таким, що не має юридичної сили. Таке рішення суду розповсюджується шляхом публікації в офіційному законодавчому віснику;

конституційних скарг – кожний в Німеччині має право звернутися з конституційною скаргою до Федерального Конституційного Суду, якщо він стверджує про те, що владні органи чи законодавці, або судові органи загальної юрисдикції порушили його основні права. Конституційні скарги створюють величезну частину судочинства, яке є компетенцією Суду.

Суддям Федеративного Конституційного Суду Німеччини надане право анулювати урядові та інші акти виконавчої влади, рішення верховних судів федерації та земель. Вони можуть визнати прийнятий парламентом закон недійсним, для цього їм достатньо 5 голосів з 8 голосів суддів одного з сенатів .
За суб'єктами спори поділяються на спори між центральною владою і складовими частинами держави (землями в Австрії і ФРН, областями, або автономними областями в Італії й Іспанії) і спори між її складовими частинами. Спори про компетенцію по вертикалі характерні для федеральних держав, за складовими частинами якого конституція закріплює власні повноваження. У цьому випадку виникає необхідність захисту виняткових повноважень суб'єкта федерації від порушень як з боку центральної влади, так і інших складових частин федерації. Однак було б неправильним ототожнювати дані спори тільки з федеративним устроєм держави, виходячи з того, що юрисдикційні гарантії поділу влади по рівнях типові насамперед саме для федеральних держав (Австрія, ФРН, Швейцарія). Такі спори можуть виникати в державах з регіональною структурою (Іспанія, Італія, Бельгія). У державах же з централізованою структурою влади такі повноваження судів відсутні (Португалія, Туреччина, Франція).

Суд вправі розглядати інші справи, що випливають з відносин між федерацією і її суб'єктами. Так, в Австрії Конституційний суд розглядає спори, зв'язані з виконанням угод між центром і складовими частинами держави (ст. 138а Конституції); у ФРН — спори публічно-правового характеру між суб'єктами федерації, оскільки не передбачений інший судовий порядок, а також спори, що виникають у зв'язку зі здійсненням Бундесратом функцій федерального нагляду (ст. 84, абз. 4). Варто додати, що практика ФКС у цій сфері досить велика і сприяла появі в німецькому конституційному праві принципів "федеральної вірності", а також "взаємного доброзичливого поводження учасників федерації".

У ФРН і Італії Конституційні суди здійснюють наступний конституційний контроль на підставі заявлених скарг і клопотань і практично вправі поширювати контрольні повноваження на весь масив правових актів. За допомогою цих рішень здійснюється не тільки ефективний захист конституційно встановлених прав та свобод шляхом скасування нормативних актів, які суперечать Конституції, але і коректується сама законодавча діяльність. У ФРН це виявляється у формі концепції "преосвітньої ініціативи", яку ефективно реалізує Федеральний Конституційний Суд, який володіє правом пропонувати Бундестагу відповідні конституційні новели.

Наприклад, конституційним принципом Французької Республіки є її єдність і неподільність. Цілісність території є принципом, що тричі згадується в Конституції 1958 р., а Президент Республіки є її гарантом (ст. 5), "ініціатива "виходу" зі складу французької території або в результаті поступки, або в результаті відділення не може виходити ні від громадян, ні від місцевих самокеруючих колективів. Вона може бути виявлена тільки "компетентними органами Республіки".

Таким чином, у ФРН та в Італії, контроль за конституційністю законів здійснюється судом на основі ініціативи правомочних на те державних органів (федерального уряду і місцевої влади), тобто він ніяк не зв'язаний з конкретними випадками застосування права і має абстрактний і всеосяжний характер.

Роль конституційного правосуддя в справі належного дотримання принципу поділу влади представляється досить конструктивною і незамінної. Про це свідчить досвід закордонних держав.

Роль конституційних судів як арбітрів яскраво виступає при розгляді конфліктів між органами держави, тобто суперечок про горизонтальний розподіл влади. Розмаїтість форм організації державної влади в різних державах визначає і розмаїтість форм здійснення цієї функції органами конституційного контролю. У ФРН розгляд конфліктів про горизонтальний розподіл влади вважається найбільш характерною функцією ФКС (ст. 93 Основного Закон)у. В Італії Конституція також наділяє Конституційний суд компетенцією по розгляду "спорів про розподіл компетенції між владою держави" (ст. 134 п. 2), хоча вперше цей Суд скористався своїм правом тільки через 30 років з моменту свого створення (рішення від 21 січня 1975 р; в попередні роки Суд приймав рішення про непідсудність йому такого роду конфліктів). Що стосується Франції, те Конституційна Рада, усупереч первісному задумові авторів конституції 1958 р., став фактично "арбітром" між виконавчою (президентської) і законодавчої владою, а не просто провідником волі Президента.
Питання про політичний характер рішень органів конституційного контролю завжди знаходився в центрі уваги конституційно-правової доктрини. Ця проблема зв'язана з принципом "відходу (відмовлення) від політичних рішень", що вважається характерною формальною ознакою насамперед американської "децентралізованої" системи конституційного контролю. Суть його полягає в тому, що упор робиться на чисто правовому судовому характері функції конституційного контролю, відмовленні від розгляду політичних питань і від надання консультацій іншим політичним органам влади.
Багато західних юристів, оцінюючи роль і положення конституційного суду в сучасній державі, як правило, виділяють його третейську функцію в рішенні політичних конфліктів у якості іманентної. Вихідною посилкою при цьому служить теза про те, що в основі будь-якої конституційного спору лежить політичне питання, що може розростися до питання про владу.

Відомий німецький юрист і колишній член Конституційного суду Г. Лейбхольц писав, що ФКС є не тільки судовим, але і конституційним органом, що здійснює контроль над владою й у цій якості представляє вищу державну владу. Інші німецькі юристи — колишній президент ФКС Э. Бенда і суддя К. Шмуде підкреслюють наявність у Конституційного Суду миротворчої (у соціальних і політичних відносинах), а також інтегруючої функції, що визначає його діяльність як гаранта політичного світу в суспільстві і державі.

Відповідно до загального принципу, що закріплюється в конституціях і законах про конституційні суди багатьох конституційні суди не вправі вирішувати політичні питання. З цього випливає, що здійснювана ними контрольна діяльність не повинна йти далі встановлення правового змісту Конституції і рангу її норм.

Розвиток політичних механізмів керування в сучасній державі привело також до виникнення нових проблем в області охорони конституції, зокрема, що стосуються політичних партій. Звідси — поява в деяких державах заборон на існування політичних партій визначеного типу і передача права оцінки "конституционности" партії (як підстави її можливої заборони) Конституційному судові (ФРН, Туреччина, Португалія).

Таким чином, особливістю європейської моделі конституційного правосуддя є те, що конституційність об’єктів контролю перевірюють спеціальні конституційні суди (централізований контроль). Однак, тут слід зазначити, що наявність конституційного суду не означає, що інші суди, які діють в державі, позбавляються права здійснювати конституційний контроль.

Ці спеціальні органи володіють спеціальною конституційною юрисдикцією, яка здійснюється за допомогою самостійного судочинства – конституційного судочинства. Судова конституційна юрисдикція та відповідне конституційне судочинство складають конституційну юстицію, тобто конституційне правосуддя.

Визнання органами конституційного правосуддя, наприклад, закону неконституційним означає припинення дії цього закону, т.б. по суті, його скасування. Додаткового рішення парламенту відносно питання дії неконституційного закону не потрібно.

Європейська модель поширена не тільки в більшості країн Західної Європи, але і на Американському континенті (Колумбія, Коста-Ріка, Панама, Чилі й ін.), в Азії (Ірак, Кіпр, Сирія, Туреччина, Південна Корея й ін.), Африці (Ангола, Єгипет, Малі, Ефіопія й ін.). Ця модель характерна для країн континентального права з його принципом верховенства закону. Європейська модель конституційного правосуддя стала результатом теоретичних досліджень Г.Кельзена на основі діяльності Верховного конституційного суду Австрії. Цілісність усієї системи і механізм її функціонування визначаються наявністю особою і єдиної вищої інстанції конституційного контролю законів, яким є конституційний суд.

Європейська модель передбачає вилучення повноважень за рішенням питань про конституційність законів і підзаконних актів зі сфери компетенції загальних судів і організацію в рамках даної держави єдиного спеціалізованого органа конституційного контролю (конституційної юрисдикції). Цей орган може мати різні назви: Конституційний трибунал (Польща), Вищий конституційний суд (Єгипет), Федеральний конституційний суд (ФРН) і ін.
У європейських країнах об'єктами судового конституційного контролю є:

- закони і нормативні акти, що мають силу закону (Австрія, Іспанія, Італія, ФРН, проекти законів у Франції). В окремих країнах у переліку об'єктів судового конституційного контролю названі регламенти парламентів (Іспанія, у Франції — і проекти регламентів);

- управлінські акти, але в державах Європи вони можуть бути опротестовані в конституційних судах, як правило, тільки якщо вони видані або в порядку делегованого законодавства (ст. 161 Конституції Іспанії, ст.134 Конституції Італії), або це управлінські акти, що порушують конституційні права громадян (Австрія); у ФРН це можуть бути тільки акти виконавчої влади суб'єктів федерації — земель. Однак у ФРН є і більш широка формула: Федеральний Конституційний Суд уповноважений здійснювати перевірку не тільки законодавчих актів, а й права на предмет відповідності їхньої форми і змісти Основному Законові (п.6, 11 § 13 Закону про Федеральний Конституційний суд ФРН).

Європейська модель судового конституційного контролю була прийнята й в Україні, що знайшло своє вираження на конституційному рівні. Стаття 147 Конституції України визначила Конституційний Суд України як єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні.

Згідно статті 124 в Україні діють Конституційний Суд та суди загальної юрисдикції. Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції самостійною (незалежною) частиною судової влади в державі.

Конституційне правосуддя — одна із основних форм здійснення конституційного контролю — нова реальність української державно-правової дійсності. Новими реальностями є також конституціоналізм, його цінності.

Поняттям "конституційна юстиція", "конституційне правосуддя" охоплюються два види правовідносин, які пов'язані з характеристикою Конституційного Суду, по-перше, як державного інституту судової влади і, по-друге, як органу, що здійснює свою діяльність у формі конституційного судочинства .
Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні (ч. 1 ст. 147 Конституції України), основним змістом, сенсом і призначенням діяльності якого є здійснення через судочинство, як правову форму судової юрисдикції, конституційного контролю за законами та іншими актами, переліченими в ст. 150 Конституції України. Крім Конституції діяльність КСУ урегульовано Законом України “Про Конституційний Суд України”.
Згідно зі ст.ст.124,144 Конституції України усі інші питання про конституційність правових актів, які не відносяться до юрисдикції Конституційного Суду України, вирішуються судами загальної юрисдикції, які приймають рішення про відповідність Конституції актів органів виконавчої влади: міністерств, відомств, місцевих державних адміністрацій тощо; рішень органів місцевого самоврядування. При цьому необхідно підкреслити, що суди загальної юрисдикції не можуть, застосовуючи Конституцію як акт прямої дії, визнавати неконституційними закони чи інші правові акти, перевірка конституційності яких віднесена до компетенції Конституційного Суду України . Очевидно, що не тільки Конституційний Суд України, як орган конституційної юрисдикції вирішує питання про конституційність правових актів. Таким чином можливо стверджувати, що в Україні склалася так звана "змішана" система судового конституційного контролю, де питання конституційності наряду з Конституційним Судом вирішують і суди загальної юрисдикції . Оскільки згідно з Конституцією правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, на практиці може виникнути потреба в розмежуванні повноважень Конституційного Суду та судів загальної юрисдикції.

Статті 150 і 151 Конституції України відносять до повноважень Конституційного Суду України:

1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність): законів та інших правових актів Верховної Ради України; актів Президента України; актів Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) офіційне тлумачення Конституції України та законів України;

3) надання за зверненням Президента України або Кабінету Міністрів України висновків про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість.

У зв'язку з цим, Пленум Верховного Суду України зазначив у згаданій постанові, що суди загальної юрисдикції не вправі, застосовуючи Конституцію як акт прямої дії, визнати неконституційними закони або правові акти, перелічені у ст.150 Конституції України, оскільки це віднесено до виключної компетенції Конституційного Суду. Разом з тим, будь-який суд загальної юрисдикції має право, згідно зі ст. 144 Конституції України, визнати неконституційними або такими, що не відповідають законам України, рішення органів місцевого самоврядування, а також, згідно зі ст. 124 Конституції — акти органів державної виконавчої влади: міністерств, інших центральних відомств, місцевих державних адміністрацій тощо. Звернення до Конституційного Суду в такому разі не вимагається.

Конституційний Суд України, суди загальної юрисдикції як органи судової влади здійснюють свої повноваження відповідно до ст. 6 Основного Закону України незалежно від законодавчої та виконавчої гілок влади. Конституційний Суд не входить до системи загальних судів, оскільки лише він наділений повноваженнями щодо здійснення контролю за конституційністю законів, інших правових актів і з огляду на ці та інші свої повноваження.
Реалізація положень Основного Закону держави, забезпечення його верховенства, діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, захист прав і свобод людини і громадянина, тлумачення і захист Конституції, тобто складники конституціоналізму, є предметом здійснюваного конституційного правосуддя в контексті вирішення питань, що належать до повноважень органу конституційної юрисдикції .
У межах своєї компетенції Конституційний Суд України має захищати Конституцію, її стабільність. Коли виникає спір щодо конституційності нормативно-правового акта, своє слово має сказати Конституційний Суд. Його рішення є обов'язковими до виконання та території України, остаточними і не можуть бути оскаржені (ст.150 Конституції України).

Ставши частиною національного законодавства України міжнародний договір не втрачає своєї міжнародно-правової природи. Юрисдикція Конституційного Суду України не поширюються на офіційне тлумачення міжнародних договорів.

Таким чином, Конституційний Суд України за своїм фактичним статусом є одним із вищих конституційних органів державної влади в Україні, хоча такий статус прямо не визначений Основним Законом держави.

У цьому сенсі про нього можна говорити як про судовий, так і конституційний орган, який наділено правом контролю за рішеннями законодавчої та виконавчої гілок влади, оскільки не існує такої діяльності держави, що не підлягала б судовому контролю.
Конституційний Суд заявив про себе як досить дієва інституція, яку вже визнано на міжнародно¬му рівні — КС України є постійним членом конференції Європейських кон¬ституційних судів.

Конституційний Суд України оприлюднив рішення у справі за конституційним поданням 48 народних депутатів щодо відповідності Конституції змісту підпункту пункту 4 Положення про паспортну служб органів внутрішніх справ.

Згідно зі статтею 33 Конституції кожний, хто на законних підставах перебуває на території України, має право вільно пересуватися, вибирати місце про¬живання, залишати територію країни.
Суб'єкт права на конституційне подання звернувся з клопотанням визнати не конституційними вищевказаний підпункт Положення, яким встановлено, що паспорт на служба відповідно до покладених на неї завдань організовує роботу, пов'язану із документуванням населення, пропискою, випискою, реєстрацією та обліком громадян за місцем їх проживання, здійснює контроль за виконанням громадина ми і посадовими особами правил паспортної системи, а також Положення про паспортну систему в СРСР, затверджене постановою Ради Міністрів СРСР від 28 серпня 1974 року, і постанови Ради Міністрів СРСР "Про деякі правила прописки грома-дян" від 28 серпня 1974 року, які є чинни¬ми в Україні. Автори конституційного по¬дання стверджують, що названі акти суперечать статтям 24, 33, 64 Конституції України.

Органічним формальним наслідком непрямого контролю, що здійснюється судом, є окремі ухвали та подання, які ухвалюються судом (суддею).
Окрема ухвала не регулює матеріальні відносини, а дає відповідь на процесуальні питання або такі, що виникають у ході розгляду судової справи.
Другою особливістю судового контролю є те, що конституційність об'єктів контролю перевіряє Конституційний Суд України. Він наділений спеціальною юрисдикцією, яка; здійснюється за допомогою самостійного виду судочинства — конституційного судового провадження.

Визнання органами конституційного правосуддя закону неконституційним означає зупинення дії цього закону, тобто, по суті, його скасування. Додаткового рішення парламенту з питання чинності неконституційного закону не потрібно.

Таким чином, конституційне правосуддя є формою судового контролю. Як правило, воно є наступним (репресивним), запроваджуючим (постановляючим), обов'язковим, абстрактним або конкретним (можлива комбінація того й іншого), матеріальним або формальним.

Конституційне закріплення права судового контролю у сфері державної влади викликало помітне зростання кількості звернень громадян до суду за захистом прав і свобод.

У Конституції України в окремому розділі закріплюються основні рамки повноважень і діяльності Конституційного Суду України. Відповідно до статті 153 Конституції України порядок організації і діяльності Конституційного Суду України, процедура розгляду їм справ визначаються законом. Це — Закон України "Про Конституційний Суд України" від 16 жовтня 1996 року.

Відповідно до статей 150, 151 Конституції України, а також статті 13 Закону України "Про Конституційний Суд України" Конституційний Суд України уповноважений вирішувати такі питання:

про відповідність Конституції України (конституційність) законів і інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

про конституційність діючих міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться у Верховну Раду України для дачі згоди на їхню обов'язковість;

про дотримання конституційної процедури розслідування і розгляди справи про зсув Президента України з посади в порядку імпічменту в межах, установлених статтями 111 і 151 Конституції України;

про офіційне тлумачення Конституції і законів України.

Таким чином, об'єктами судового конституційного контролю в Україні є закони України й інші нормативно-правові акти України. При цьому межі компетенції Конституційного Суду України мають свою специфіку.

Рішення Конституційного суду України не є актами політичної волі. Суд завжди вирішує питання права. Це не означає, що конституційному правосуддю не притаманна певною мірою політична функція. Саме завдяки їй країни романо-германської системи права віддали перевагу самостійним органам конституційної юрисдикції, а не поклала конституційний контроль на верховні суди .



3.3 Змішана модель конституційного правосуддя (країни Латинської Америки)

Усі новітні латиноамериканські конституції закріплюють загальну ідею конституційного контролю і встановлюють спеціальні органи, що здійснюють цей контроль. Більш детально організація цих органів і порядок здійснення конституційного контролю регулюється спеціальними органічними законами.
Донедавна інститут конституційного контролю не був широко розповсюджений у більшості латиноамериканських країн, хоча в деяких з них судові органи, зокрема Верховний суд, здійснювали такий контроль вже більш ста років (наприклад, у Бразилії).

Введення в більшості латиноамериканських країн інституту конституційного контролю засновано на визнанні принципу верховенства конституції і здійсненні конституційного контролю в якості найважливішого демократичного атрибута сучасної політичної системи.

Конституції або конституційні закони більшості країн (Аргентини, Болівії, Бразилії, Чилі, Колумбії, Сальвадору, Гватемали, Гаїті, Гондурасу, Мексики, Нікарагуа, Панами, Уругваю, Венесуели й інших) підтверджують право за судами на конституційний контроль у тому чи іншому обсязі й у різних формах.
Однією з проблем конституційного контролю в країнах Латинської Америки немає єдиної практики й однакового розуміння в теорії. За аналогією з більшістю європейських країн найбільш ефективним визнається судовий конституційний контроль, здійснюваний або Верховним судом або спеціальними конституційними трибуналами.

Судова форма здійснення конституційного контролю, однак, викликає визначені спори серед латиноамериканських юристів, які не без підстави вказують у даному випадку на особливе положення органів конституційного контролю, рішення яких по юридичній чинності прирівняні до конституційних норм.
Країни Латинської Америки сприйняли як централізовану (європейську) модель конституційного контролю зі спеціальним органом або тільки Верховним судом, так і децентралізовану (американську) модель, а також змішані системи конституційного контролю. Тому одні латиноамериканські країни офіційно закріплюють право конституційного контролю тільки за Верховним судом або навіть за спеціальними конституційними палатами в складі Верховного суду, (Еквадор, Перу), а інші країни надають це право усім судам, причому Верховний суд має право остаточного рішення з усіх питань, зв'язаним з конституційністю різних актів.

Деякі країни поширюють це право тільки на спеціальні суди (Трибунал конституційних гарантій у Чилі), а в Гватемалі правом конституційного контролю володіє як Верховний суд країни, так і законодавчий орган влади. А в Республіці Куба правом рішення питання про конституционности законів, декретів-законів, декретів і інших постанов загального характеру володіє по модернізованій конституції 1992 року тільки Національна асамблея народної влади як вищий законодавчий орган країни (пункт «У» статті 75 конституції 1992 року). Спеціальних органів конституційного контролю на Кубі ні, так само як і за Верховним судом або за всією судовою системою такого права не визнається.

Суб'єкти, що володіють правом звернення в органи конституційного контролю відносно конституционности актів, також різні. Правом звернення у федеральний Верховний суд Бразилії, наприклад, відносно конституційності актів мають президент країни, президії палат Національного конгресу, губернатори штатів, Генеральний прокурор республіки, федеральна Рада колегії адвокатів Бразилії, будь-яка політична партія, що має своє представництво в Національному конгресі, профспілкові й інші масові громадські організації загальнонаціонального масштабу. В інших країнах Латинської Америки суб'єкти, які мають право звернення у Верховний суд відносно конституційності актів, приблизно аналогічні бразильській і деякими варіаціями.
Країни Латинської Америки використовують як попередній, так і наступний конституційний контроль. Питання про конституційність різних актів Верховний суд або спеціальний орган конституційного контролю вирішує в пленарному засіданні, і дане рішення приймається абсолютною більшістю голосів від загального складу органа конституційного контролю. У Колумбії, Перу і деяких інших країнах рішення про неконституційність акта приймає тільки частина Верховного суду (його конституційна палата). У спеціальних конституційних судах (трибуналах) питання про розгляд неконституційності акта відбувається у відповідності зі спеціальним конституційним процесом за участю сторін, викликом свідків, висновками експертів і т.д .
У Верховних судах як органах конституційного контролю питання вивчають самі судді, при цьому доповідачем призначається один із членів Верховного суду. Представлений ним доповідь обговорюється всім складом суду або його конституційною палатою, потім відбувається ухвалення рішення шляхом відкритого персонального голосування суддів.

У країнах Латинської Америки існують різні варіації юридичних наслідків проголошення акта неконституційним. В одних країнах (Бразилія, Колумбія, Коста-Ріка, Панама і Венесуела) якщо Верховний суд вирішив, що законодавчий акт або декрет виконавчої влади суперечить конституції (частково або цілком), акт з'являється недійсним, не має законної сили і не може бути застосований. У Чилі, Гондурасі й Уругваї якщо таке рішення мало місце, то воно відноситься тільки до даного конкретного випадку (інцидентна форма контролю за аналогією з американською). Акт залишається в списку діючих, і надалі при рішенні аналогічних справ із застосуванням даного акта можливо знову заперечувати його конституційність.

Питання про конституційність законопроектів (попередній конституційний контроль) Верховний суд або інший орган конституційного контролю звичайно розглядає в пленарному засіданні. Якщо президент країни опротестовує законопроект, вважаючи його суперечним конституції, а Національний конгрес не приймає протесту, спірний законопроект негайно передається до Верховного суду, який протягом декількох днів (звичайно 8—10) зобов'язаний висловити свою офіційну думку.

Якщо Верховний суд погодиться з президентом і визнає законопроект неконституційним, то Національний конгрес не може більше наполягати на прийнятті цього законопроекту. У противному випадку зазначений законопроект підлягає подальшому просуванню в звичайному процесуальному порядку.

Якщо при розробці і внесенні законопроекту було порушене яке-небудь із процедурних розпоряджень конституції або регламенту палати, а законопроект був вже затверджений як закон, то Верховний суд може в будь-який час призупинити його дію і правові наслідки даного закону і передати питання на повторний розгляд найближчого засідання Національного конгресу, і останній зобов'язаний переглянути прийнятий вже закон з дотриманням необхідної процедури.

Значні повноваження Верховного суду полягають у тлумаченні і роз'ясненні конституції, законів і договорів. Якщо Верховний суд знаходить, що рішення якого-небудь нижчестоящого суду суперечить положенням конституції, договору або закону, або в рішенні нижчестоящого суду дається інше тлумачення закону, чим то, якого дотримується Верховний суд, то останній може переглянути справу.

У латиноамериканських федераціях (Аргентина, Бразилія. Мексика, Венесуела), якщо розглядається відповідність закону або іншого нормативного акту федеральної конституції або федеральному закону, а прийняте судове рішення не враховує цього, остаточне рішення приймає не Верховний суд суб'єкта федерації (провінції або штату), а федеральний Верховний суд.

Крім того, у федеративних державах президент має право за узгодженням з Національним конгресом здійснювати федеральне втручання в справи штатів або провінцій, призначати свого офіційного представника, відстороняти від посади і призначати на посаду різних офіційних осіб суб'єкта федерації, вводити там надзвичайний стан і т.д. І в цьому випадку Верховний суд, як правило, відстороняється від юридичної оцінки сформованої суб'єктом федерації ситуації, кваліфікуючи це як політичне питання, що входить тільки в компетенцію винятково виконавчого органа влади — уряду і президента. Це збільшує кількість незаконних випадків втручання федеральних органів у справи штатів або провінцій.

Заборона судам займатися питаннями, що носять чисто політичний характер, по загальній концепції латиноамериканських юристів, повинне гарантувати незалежність судової влади і повага суду до принципу поділу влади, відповідно до якого політика здійснюється іншими галузями влади, але не судової.
Для здійснення права конституційного контролю важливе значення має порядок діяльності самого Верховного суду. Як правило, порядок діяльності Верховного суду, організація його внутрішньої структури, його компетенція й обсяг повноважень не одержали конкретного відображення в текстах конституцій, а регулюються головним чином законодавством, прийнятим Національним конгресом (насамперед законами про судоустрій і судочинство) регламентом Верховного суду, що затверджується і періодично обновлюється самим судом, а також деякими сформованими в ході судової практики правовими звичаями.

Латиноамериканські юристи не без підстави розглядають Верховний суд як найбільш консервативний (за формою його діяльності і внутрішньої організацією) судовий орган із усіх конституційних органів влади. На тлі досить значної зміни форм, методів і способів діяльності інших органів державної влади (президента, уряду, Національного конгресу) Верховний суд в абсолютній більшості латиноамериканських країн демонструє дуже незначні зміни у своїй структурі і конкретних способах своєї діяльності.

Законодавство про судоустрій і судочинство передбачає сесійний характер роботи Верховного суду. Для розгляду справ, що надійшли в його, у тому числі і з проблем конституційності, Верховний суд збирається щорічно на чергову сесію, що починається і закінчується у встановленим законодавством термін.

Крім Верховного суду, у деяких країнах Латинської Америки здійснення конституційного контролю покладено на спеціально створюваний для цієї мети орган — трибунал (суд ) конституційних гарантій, що відповідно до тексту конституції проголошується єдиним органом контролю за дотриманням основного закону країни (наприклад, Перу).

У цих країнах є і Верховний суд, але він позбавлений права конституційного контролю, як і вся судова система в цілому. Основні принципи організації і функціонування трибуналу конституційних гарантій урегульовані особливим органічним законом. Чисельний склад і терміни перебування в посаді суддів трибуналу конституційних гарантій різні. У Перу, наприклад, цей суд включає дев'ять членів: троє призначаються конгресом, троє — виконавчою владою і троє — Верховним судом країни терміном на шість років, у той час як президент країни обирається терміном тільки на п'ять років. Кожні два роки склад трибуналу конституційних гарантій обновляється на одну третину, при цьому дозволене переобрання членів трибуналу на наступний термін.
Кандидати на посаду члена трибуналу конституційних гарантій повинні відповідати тим же вимогам, що і члени Верховного суду країни, і правове положення них також особливе. За аналогією із суддями інших судів вони не можуть займати ніякого іншої оплачуваної посади на державній службі або в приватному секторі, крім викладання юридичних дисциплін в університетах. Їм заборонено брати участь у будь-якій формі в політичній діяльності, вступати в профспілки, повідомляти страйку.

Для членів трибуналу конституційних гарантій установлений принцип парламентської недоторканності на період терміну їх перебування на посаді. Традиційно юрисдикція трибуналу конституційних гарантій поширюється на всю територію республіки.

У повноваження трибуналу конституційних гарантій входить повідомляти про неконституційність (повної або часткової) законів, декретів, актів загального характеру регіональних і муніципальних органів, що суперечать конституції за формою або по змістом, розглядати інші акти з погляду їх відповідності конституції країни. Відповідно до тексту конституції суб'єктами, що володіють правом порушення позову про неконституційність того або іншого акта в Перу, наприклад, можуть виступати: Президент Республіки, Верховний суд країни, Генеральний прокурор, не менш 60 членів палати депутатів або не менш 20 сенаторів, а також не менш 50 тисяч громадян після мотивованого підтвердження з боку Національної виборчої комісії.

Відповідно до конституційних положень рішення трибуналу конституційних гарантій щодо неконституційності акта не повинне мати зворотної сили. У випадку, якщо проголошується неконституційним акт, прийнятий законодавчим органом влади, трибунал сповіщає про це голови Національного конгресу, і за пропозицією останній конгрес приймає закон, що прямо скасовує неконституційний акт.

Таким чином, трибунал конституційних гарантій, будучи особливим, специфічним органом конституційного контролю, має досить значні повноваження, аж до скасування власним рішенням неконституційного акта.

Трибунал конституційних гарантій за аналогією з іншими органами конституційного контролю застосовує різні форми цього контролю. Насамперед - це попередній конституційний контроль, коли необхідно вирішити питання про відповідність законодавчого або іншого нормативного акта конституції ще до формального вступу його в силу. У даному випадку питання про конституційність акт можуть поставити президент республіки, члени уряду, голова Національного конгресу, депутати. Наступний конституційний контроль застосовується значно рідше.

Своєрідним органом конституційного контролю є Конституційний трибунал Чилі, який складаються із семи членів, призначених відповідно до процедури, встановленої в спеціальній главі Конституції 1993 року. До складу Конституційного трибуналу входять три члени Верховного суду, що обираються самим судом абсолютною більшістю голосів шляхом таємного голосування; юриста, призначуваного президентом республіки; двох юристів, що обираються Радою національної безпеки; юриста, що обирається Сенатом абсолютною більшістю його загальних складів.

Члени Конституційного трибуналу, призначені президентом, Радою національної безпеки і Сенатом повинні не менш 15 років до призначення займатися юридичною практикою, бути відомими своєю професійною або суспільною діяльністю або займатися викладацькою роботою в університетах. Крім того, вони не повинні мати ніяких негативних характеристик, які перешкоджали б їм виконувати судові функції. Вони не можуть одночасно займати посади сенатора або депутата, а також бути членом Вищого виборчого трибуналу.

Члени Конституційного трибуналу займають свою посаду протягом 8 років і не можуть бути достроково звільнені зі своєї посади. Трибунал частково оновлюється кожні 4 роки. Члени Верховного суду, обрані в якості членів Конституційного трибуналу, припиняють виконання функцій членів Верховного суду. Кворум для проведення засідань складає п'ять членів трибуналу, а рішення приймається простою більшістю голосів. Порядок діяльності Конституційного трибуналу, його повноваження і статус його членів встановлюється спеціальним органічним законом.

Конституція встановлює термін прийняття трибуналом рішення в 10 днів із дня одержання запиту про конституційність відповідного акту. Цей термін може бути продовжений у зв'язку зі складністю розглянутої справи ще на 10 днів. Відповідно до конституційних положень рішення трибуналу про неконституційність законопроекту або декрету президента передбачає, що ці акти не можуть мати законної сили, і державні органи не вправі їх застосовувати на практиці.

Таким чином, латиноамериканські країни використовують різноманітні моделі конституційного контролю, що відповідають особливостям свого конституційного ладу і сформованій конституційній практиці.

До змішаної моделі конституційного правосуддя можна також віднести судовий конституційний нагляд Естонії. В Естонії він має специфічні ознаки, які у європейському контексті перетворюють цю модель на рідкісну, в деякій мірі унікальну. В Естонії, в зв’язку з тим, що держава є невеликою, вирішили, що Верховний Суд є не тільки вищим судом, який розглядає у касаційному порядку судові рішення, а й судом конституційного нагляду. Для цього була створена судова колегія конституційного нагляду. Ця колегія правомочна здійснювати нагляд над прийнятими парламентом законами; Президент республіки має право бути ініціатором судового нагляду за конституційністю та канцлер юстиції має право порушувати абстрактний контроль; інші суди також мають право визнавати протизаконними будь-які правові акти, які суперечать Конституції та не застосовувати його, попередив про своє рішення Верховний Суд та канцлера юстиції. Цим фактом починається провадження по конституційному нагляду у Верховному суді; не існує можливості для подачі індивідуальних скарг по конституційному нагляду.


Висновки

У суспільстві, організованому згідно з принципами демократії, інститут правосуддя як втілення ідеї справедливості виходить за межі державної служби. Для демократичного суспільства дуже важливо мати й добре організовану судову систему, спроможну забезпечити всім громадянам доступ до безстороннього та неупередженого судді, й таку судову процедуру, в якій їх право визначалось би виключно на підставі наведених фактів і закону. Таке суспільство гарантує кожному громадянину, за умови виконання ним відповідних обов’язків, повну реалізацію прав і свобод підґрунтям існування яких є фундаментальні цінності демократії.

Початком реформування судової системи України було прийняття у 1992 році Концепції судово-правової реформи в Україні. Її головною метою є створення в державі умов для верховенства права, законів та забезпечення реального захисту прав і свобод людини і громадянина. Реформа судової системи має на меті зробити доступним для широкого кола осіб (фізичних та юридичних) такий суд, де на високому професійному рівні вирішуватимуться важливі питання правосуддя та створити таку систему судів, так визначити функції кожної її ланки і порядок судочинства, щоб вони унеможливлювали судову помилку в конкретній судовій справі та сприяли однаковому застосуванню судами законодавства під час вирішення спорів і конфліктів.
В магістерській роботі на основі глибокого розгляду та аналізу наукових досліджень українських та російських вчених-юристів, законодавства України, а також судової системи України та судових систем деяких зарубіжних країн були дослідженні принципи побудови судової системи України. Для найбільш повного та глибокого розгляду проблеми увага була приділена аналізу поняття конституційних принципів територіальності та спеціалізації, за якими будується судова система, впливу адміністративно-територіального устрою України на формування принципів побудови судової системи, а також прояв та застосування принципів територіальності та спеціалізації у побудові системи судів загальної юрисдикції та місце Конституційного Суду у судовій системі України. У цьому аспекті головна увага була зосереджена на реалізації принципів територіальності та спеціалізації в побудові основної та другої ланки судів та Верховного суду та Вищого спеціалізованого суду.

Результатом дослідження цих питань стала низка висновків.

Так, дійсно, за роки які минули з часу проголошення незалежності, свідчать про те, що Україна стала на шлях побудови громадянського суспільства, де належне місце відведено судовій владі. Одним з пріоритетних напрямків цієї діяльності є завдання здійснення судово-правової реформи. Найважнішим результатом є те, що судова влада в Україні стала реальністю. Так, істотні зрушення відбулися в червні 2001 року, які стали результатом виваженого підходу до розв’язання завдань, які знайшли своє правове відображення в нормативному полі формування судової системи. Реформування судової системи та її удосконалення – це помітний прогрес на шляху демократизації суспільства.

Сьогодні можна констатувати, що конституційні суди впроваджуються в правове поле і стають їх регуляторами. Можна говорити, що відбувається процес переходу на шлях прецендентного права.

Так, конституція не повинна існувати без конституційного правосуддя (конституційної юстиції). Конституцію, яка не має конституційного правосуддя порівнюють до „лева який не має зубів”.

Україна використовує європейську модель конституційного правосуддя Ця модель поєднує абстрактний та конкретний конституційний контроль і передбачає існування Спеціального Органу конституційного контролю, яким і виступає Конституційний Суд України.

Незважаючи на суттєві відміни в організації конституційного правосуддя в Україні і США, мета діяльності органів, які здійснюють його, єдина – гарантія верховенства Конституції як основного Закону на всієї території держави. Вивчення американського досвіду безперечно представляється доцільним для запозичення деяких апробованих ідей - на сучасному етапі все більша кількість держав відходять від традиційного проходження по європейській, чи американській моделі конституційного правосуддя, комбінують їх, прагнуть усунути недоліки однієї за допомогою переваг іншої.

Виходячи з процедури розгляду справ у Конституційному Суді України, з відповідних положень нашої Конституції, можна твердити, що Конституційний суд України є органом правосуддя. Цього він досяг, пройшовши еволюційний шлях. Справа в тому, що в Україні існував орган конституційного нагляду, був і закон „Про Конституційний Суд україни” в старій редакції, однак лише тепер можна вести мову про Конституційний Суд України як орган правосуддя, який постає арбітром у застосування права між громадянином і державою щодо додержання конституційних прав і свобод громадян. Отже, в будь-якому своєму праві Конституційний Суд здійснює контрольні функції, у тому числі й через конституційне правосуддя, яке можна називати як конституційним контролем, так і конституційним наглядом. Це проблема синтезу і практики, яка потребує розв’язання в майбутньому. Необхідно зазначити, що конституційна юрисдикція – нова практика, яка випереджає і події, і, в певних випадках, теоретичні розробки. Так склалося, що практика конституційної юрисдикції готує фундамент для теорії. Виходячи з узагальненої функції Конституційного суду України, можна стверджувати, що він є судовим органом з повноваженнями контрольних функцій двох напрямів. Одна з них – попередня, коли йдеться про передачу на перевірку та ревізію проектів законів, і Конституційний суд України у цьому разі виступає не в якості експерта, він дає лише свій висновок щодо того, чи можна певний проект зводити в ранг закону. Але лише тоді, коли йдеться про проект закону, що передбачає соціальні зміни в Конституції України. І тут існує проблема щодо юрисдикції Конституційного суду України у даному аспекті, оскільки йдеться про питання зміни Конституції України через статтю 157, якщо зміни передбачають обмеження чи скасування прав і свобод громадян або вони спрямовані на порушення чи ліквідацію цілісності і незалежності держави.

Ще одне питання юрисдикції Конституційного Суду України полягає в тому, що його діяльність при розгляді справ між Верховною радою України і Президентом України, Верховною Радою і Кабінетом Міністрів України перебуває у, так би мовити, граничній зоні між розподілом повноважень законодавчої та виконавчої гілок влади.

Інтереси у правовому сенсі мають бути полярними, тобто віднесені до різних гілок влади.

У такому разі Конституційний Суд постає арбітром, а також є стримуючим фактором поширення і поглиблення антагонізму між законодавчою і виконавчою гілками влади. Звичайно, життя вносить свої корективи, і тоді об’єктом антагоністичних відносин може стати Конституційний суд України.
Існує інша думка вчених-юристів, згідно з якою Конституційний суд не визнається органом правосуддя, а його юрисдикція не пов’язується із здійсненням правосуддя аналогічно з повноваженнями судів загальної юрисдикції. Згідно з тією ж точкою зору функції Конституційного Суду визначаються як функції судового конституційного контролю, які виходять за межи загальновизнаних принципів здійснення правосуддя судами загальної юрисдикції.

На мою думку, така точка зору не відповідає реаліям, про що свідчить порівняльний аналіз правової бази конституційної юрисдикції та загального судочинства у сукупності з правовим статусом та повноваженнями відповідних судів в Україні.

Таким чином:

Конституційний Суд України і суди загальної юрисдикцію становлять єдину систему судової гілки влади;

спільна кінцева мета конституційної юрисдикції та судочинства в інших судах – захист порушеного права;

законодавче закріплення принципів всебічності, повноти, об’єктивності, змагальності розгляду справ у Конституційному суді України та судах загальної юрисдикції;

прийняття рішень по суті спору виноситься від імені України та обов’язковість їх виконання на всій території України тощо.

Разом з тим, відмінність у предметній компетенції Конституційному Суду України та судів загальної юрисдикції, безперечно, визначає специфіку процедурного та процесуального характеру залежно від галузі права, правовідносини якої є предметом судового розгляду та суб’єктів цих правовідносин (конституційне, кримінальне, цивільне чи адміністративне право).

Найбільш вагомим досягненням конституційної юрисдикції в Україні і одним з головних її завдань є захист прав людини. Конституційний Суд у правовій державі є гарантом забезпечення визнаних світовим співтовариством принципів поваги до прав та свобод людини, верховенства права й основного закону. З моменту заснування Конституційного суду в Україні він пройшов етап становлення й утвердження як незалежний орган конституційної юрисдикції, посів належне місце серед органів державної влади в Україні, став повноважним членом Конференції європейських конституційних судів. Таким чином, утворення Конституційного суду України – єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні – стало вагомим кроком нашої батьківщини на шляху її розбудови як демократичної правової держави.

В Україні до факторів, які заважають здійсненню конституційного правосуддя, належить, на мою думку, відсутність закону про конституційне судочинство (провадження), оскільки чинний закон України „Про Конституційний суд України” не охоплює усіх його положень, а норми регламенту, який затверджений Судом, не можуть їх компенсувати за своєю природою.

Варто було б у законодавчому порядку визначити можливість розгляду справ переважно у так званій письмовій формі, тобто за відсутністю сторін. Адже скільки б та чи інша сторона або її представники не переконували суд у відповідності чи невідповідності Конституції України правового акта, зміст положень, що становлять предмет розгляду, не зміниться. Як наслідок, багато часу витрачається непродуктивно, розгляд справ затягується.
У законі про конституційне судочинство можна було б передбачити неможливість подолання неконституційності закону, іншого правового акта, їх окремих положень шляхом повторного їх прийняття й тих же не правових параметрах. Законодавче треба визначити і відповідальність за невиконання рішень та висновків Конституційного суду, що підвищило б їх ефективність.

Кірм того, Орзих с. 88.

Конституція України – головне джерело національного права, база всього іншого законодавства. Зважаючи на ці її особливості, незаперечною є теза про те, що глибоке і всебічне опрацювання проектів законів та інших правових актів на стадіях їх підготовки, розгляду по суті та прийняття з орієнтацією на Конституцію України зменшує потік звернень до Конституційного суду з питань перевірки чинних законів, інших правових актів на відповідність Основному закону України.

Актуальним є прийняття закону про нормативно-правові акти, а також перегляд усього масиву законів, інших нормативно-правових актів, ухвалених до прийняття Конституції України, приведення їх у відповідність до основного Закону України.

Діяльність органів конституційного правосуддя з охорони й захисту Конституції в кожних окремих країнах має свої особливості як у законодавчому регулюванні, так і в практичних аспектах. Первісне захоплення американською моделлю конституційного правосуддя, потім звернення без урахування власного правового буття і свідомості до більш близької нашій правовій системі європейської моделі виявилися мало плідними, незважаючи на достатню гнучкість всесвітньої концепції конституціоналізму. Мабуть, кожна правова система, використовуючи світовий досвід, створює свою модель конституційного правосуддя, яка відбиває особливості менталітету і буття народу. Як вказує М.Ф.Орзіх – Україна ще має її знайти.

Цей конституційний інститут стає невід’ємним атрибутом кожної демократичної правової держави та найважливішою організаційно-правовою формою охорони й захисту конституції кожної окремої країни.

Сподіваюсь, що деякі аспекти магістерської роботи сприятиме поглибленню знань про конституційне правосуддя, конституційну юстицію, конституційне судочинство й стане імпульсом для пошуків нових напрямків наукових досліджень в окресленій роботою проблематиці.


Список використаної літератури:

Закон України “Про Конституційний Суд України” від 16 жовтня 1996 р. № 422/96-ВР // Відомості Верховної Ради. – 1996. - №49. – С. 272.

Закон України “Про статус суддів” від 15 грудня 1992 № 2862-Х!!.

Закон України “Про судоустрій України” від 7 лютого2002 р. № 3018-Ш // Відомості Верховної Ради. – 2002. - №27-28. – С. 180.

Закон України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» від 23 грудня 1993 п № 3781-XII.

1) Концепція судово-правової реформи в Україні, Затверджена Постановою Верховної Ради України №2296-XII від 28.04.1992р.

Міністерство закордонних справ України “Основні принципи незалежності судових органів” Схвалені резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї від 29 листопада та 13 грудня 1985 року.

Постанова Верховної Ради України “Про забезпечення діяльності судів” від 24 лютого 1994 р. № 4019-ХІІ // Відомості Верховної Ради. – 1994. - N 26. - С.215.

Постанова Пленуму Верховного Суду України № 1 від 22.02.91 “Про завдання судів України по підвищенню рівня правосуддя”.

Постанова Пленуму Верховного Суду України № 4 від 12.04.96 “Про застосування законодавства, що забезпечує незалежність суддів”.

Постанова Пленуму Верховного Суду України N 9 від 01.11.96 „Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя”.

Рекомендація N (94) 12 "Незалежність, дієвість та роль суддів" ухвалена Комітетом Міністрів Ради Європи на 518 засіданні заступників міністрів 13.10.94 р.

Закон України “Про Конституційний Суд України” від 16 жовтня 1996 року // ВВР. – 1996. - № 49. – С.272.

Закон України “Про статус суддів” від 15 грудня 1992 р. // Відомості Верховної Ради. – 1993. - №53. – С. 56.

Законодавчі акти станом на 28.01.2002 р.

2) Аверьянов В.Б.Функции и организационная структура органов государственного управления. – К., 1979.

3) Александров Н.Г. Применение норм советского социалистического права. — М., 1958.

4) Алексеев Н.Г. Общая теория социалистического права. — М., 1965. — С. 177.

5) Алексеев С.С. Азбука закона. — Свердловск, 1982. — С. 195.

6) Алексеев С.С. Право на пороге нового тысячелетия. — М., 2000. —С. 108.

7) Апарова Т.В. Суды и судебный процесс Великобритании. – Англия, Уэллс, Шотландия. – М., 1996.

8) Арчер П. Англійська судова система. — М., 1959.

9) Баглай М.В. Уважать и соблюдать Конституцию – главное условие правопорядка // Российский конституционализм: Проблемы и решения. – М.,
1999. – С. 24-30.

10) Баишев Ж.Н. Судебная защита Конституции. — Алма-Ата, 1994..

11) Бандурка А.М. Судебные и правоохранительные органы Украины. Учебное пособие. – Х., 1999.

12) Бернхем В. Вступ до права та правової системи США. — К., 1999.

13) Блазня В. Суд — остання межа демократа // Закон і бізнес. — 1998. — 17 липня.

14) Бланкенагелъ А. Судебные системы западных государств. — М.,1991.

15) Бланкенагелъ А. Теория и практика конституционного контроля в ФРГ // Советское государство и право. — 1989. — №1. — С. 102.

16) Боботов С. В. Правосудие во Франции. — М., 1994.

17) Боботов С.В Конституционная юстиция. – М., 1994. – 127 с.

18) Боботов С.В. Конституционный контроль в буржуазных странах: доктрина и практика // Советское государство и право — 1989 —№3. — С. 116.

19) Бойко В. Нова конституція і судова влада //Право України. – 1997. - №1. – С.16.

20) Бойко В. Судебная система: проблемы реформации и развития. // Голос України. –2000.- №232. – С. 5.

21) Бойко В. Ф. Конституція України і становлення незалежної судової влади // Вісник ВСУ. – 1999. – № 3 - С. 2 – 11.

22) Бойко В.Ф. Суддя як центральна фігура в судовій реформі // Вісник Верховного суду України. – 2002. - №4. – С.2-4.

23) Бойко В.Ф. Судова система: проблеми реформування та розвитку. // Вісник Верховного Суду України. – 2000. - №6.

24) Бринцев В.Д. Большие проблемы «малой судебной реформы» // Юридическая практика – 2001. – № 36. – 5.09. – С. 4

25) Васильев Р.Ф. О понятии правового акта // Право. — 1998. — №5. – С.42

26) Витрук Н.В. Конституционное правосудие. Судебное конституционное право и процесс. – М.: закон и право, ЮНИТИ, 1998. – 384 с.

27) Витрук Н.В. Правовые позиции Конституционного Суда Российской Федерации: понятие, природа, юридическая сила и значение // Конституционное
правосудие в посткоммунистических странах: Сб. докладов. — М., 1999. — С. 90.

28) Вицин С.Е. Судебная реформа и разделение властей. - М., 1990.

29) Воеводин Л.Д., Златополъский Л.Д. Государственное право зарубежных социалистических стран. — М., 1984. — С. 68.

30) Гавердовский А.С. Имплементация норм международного права. - К., 1980.

31) Гаджиев Г.А. Racio decidendi в постановлениях Конституционного суда России // Конституционное правосудие: Вестник Конференции органов конституционного контроля стран молодой демократии. — Ереван, 1999. — Вып.4.

32) Гаджиев Г.А. Конституционный Суд в российской государственности // Этнополитический вестник. — 1994. — № 1. —С. 97.

33) Гаджиев К.С. Политическая наука. – М.: Международные отношения, 1995. – 400 с.

34) Геберле П. Загальні проблеми конституційного права та юрисдикції Конституційного суду на матеріалі німецької моделі і з погляду на Україну //
Вісник Конституційного суду України. – 2001. - №6.

35) Григорьева Л. Принцип незалежності судової влади та гарантії судового захисту прав і свобод людини і громадянина. // Вісник ВСУ – 1999. -№ 4. – С. 5

36) Денисов А.И. Социалистическое право. — М., 1955.

37) Дябло В.К. Судебная охрана конституций в буржуазных странах и в СССР. - М., 1928.- С.94.

38) Євграфов П.Б. За невиконання рішень Конституційного Суду – конституційну відповідальність // Закон і бізнес. – 1999. – 20 листопада.

39) Євдокимов В. Судоустрій: пошуки оптимального варіанту. // Право України. – 1999. – №9. – С. 3-6.

40) Європа, Японія, Україна: шляхи демократизації державно-правових систем. – К., 2000.

41) Жилин Г.А. Соотношение целевых установок гражданского и конституционного судопроизводства. // Журнал Российского Права. – 1999. - № 5/6. –С. 25-32

42) Изензее Й., Кирххоф П. Государственное право Германии. – М., 1994. – Т2. – С. 315-316.

43) Испания. Конституция и законодательные акты / Пер. с исп. – М.: Прогресс, 1982.

44) Каткевич Г. Специальность – профессиональный судья // Альянс. – 2002. -№4. – С.2-7.

45) Ківалов С. Деякі питання судово-правової реформи // Вісник прокуратури. – 2000. - №1. – С. 25.

46) Кобликов А.С. Юридическая этика: Учебник дл вузов. – М.: Издательство НОРМА, 2002. – 168 с.

47) Ковлер А.И. Сравнительное конституционное право. — М., 1996.

48) Кодекс професійної етики суддів України.

49) Кононенко В. Неупередженість суддів // Вісник верховного Суду. - 2002. - №2. – С. 56-59.

50) Конституции стран – членов СНГ. – Ереван, 1997.

51) Конституционное (государственное) право зарубежных стран. – М., 1995. – С. 72.

52) Конституционное правосудие в посткоммунистических странах: Сборник докладов / Центр конституционных исследований МОНФ. – М., 1999.

53) Конституційна юстиція: маловідомі сторінки історизму // Закон і бізнес. – 2000. – №29. – С. 31.

54) Конституційне судочинство. Американський та український досвід. – К., 1999.

55) Конституція СРСР // Відомості Верховної Ради СРСР. 1977. — № 41. — Ст. 616—617.

56) Конституція України.- К.: Українська Правнича Фундація, 1996. – 64 с.

57) Конституція УРСР // Відомості Верховної Ради Української РСР. — 1978. — № 18. — Ст. 268.

58) Косарев В. Суддя – особливий статус. // Юридичний вісник України. Судоустрій. – 22-28 березня 2001. – С.7-9

59) Коток В.Ф. Конституционная законность, конституционный надзор и контроль в СССР // Вопросы советского государственного (конституционного) права. Труды Иркутского государственного университета. – Т.81. – Серия юридическая. – Иркутск, 1971. – Вып. 12, ч.2. – С. 101.

60) Крусян А.Р. Характер (виды) взаимодействия субъектов публичной власти на местном уровне в системе современного конституционализма //
Сучасний конституціоналізм та конституційна юстиція: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. Жовтень, 2000 / За ред. С.В. Ківалова,
М.П.Орзіх. – Бібліотека журналу „Юридичний вісник”. – Одеса: Юридична література, 2001. - С.178-182.

61) Кряжков В.А., Лазарев Л.В. Конституционная юстиция в Российской Федерации. — М., 1998. — С. 248.

62) Кудрявцев Ю.В. Конституционный Суд России: опыт и проблемы //Государство и право. — 1994. — № 1. — С.

63) Кучма Л. Судебно-правовая реформа: необходимы
ощутимые сдвиги. // Право Украины. – 2000. - № 19.

64) Кучма Л.Д. Виступ у Верховній раді України 22 лютого 2000 року // Україна молода. – 2000. – 23 лютого. – С.4.

65) Лазарев В.В. Конституционный Суд Австрии // Государство и право. —1993.- № 9. – С.60.

66) Лазарев Л.В. Конституционный Суд России и развитие конституционного права // Журнал российского права. — 1997. — № 11. -С. 3 — 13.

67) Лившиц Р.З. Судебная практика как источник права - М., 1997.

68) Лукашова Н.П. У Конституційному Суді України // Вісник Верховного Суду України. – 2001. - №5. – С.55.

69) Лучин В.О. Конституционные нормы и правоотношения. — М., 1997. — С.45.

70) Лучин В.О., Мойсеенко М.Г. Формирование правовых позиций Конституционного Суда Российской Федерации по проблемам конституционного права
// Теоретические проблемы российского конституционализма. — М., 2000. — С.58.

71) Маляренко В. П. Обов’язковість рішень суду як одна з основних конституційних засад судочинства // Вісник Верховного Суду України. – 1999. - № 3. - С. 40 – 45

72) Маринченко В. Судебная реформа взгляд изнутри. // Зеркало недели. – 2001. - № 16 . – С. 6.

73) Мартиненко П.Ф. Конституційний Суд України: підсумки двох років діяльності // Політичний календар: Інф.-аналіт. огляд. — К., 1999. — №4.

74) Матеріали практики (рішення Конституційного Суду України) // Вісник Конституційного Суду України. — 1997-2003.

75) Маунц Т. Государственное право Германии (ФРГ и ГДР). – М., 1959, - С. 108.

76) Медушевский А. Кельзеновская модель конституционного правосудия и изменение конституций в странах Восточной Европы // Конституционное правосудие в посткоммунистических странах: Сб. док-М, 1999. — С. 18.

77) Международные акты о правах человека: Сб.док. – М., 2000. – С. 168-170.

78) Мироненко О. Про деякі загальні підходи до поняття „конституційна юстиція” і предмета історії // ВКСУ. – 1998.- №4. – С. 46-47.

79) Митюков М.А. Конституционные суды в постсоветском пространстве. Сравнительное исследование законодательства и судебной практики. — М.,
1999. — С.55

80) Мицкевич А.В. Акты высших органов Советского государства. — М., 1967. — С.23.

81) Міністерство закордонних справ України „Основні принципи незалежності судових органів” Схвалені резолюції 40/32 та 40/146 Генеральної
Асамблеївід 29 листопада та 13 грудня 1985 року.

82) Молдован А.В. Судоустрій ФРН. // Вісник КНУ. Юридичні науки. – 2000. – вип. 37. – С. 74-79.

83) Монтескье Ш.Л. Избранные произведения. – М., 1955.- С. 290.

84) Мурашин Г.О. Конституційні засади організації і діяльності Конституційного суду України. // Правова держава. – Щорічник наукових праць. – К.,
1997. – Вип..8. – С.38.

85) Немецкий закон о судьях / Материалы по вопросам политики и общества в ФРГ. – Унтер-Национес, Германия, 53000, Бонн2., 1993. – С. 23.

86) Нерсесянц В.С.Суд не законодательствует и не управляет, а применяет право //Общая теория государства и права / Под. ред. В. В. Лазарева. —
М.,1994. — С. 38.

87) Неупереджене судочинство та юстиція: спільно до реального захисту прав і свобод людин // Юридичний вісник України. – 2001. - №8.- С. 1-6

88) Німченко В. Конституційна юрисдикція та загальне судочинство (тези) // ВКСУ. -2001. - №5. – С.44-45.

89) Німченко В.Конституція України і реформа в системі судової влади// Юридичний вісник України. – 23-29 червня 2001 року. – С.7.

90) Нуделъ Н.А. Конституционный контроль в капиталистических странах. — М., 1968.

91) Овсепян Ж.И. Правовая защита конституций. Судебный контроль в зарубежных странах. – Ростов-на-Дону, 1992. - С. 21.

92) Омельяненко Г. М. Судовий устрій України. Концептуальні питання // Адвокат. – 1998. - № 3. – С. 7-9

93) Омельяненко Г. Нова Конституція України і питання судової влади та судочинства. // Право України. – 1996. - №10. – С. 11-16.

94) Онопенко В.В. Судебно-правовая рефрма: цель и средства. // Голос Украины. – 1998. - №206. –С. 8.

95) Організація судової влади в Україні: Перший аналіз нормативного змісту Закону україни “Про судоустрій України” / А.О.Селиванов, Є.В.Фесенко,
Н.С.Рудюк та інш. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 112 с.

96) Орзих М.Ф., Черкес М.Е. Васильев А.С. Правовая охрана конституции в социалистическом государстве // Советское государство и право. – 1988. - №6.

97) Орзіх М.П. Сучасний конституціоналізм – мета конституційної реформи в Україні // Сучасний конституціоналізм та конституційна юстиція: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. Жовтень, 2000 / За ред. С.В. Ківалова, М.П.Орзіх. – Бібліотека журналу „Юридичний вісник”. – Одеса:
Юридична література, 2001. - С. 133-142.

98) Орзих М.Ф. Конституционная реформа в Украине. – Одесса: „Юридична література”, 2003. -128 с.

99) Орлов А.Г. Высшие органы государственной власти стран латинской Америки. – М.: Издательство Анкил, 2001. – 149 с.

100) Осадчий А. Конституційний контроль та адміністративні суди // Сучасний конституціоналізм та конституційна юстиція: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. Жовтень, 2000 / За ред. С.В. Ківалова, М.П.Орзіх. – Бібліотека журналу „Юридичний вісник”. – Одеса: Юридична
література, 2001. - С. 294-297.

101) Погорілко В.Ф. Конституционные основы государственного строя Украины // Правова держава. Щорічник наукових праць. – К., 1996. – Вип.7. – С.3.

102) Погоріло В.Ф. Теоретичні проблеми сучасного українського конституціоналізму // Вісник прокуратури. – 2000. - №2. – С.68.

103) Полешко А. Конституційні положення правосуддя – втілювати в життя (З третього (позачергового) зїзду суддів України) // Право України. – 1996. - №1. – С. 6-9.

104) Политическая роль судов: судебный конституционный контроль // Судебные системы западных государств. — М.; 1991.

105) Полянський А.Г. Проблема співвідношення функцій правосуддя та судового контролю в діяльності судової влади // Актуальні проблеми політики. Збірник наукових праць. – Вип.. 13-14. – Одеса: Юридична література. – 2002. – С. 575-582.

106) Притика Д. Конституційні засади правосуддя і напрями вдосконалення державного судочинства // Право України. – 1997. - № 1. – С. 19

107) Пропозиції щодо концептуального визначення організаційної структури судової системи в Україні // Світовий конгрес українських юристів Інформаційний бюлетень. – 1996 – № 5 – 6. –С. 4 – 5.

108) Решетников Ф. М. Правовые системи стран мира: Справочник. — М., 1999.

109) Савенко М.Д. Конституційний Суд і омбудсмен у державному механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина // ВКСУ. — 2000. - С. 72.

110) Савицкий В. М. Судебный контроль и права человека. — М., 1996.

111) Сацуро Л.В. Неофициальное толкование норм права. – М., 2000.

112) Свої правові проблеми вирішувати нам самим // Юридичний вісник України. – 1-7 березня 2001. – С. 8.

113) Селиванов О. Фесенко Е. Професійні знання судів – гарантія забезпечення справедливого правосуддя. // Право України. – 2000. - №7.

114) Серый М.И. Актуальные проблемы реформирования судебной системы. // Право Украины. –1999. - № 3.

115) Сиренков А. Суд - место борьбы за справедливость // Голос України. – 2001. - № 45. - С. 4-5.

116) Скомороха В. Єдиний орган конституційної юрисдикції (з доповіді Голови Конституційного Суду України Віктора Скоморохи на Форумі голів
конституційних судів держав-учасниць парламентської Асамблеї Організації Чорноморського економічного співробітництва) // Юридичний вісник країни. –
29 грудня 2001 – 4 січня 2002. – С. 5.

117) Скомороха В. Окремі питання поділу влади, визначення державної та судової влади, незалежності судової влади // ВКСУ. – 2000. - №1. – С.66.

118) Скомороха В., Пшеничний І. Конституційний контроль: питання розгляду справ, характеру та змісту рішень Конституційного Суду України // ВКСУ. – 1999. - №1. – С. 60-61.

119) Скомороха В.Є. Захист прав і свобод людини: практика конституційного суду України і європейський досвід // Актуальні проблеми політики.
Збірник наукових праць. – Вип.. 13-14. – Одеса: Юридична література. – 2002. – С. 18-28.

120) Скомороха В.Є. Конституційний Суд України: досвід і проблеми // Право України. — 1999. — № 1.

121) Скомороха В.Є. Окремі питания поділу влади і юрисдикція Конституційного Суду України // Право України. — 1998. — № 5. —С.13.

122) Скомороха В. Конституційне правосуддя і права людини на охорону здоровя, медичну допомогу і медичне страхування та їх забезпечення
Державою // Вісник Конституційного Суду України. – 2002. - №5. – С. 62-68.

123) Слухання про стан правосуддя та судочинства в України // Юридичний Вісник України. – 2000. - № 36. – С. 24- 25

124) Смородинський В.С. Судова влада в Україні (загально-теоретичні проблеми): Автореф.дис....канд..юрид.наук. (12.00.02) / Національна Юридична
академія ім.. Я.Мудрого. – Х., 2001. – 20 с.

125) Статус судьи: Учебное пособие/ М.И.Клеандров. – Новосибирск: Наука. Сибирская издательская фирма РАН, 2000. – 444 с.

126) Стефанюк В. С. Актуальні проблеми судово-правової реформи в Україні. // Методологічний семінар (Київ, 19 жовтня 1999 р.). — К., 1999. — С. 4—36.

127) Стефанюк В. С. Верховний Суд, судова влада і правосуддя в Україні // Вісник Верховного Суду України. —1998. — № 3. — С. 3—7.

128) Стефанюк В.Зміни у законодавстві як шлях до ефективного правового захисту // Юридичний вісник .- 2001. - С.10.

129) Стефанюк В.С. Вехи судебной реформы // Юридическая практика. – 2000. – 23 ноября.

130) Стефанюк В.С. Судова влада як основна юридична гарантія захисту прав та свобод людини та громадян в Україні. // Вісник Верховного Суду України. – 2000. - №6.

131) Стефанюк В.С. Судова система України та судова реформа. – К.:Юрінком Інтер, 2001.

132) Суд, правоохоронні та правозахисні органи України / Відповідальний редактор Я.Кондратьєв. – Київ, Юрінком Інтер, 2002. – 318 с.

133) Тесленко М. В. Судебный конституционный контроль в Украине: Монография. Вступ. статья В. Ф. Погорилко. — К.: Ин-т государства и права им. В.М. Корецкого НАН Украины, 2001. — 344 с.

134) Тихий В. Правотлумачення Конституційним Судом України та правова природа його рішень // ВКСУ. — 2001. — № 1. — С. 67.

135) Тихонова Е., Юзьков Л. Конституція юридична і фактична // Право України. – 1992. - №1. – С.9-10, 31.

136) Тодыка Ю.Н. Конституция Украины: проблемы теории и практики. – Х., 2000. – С. 245-246.

137) Тодыка Ю.Н. Толкование Конституции и законов Украины: теория и практика: Монография. – Х.:Факт, 2001. – 328 с.

138) Топорин Б.Н. Конституционный контроль: идеи и проблемы реализации // Теория права: новые идеи. - М., 1991. — Вып. 1. – С. 39-49.

139) Туманов В.А. Судебный контроль за конституционностью нормативных актов // Советское государство и право. — 1988. — №3. – С.10-19.

140) Французская Республика. Конституция и законодательные акты / Пер. с франц.; Ред.кол.: В.А. Туманов и др. – М.: Прогресс, 1989. – С. 221.

141) Хайде В. Система правосудия Федеративной Республіки Германия. — [Кельн]: Герман. фонд Международного правового сотрудничества;
Федеральний вестник, 1990.

142) Хоцкий Н. Новий проект судово-правової реформи. // Бюлетень Міністерства юстиції України – 2000. - №3. – С. 174.

143) Цвік М.В. Взаємодія законодавчої, виконавчої гілок влади та референдуму в системі народовладдя // Вісник Академії правових наук України. –
1995. - №3. – С.34.

144) Цвік М.В. Про офіційне тлумачення законів України // Вісник Академії правових наук України. — 1997. — № 4(11). — С. 51.

145) Черниловский 3. Что такое Судебная власть? // Народный депутат. - 1992. - №7.

146) Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран. – М.: Юрист, 2001. – С. 322.

147) Чиркин В.Е. Контрольна влада // Держава і право. —1993. — №4. — С. 11 — 12.

148) Чубар Л. Захист прав і свобод людини і громадянина у конституційному судочинстві // ВКСУ. – 2000. - №1. – С.85.

149) Шаповал В.М. Офіційне тлумачення як функція Конституційного Суду України // ВКСУ. – 1999. - №3. – С.54.

150) Шаповал В.М. Становления конституціоналізму в Україні проблеми теорії // Право України. — 1998. — № 5. — С. 29.

151) Шемшученко Ю.С. От декларации – к Конституции // Правова держава. Щорічник наукових праць. – К., 1997. – Вип..8. – С.3.

152) Шишкін В.І. Судові системи країн світу: Навч.посібник. Кн..2. – К.: Юрінком Інтер, 2001.

153) Шляпошников В. Конституційний суд України і преса // ВКСУ. – 2000. - №2. – С. 75.

154) Шляхи реформування судової системи в України. // Світовий конгрес українських юристів. Інформаційний бюлетень. – 2000. – березень. - №3. – С.
6.

155) Шулъженко Ю.С. Конституционный контроль в Росии. — М., 1995. — С.15.

156) Эбзеев Б.С. Конституция. Правовое государство. Конституционный суд. – М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1997. – 348 с.

157) Эбзеев Б.С. Толкование Конституции Конституционным Судом Российской Федерации: теоретические и практические проблемы // Государство и
право. — 1998. – С.114.

158) Юридичний словник-довідник.- К.: Феміда, 1996.- 696 с.

159) Мироненко О. Проблеми творення і оборони фактичних і юридичних конституцій за доби революційного конституціоналізму (1917-1920 роки) //
Вісник Конституційного суду України. – 2002. - №5. – С. 91- 97.

160) Мироненко О. Від „праведного автономізму” до виникнення ідеї конституційного суду (межа 19-20 ст.) // Вісник Конституційного суду України. –
2002. - №3. – С.81-94; №4. – С. 59-78.

161) Буль А. Діяльність Арбітражного Суду Королівства Бельгії // Вісник Конституційного суду України. – 2002. - №4. – С. 52-53.

162) Рібічіч К. Роль Конституційного суду в парламентській системі Словенії // Вісник Конституційного суду України. – 2002. - №4. – С. 54-55.

163) Кесслер З. Повноваження Конституційного Суду Чеської Республіки та огляд його діяльності у 1993-2001 роках // Вісник Конституційного суду України. – 2002. - №4. – С. 56-58.

164) Кіліч Х. Проблема тлумачення в конституційній юрисдикції // Вісник Конституційного суду України. – 2002. - №4. – С. 47-49.

165) Чемневські Є. Конституційний Суд і політика (аспект проблеми) // Вісник Конституційного суду України. – 2002. - №3. – С.74-76.

166) Мазак Я., Барань Е. Звернення фізичних та юридичних осіб безпосередньо до Конституційного суду Словацької Республіки // Вісник
Конституційного суду України. – 2002. - №3. – С.76-81.

167) Мироненко О. Світова конституційна юстиція у міжвоєнний період. Європа: сприйняття американської моделі // Вісник Конституційного суду України. – 2003. - №1. – С. 86-97.

168) Тихий В. Теоретичні засади (ідейні основи) Конституції України та їх методологічне значення для правових досліджень (тези) // Вісник Конституційного суду України. – 2003. - №1. – С.84-86.



 
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо войти на сайт под своим именем.

Другие новости по теме:




 
 

Информация

Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.
 

Новости партнёров
Погиб экс-вратарь ХК «Атлант» Рэй Эмери
В "Атланте" Эмери выступал в сезоне-2008/09.

Под стадионом ЧМ-2018 в Волгограде обвалилась земля
Под стадионом "Волгоград Арена", на котором проводились матчи чемпионата мира - 2018, обвалилась земля.

Израиль нанес ракетные удары по объектам на севере Сирии
Израиль нанес ракетный удар по позициям сирийской армии к северу от аэропорта Нейраб на севере провинции Алеппо, сообщает агентство САНА.

Облако тэгов
Популярные статьи
Календарь
«    Июль 2018    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
 
Реклама на сайте
Счётчики
 
"ПРИГОВОР СУДА ИНФО" © 2011-2014. Все права защищены. Копирование материалов сайта возможно только с указанием активной индексируемой гиперссылки на наш сайт.Все материалы сайта предоставляются исключительно для ознакомления. Владелец сайта не несет ответственности за их практическое использование.
Главная     |     Новости     |     Справка     |     Форум     |     Контакты     |     Статистика сайта     |     Карта сайта     |     RSS 2.0